Йому лише 15, але під час спілкування здалося, що це вже – самостійний молодий чоловік, котрий просто ставить перед собою мету і йде до неї. Лучанин Назарій Прокопчук уже другий рік навчається у 21-му спортивному ліцеї Гданська (РП). Вільно володіє, звісно, польською, а також німецькою. Бо вчити мови йому не важко, як і грати в улюблений хокей.
Поки хлопець удома на канікулах (у Польщі з цим – дещо інакше), домовляємося про зустріч.
– У Луцьку де навчався?
– У 23-й школі.
– А де у твоєму житті взявся хокей?
– Коли мені було 7 років, тато взяв за руку і завів у «Снігову королеву» (єдиний каток у Луцьку, – авт.). Якраз тоді формувалася хокейна команда «Соколята», яка потім стала «Спартою».
– І що, сподобалося одразу? Хокей – то для витривалих. Це ж треба все із собою носити, тренуватися постійно, а в Луцьку лід тільки взимку…
– Подобалося, звісно! Мені взагалі хотілося кожен день приходити. Я вже через півроку сам їздив із тією сумкою, як ви кажете. В маршрутці. Але то тільки перших 2-3 роки, бо потім нам зробили роздягалки і дозволили все залишати.
– Що було найважче для тебе: може, навчитися кататися на ковзанах чи?..
– Та ви що? Ні, звісно! От кидати шайбу – важко було. Я з півтора року тренувався.
– Як тебе «занесло» у Польщу?
– Наш тренер Дмитро Костянтинович Цимбал допоміг. Пригадую, в Одесі був турнір, то ми там узяли перше місце, мене назвали кращим гравцем кількох матчів. І тут тренер каже, що є така команда у Гданську, що там мало гравців, тож вони запрошують на навчання. У серпні 2014-го я вже поїхав у Гданськ на збори, а з першого вересня – на навчання.
– Ти вже знав мову? Тож треба було переходити на навчання польською!
– Ну, так, учив два місяці перед тим. Звісно, добре не знав, але якось нічого. Чесно кажучи, страшно не було.
– А мама що сказала, тато як реагував?
– Спочатку мама просила, щоб не їхав. А зараз – задоволена.
– Цікаво знати: польська школа чимось відрізняється від української?
– Так. Програма легша і дещо все, порівняно з нашою, переплутано. Ми от зараз (навчається у 10-му класі, – авт.) можемо вчити те, що у нас у класі, скажімо, 7-му викладають.
– А ти один такий серед польських школярів?
– Ні. 5 українців навчаються у нашому класі. Є ще старші.
– І як у тебе день минає?
– Вранці (на 9.50) маємо тренування, потім на 12-ту – заняття. А тоді знову на 16.00 тренування. О восьмій повертаюся додому, тож маю ще час повчити уроки. А от у середу іноді в нас бувають на 7.25 уроки, а потім тренування. Ну якщо врахувати, що мені ще годину від інтернату до школи їхати, то важкувато. Я, буває, не їжджу тоді, бо то – заняття з німецької, а в мене з цією мовою нема проблем.
Я багато тренуюся. Додатково, для себе, ходжу на заняття у жіночу команду. Вона там досить сильна, краща навіть, ніж чоловіча за результатами участі у чемпіонатах.
– У яких змаганнях уже брав участь?
– Поки був тут, то у турнірі «Соколята». А вже у Польщі, то якось за гру в лізі отримав три пункти. Мабуть, це було тоді досягненням. А ще був капітаном польської команди, поки вона була. Зараз нас мало – заледве 10 набирається. Стало важко з гравцями, бо в Польщі ввели ліміт на легіонерів – тільки три людини у команді може грати.
– Ого, цікаво, що було би з нашими, особливо футбольними командами, якби такий ліміт діяв…
– Так (сміється). Не треба нам поки…
– Давай завершимо розмову мріями про плани на життя.
– Та немає якихось особливих планів. Просто хочу потрапити у хорошу польську команду, грати там, жити, згодом тренувати…
– Жити мрієш там…
– Так, треба знайти гарну команду. До нас от приїздять їхні чемпіони, недавно он був Арон Хмілєвскі, то казав, аби зверталися, порадить тренерів.
І я вже звик там. У них життя інше. Звісно, значно краще. От звичайних хокеїст, неіменитий, отримує, наприклад, 3 тисячі злотих (це – до 20 тисяч гривень), а кращий – уже до 10 тисяч злотих. А ціни такі, як у нас, чи й нижчі. Ви ж самі розумієте…
Запитувала Світлана ДУМСЬКА.
Фото із сімейного архіву ПРОКОПЧУК-ПАТИНОК.