Ми вже настільки зрослися з поняттями «інформаційна війна» чи то «медіаагресія», що вже використовуємо їх у побуті. Так, слово завжди грало якщо не вирішальну, то надважливу роль у будь-якій ситуації. І якби у людства відібрати вміння брехати, то ми, українці, наприклад, позбулися би як мінімум двох проблем: війни на сході та корупції при владі. Й не доводилося би нині ходити поміж крапельками…
У кожного – своя правда. І кожен хоче, аби про неї почули. Це було так очевидно під час дискусії, на котру у Луцьку зібрали громадських активістів, журналістів, представників влади.
Розпочинав голова Незалежної медіапрофспілки України Юрій Луканов, зазначивши, що такі зустрічі вже відбулися у багатьох містах держави, а в нашому – наймасовіша, тож, очевидно, тема нам таки важлива.
І це очевидно. Волинь – область, котра відправили чи не найбільше солдатів воювати на схід України. Щодо переселенців, то у нас загалом таких – 4 589 осіб, 389 прибуло з Криму, а 4 200 – з Донецької та Луганської областей. Модератор заходу Тетяна Котюжинська (вона ж – секретар неурядової організації «Комісія із журналістської етики») зазначила, що в Україні про чутливі теми (а це – проблеми переселенців та життя людей з іншої сторони конфлікту) пишуть вкрай мало. Очевидно, так вийшло тому, що журналісти не знають, як правильно це робити, або й через те, що по той бік дуже важко потрапити, аби про таке запитати. Тож – вирішили радитися.
Так, окрім іншого, представники влади казали, що проблемні питання вирішуються, переселенці – що їм тут не так і раді, військові – що треба більше цікавитися долею кожного, а журналісти – про те, які ситуації бувають, коли розкажеш чиюсь правду, а потім виявляється, що для когось це – суцільна брехня.
Дискусія тривала довго і вкотре підтвердила: кожен найкраще чує себе і найбільше болять проблеми власні.
– Ми маємо говорити: більше згадувати у першу чергу ті родини, які когось втратили, – аби вони не сумнівалися, що така жертва була недаремна, – зазначив власкор газети «Голос України» Микола Якименко.
– Коли журналісти піднімають проблеми переселенців, на них тоді реагують. А ще необхідно ділитися досвідом успіху, – запевняла заступник ГО «Переселенці Криму та Донбасу» Аза Голощапова.
І говорити справді треба. І не тільки журналістам. А ще – варто згадати: початку збройної у нас передувала війна інформаційна – в Криму, на сході держави. Тривала вона роками. І коли говорять, що українці її програли, то варто наголосити: ми довгий час навіть не брали у ній участі. І це найстрашніше. Бо того, хто тепер нам ворог, вважали другом. Як і тоді, коли українські солдати їхали захищати чужу правду в Афганістан.
Вже важко й розібратися, коли люди навчилися так підло використовувати слово у своїх цілях. Очевидно, переломною стала в’єтнамська війна. Тоді американські військові вперше відверто зізнавалися, що причиною їхньої поразки стала не так допомога Радянського Союзу та затятість в’єтнамців, як негативна позиція власної преси.
Нині без участі ЗМІ не відбувається жоден конфлікт – чи то в «гарячій точці», як от Схід України, чи то в політичному протистоянні, як газовий діалог. Більше того: медіа вже давно є однією з фронтових ліній конфлікту.
Свобода слова має свою ціну. І варто зважувати, чи виправдовують засоби мету. Але очевидно, що замовчування – завжди на користь ворога. Бо він може сказати все без нас. І то буде не наша правда.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
Зустрічі у такому форматі проводяться в українських містах Комісією з журналістської етики, Національної спілки журналістів, Незалежної медіа-профспілки за сприяння Координатора ОБСЄ та за фінансової підтримки Посольства Великобританії в Україні.
