Два роки минуло – і жодного покараного. Зневіра наступає…
Кривавий лютий 2014-го. Цинічний розстріл мирних демонстрантів. 123 загиблих. 27 – зниклих безвісти. Понад дві тисячі поранених.
Коли перший із наших земляків – Віктор Хом’як, був у січні 2014-го знайдений повішеним на ялинці у центрі столиці, слідчі написали: суїцид. Хоча патологоанатом у висновках про причини смерті таки лишив рідним надію добитися правди.
Через місяць ще страшніша новина: убивча влада розстрілює народ! Прямо у серці столиці! Одного й того ж дня своїх героїв поховали Ківерцівщина, Любешівщина, Луцьк, Іваничівщина. Наймолодшому – Іванові Тарасюку з Олики – всього 21. Найстаршому – Едуардові Гриневичу із Деревка – лише 28. Усі вони жили, раділи, мріяли. Боролися та вболівали. І полягли… За те, що сміли не скоритися. Що мріяли про краще. І вийшли за цю мрію на Майдан.
Зі сцени стільки закликів тоді звучало. Так пафосно над свіжими могилами відлунювалися обіцянки про «зупинимо кровопролиття», «притягнемо до відповідальні».
– Я з ганьбою жити не буду. Якщо куля в лоб, то куля в лоб. Але чесно, справедливо і сміливо, – сказав Арсеній Яценюк і невдовзі… сів у крісло Прем’єра.
– Ми маємо все зробити, щоби бути достойними їх пам’яті, – заявив Петро Порошенко і… став Президентом.
Майдан повірив цим політикам і довірив владне кермо. Але при тому дав чіткі завдання:
■ арешт Януковича та його соратників;
■ покарання замовників та виконавців розстрілу на Майдані;
■ скасування драконівських законів від 16 січня,
■ повна люстрація чиновників, які служили злочинному режиму;
■ реальна боротьба з корупцією;
■ усунення від влади олігархів та політичних кланів;
■ відкритість і прозорість нової влади;
■ можливість відкликати політиків, які не виправдали довіру,
■ курс на євроінтеграцію.
Але з усіх цілком, здавалося б, реальних завдань лише відмінили сумнозвісний закон і задекларували курс на євроінтеграцію. Все ж решта – лишилося без змін. Якщо не рахувати втраченого Криму, зруйнованого Донбасу, тисяч убитих і сотень тисяч покалічених – тіл, душ, доль…
«Коли чую «нічого не змінилося», це мене дратує…
– каже Роман Мойсей, брат загиблого ківерчанина Василя Мойсея. – ЗМІНИЛОСЯ! Немає мого Брата, який віддав життя за вільне щасливе життя українського народу.
«БОГУ – ДУШУ,
ЖИТТЯ – УКРАЇНІ,
А ЧЕСТЬ – ДЛЯ СЕБЕ», – цим жив наш Василь, поки його не вбили. Втрати моєї родини – це ненароджені племінники, внуки, покоління патріотів своєї землі. Це тисячі приємних емоцій, які не стались. Це мрії, які не здійснились. Це непроспівані пісні. Це втрачене сильне плече, на яке можна покластися в будь-який момент.
Вбивство брата – це вбивство мами і тата, які в один момент постаріли на десять літ. Це плач кожного дня. Це втрата опори і підтримки в старості.
Хто прийде на свята? Хто прийде і заколядує, привітає з Різдвом? До кого прийду на Новий рік? Кого привітаю з Василем?
З НИМ не зустрінеш Пасху, не підеш у гості до рідних. ПОХРЕСНИКИ НЕ ОТРИМАЮТЬ ПОДАРУНКІВ.Племінники не будуть більше гратися з дядьком, більше не побачать глибоких чистих очей, щирої посмішки, не підуть в похід, на риболовлю.
Вбивство БРАТА – це плач дівчини, яка кохала його. Це чекання, що ось-ось прийде. Пошук серед натовпу. Це немов божевілля, з яким ми не можемо змиритися».
ДРУЗІ ВТРАТИЛИ ХОРОШОГО побратима. Із убивством МОЙСЕЯ ВАСИЛЯ МИХАЙЛОВИЧА Україна ВТРАТИЛА ВІРНОГО ЗАХИСНИКА. Втрата Василя – це втрата суспільства. Він був людиною, яка захищала слабших, людиною, яка допомагала будувати храм.
ВАСИЛЬ не любив неправди, тому був завжди за справедливість. Правду не купиш, вона або є, або нема!
МАЙДАН НЕ ЗАКІНЧИВСЯ.
І ПОЛЕ БОЮ – НАШІ СЕРЦЯ!!!
До кожної чергової річниці владні мужі покладають квіти (куплені за наші з вами гроші). Із жалісливим виглядом (і під спалахи фотокамер) нарікають на недостатні результати розслідувань. Після вигуків «Ганьба!» (бо їх не стримують убиті горем родичі Небесної Сотні) нагороджують батьків шматочками металу чи картонками з написом «подяка».
А як же вбиті діти?! Брати?! Батьки?! Вони вже зогнили в могилах, а дущогуби – досі купаються в розкошах, ніжаться на морських узбережжях, лізуть до влади?!
Пам’ятаючи, що таке народний гнів, правоохоронці знову спішать рапортувати про унікальні експертизи й розшифровку даних про співпрацю СБУ режиму Януковича і ФСБ РФ. Хоча це ми з вами знали і без «унікальних екпертиз». Що ближче до других роковин Майдану, то більше нам показують зброю, із якої цілили в українців. А де ж самі снайпери? Де командири, що віддавали накази? «Безпосереднім виконавцем, який давав розпорядження своїм підлеглим виконувати ті чи інші дії, був Володимир Бік. Причетні також інші екс-керівники СБУ. (…) Їм повідомлено про підозру, але ці офіцери перебувають на території Росії», – сказав військовий прокурор Матіос. А тих, хто випустив злочинне кодло з України, чомусь ніхто і називати не збирається. Ба, більше: Янукович під диктовку Путіна старається зі свого підмосковного палацу «допомагати» слідству.
«Я твердо убежден, что за расстрелами стоят некоторые нынешние высокопоставленные чиновники в Украине, которые постарались тщательно замести следы. Неслучайно же исчезли все факты, доказательства, всё, что можно было уничтожить или вывезти. (…) Но если ситуация изменится и в стране наконец-то начнется настоящее, объективное расследование – еще можно успеть найти и доказать вину убийц», – сказав Янукович два місяці тому.
…А що скаже народ?
«Надто багато надій ми покладали
на Майдан, тому дуже великі розчарування отримали», – міркує донька загиблого Віктора Хом’яка Ірина.
На відміну від розстріляних у лютому Героїв Небесної Сотні, Віктора не стало на місяць раніше. Тому до цих пір у документах говориться: причина смерті – самогубство. Слідчих така версія цілком задовольняє. На запитання про результати розслідування Ірина щоразу чує: надто багато часу минуло, аби дізнатися правду. А телефонні номери свідків, які фігурують у кримінальному провадженні, теж давно відімкнені.
– Спочатку я була у відчаї. Але дуже підтримала громада Голишівської сільської ради. Потім з’явилася надія, що справедливість восторжествує (в чому переконували сотні небайдужих людей із України, ЄС, Америки, Канади). А сьогодні навіть не беруся сказати, чи будуть покарані винні. Спостерігаю за подіями на Сході, розумію надскладну економічну ситуацію і відчуваю глибоку зневіру… Можливо, для масштабних змін треба більше часу? Мабуть. Тому я все одно вірю у краще. Все одно переконана: не можна зупинятися! І в ім’я всіх загиблих ми маємо ще рішучіше продовжувати розпочату ними справу.
«Вірити. Тільки вірити й молитися»
Микола Тарасюк разом із дружиною Іриною втратили єдину дитину. 21-річного Івана не стало серед перших із Небесної Сотні. Куля душогуба влучила прямісінько в серце юнака. Щоб покарати вбивцю, батько майже 30 разів їздив до Києва на суд. Востаннє давав свідчення 14-15 січня ц. р.
– На початках судового процесу в нас, родичів загиблих, був шок. Од того, що міліція оточувала з усіх сторін, ніби це ми злочинці! Од того, що суддя перебивав! Од того, що не було обвинувачених. Але зараз ми бачимо зміни. Двох беркутівців затримали. Відкрили кримінальні справи на полковника (він керував роботою снайперів) і підполковника (особисто стріляв, що й зафіксували відеокамери). В березні, як нам сказали слідчі, на лаві підсудних мають опинитися ще троє беркутівців. Ясно, ці злочинці виправдовуються. Кажуть, сиділи в автобусах, а стріляли нібито спецслужби з Криму, Донбасу, Росії. Але докази свідчать про інше: таки український «Беркут» вбивав заради премій, квартир, звання. Я підтримую рішення нинішньої влади, аби всіх утікачів (Януковича, Захарченка, Пшонку) судили заочно. Бо сьогодні в Росії – Путін, а завтра, дивись, прийде демократична влада, видасть Україні душогубів, і їхня заочна судимість стане основою для Гаазького трибуналу, – переконаний Микола Тарасюк. – …Коли митрополит УПЦ Київського патріархату Філарет вручав нам ордени, сказав: «Вірити нам треба. Тільки вірити й молитися…». Тим і живемо.
«Бачу синових ровесників – і серце знову
кровоточить, – зізнається мама Сергія Байдовського Марія. – Але друзі не забувають мого Сергійка. Приходять на могилу в день його народження і смерті, на релігійні свята. Часто до мене телефонують із іваничівського відділу освіти (особливо великі спасибі Надії Жук). Психологи з Києва завжди, коли тяжко, допомагають. Раніше й додому багато людей приходило. Навіть українці з Канади на Волинь приїжджали і провідували кожну родину Героя Небесної Сотні. А от на владу я дуже ображена. Навіть не тому, що пільги спочатку дали, а потім забрали. Ображена, бо до цих пір убивці мого сина не в тюрмі. Бо судилище влаштовують не злочинцям, а нам, батькам. Я вже з десять разів їздила до Києва, представила відеозаписи, як мого Сергія поранили, як на ношах несли, як рятувати намагалися. Які ще вам докази треба?! Ні! Знову тиждень тому була в Києві. Дзвоню до інших постраждалих запитати, на яку годину суд. «Перенесли», – кажуть. І знову на маршрутку й додому. А коли нарешті почнуть винних у суд викликати – хтозна. …Одна надія – на Бога».
«Смерть брата показала безмір людської
доброти, – каже сестра Едуарда Гриневича Тетяна. – У перший місяць після похоронів двері нашої хати не зачинялися. Люди в чергу ставали, щоб зайти, нам подякувати, перед Едиковою фотографією на коліна стати. Ми разом плакали, на могилу до брата ходили, там знову плакали. Я навіть подумати не могла, наскільки щирі наші волиняни, наскільки милосердний світ! У нашої мами цілий зошит людей, котрі нам дзвонили, допомагали духовно й матеріально. Єдине, що неприємно вразило, прикрий випадок у школі. Там зараз навчається моя дитина, а раніше вчився брат. Так-от, учителька зробила у класі куточок пам’яті, поставила світлину Едуарда. А завучка школи почала сваритися, вимагала, щоб я забрала Едикове фото, мовляв: він ще ніхто! його навіть героєм не визнали! Районне начальство тоді теж її підтримало. А потім, коли офіційний статус загиблим присвоїли, ці самі люди відкривали біля школи меморіальну дошку. Неприємно… Але я дуже вдячна всім тим людям, які запалюють лампадки біля пам’ятника Героям Небесної Сотні, за живі квіти біля Стіни пам’яті. Хай хто що каже, але Добро все одно перемогло над злом. І це – головне!»
Думками цікавилася Оксана БУБЕНЩИКОВА.