Як іноді буває в житті? Внаслідок необережності я впав і пошкодив собі коліно. Та так, що від болю навіть зашкутильгав. В цей час (1972 р.) я працював у парткомі Луцького автозаводу, тому мені часто приходилося бувати в міськкомі партії. Там мою недугу помітив секретар міському Євген Сохач. Він спитав, що трапилося. Я коротко розповів, а під кінець додав, що через день-два минеться. І ми розійшлися.
Прибувши на завод, я зайнявся справами. Коли чую телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, почув жіночий голос, який запрошував мене прибути в ЦЛК (так тоді називалася лікарня, що обслуговувала номенклатурників) Я в той час не належав до них, тому не був приписаний до цього закладу, всі свої проблеми зі здоров’ям вирішував у заводському медпункті. Але здогадався, що виклик – результат турботи про мене Євгена Сохача. Тому пішов у лікарню. Її працівники обстежили мене, визнали переважно здоровим, але коліно, сказали, треба лікувати. Лікарем назначили Шаварова. Чоловік високого зросту, як я зрозумів потім, дуже приємна і чуйна людина. Спеціаліст високого класу. У палаті, куди мене завели, вже лежало двоє хворих. Із часом ми з колегами по палаті познайомилися ближче. Старший був пенсіонером, а другий працював заступником начальника облуправління побутового обслуговування населення. Вільного часу було вдосталь, після прийому ліків ми читали газети та журнали або говорили про життя. Такі оповіді в одну вухо влітали, в друге – вилітали. Але одна оповідка від заступника начальника мені запам’яталася…
У свій час він працював секретарем парторганізації одного з колгоспів в Ковельському р-ні. У колгоспника, ще молодого чоловіка, захворіла дружина і невдовзі померла. Потужив, погорював, але з часом біль утрати спадає. Тому подружився чоловік із молодою жінкою, а згодом дружба переросла в любов. Домовилися, що після того, як по смерті дружини мине рік, зіграють весілля. Отже, треба було готуватися до цієї важливої події, бо не так вже й багато часу лишилося.
На перших порах молодий вирішив готувати те, що не псується. Таким продуктом, звичайно, була горілка. З неї і почав. Нагнав житнівки, наповнив нею відповідний посуд і поставив його на піч, закривши занавіскою. І мало місця займає, і не видно!
Проте перед самим весіллям молодята чомусь посварилися. І так, що про примирення не могло й бути мови. Коли це усвідомила молода, то вирішила відомстити своєму колишньому жениху. Зайшла до голови сільради та дільничого і повідомила: колишній коханий нагнав самогонки! І споює нею колгоспників, а тримає продукт на печі в хаті.
Сигнал надійшов – треба перевіряти. Сільський голова, щоб зарадити неприємності і собі, і земляку, попередив чоловіка. Той взявся переливати самогон у другий посуд. Заховав його, словом, в інше місце. А в бутлі налив колодязної води і поставив їх знову на піч.
Міліціонер підшукав двох понятих і, взявши дозвіл на перевірку, пішов до хати. Пояснив мету приходу господареві, запропонував визнати, що в того в хаті зберігається саморобний алкогольний продукт, тож у присутності понятих і міліції треба його вилляти. Тоді, мовляв, і від відповідальності звільняється.
Але чоловік відповів: горілки не гнав і не має її вдома. А як не вірять, можуть робити обшук.
Почали з кухні. Оглянувши її, міліціонери підійшов до печі, відсунув занавіску і побачив там бутлі з прозорою рідиною
– А це що таке? – на підвищених тонах запитав дільничний.
– Вода, – відповів господар.
– Ану візьми кружку і налий тої води от із того бутля, – каже охоронець порядку.
Хазяїн узяв кружку, підсунув табуретку, відкрив бутля, налив тої рідини і подав міліціонеру. Той зразу передав понятим, щоб ті попробували першими. Попробували – вода! Після них ковток зробив дільничний – вода! Так перепробували рідину з усіх бутлів…
– А нащо ти тримаєш воду на печі? – роздратовано і розчаровано запитав дільничний.
– А хіба ви не знаєте, що в нашому селі за народним повір’ям воду, в якій мили покійника, треба зберігати протягом року. А в мене жінка померла…
По цих словах молодший із понятих вилетів із хати. А господар продовжив:
– Після смерті моєї жінки сусідки вмили її, одягли в усе чисте і поклали в труну. А я ту воду в бутлі перелив і поставив на піч, щоб не заважала. Через два тижні буде рік, як жінки не стало, то я її, як положено, й виллю.
Після цього вискочили з хати всі. На ходу спльовуючи слину. Понятий, бідний, блідий, мов полотно, стояв під деревом над калюжею блювоти. Побачили його і вже не стали шукати злощасну самогонку, а, підхопивши колегу, подалися геть.
Степан КУПРІЯНОВ.