81 рік тому на нинішніх західноукраїнських і східнопольських землях спалахнуло криваве протистояння між православними українцями та римо-католицькими поляками. Й досі сторони звинувачують одна одну в розпалюванні братовбивчої бійні, показуючи пальцем то на польську Армію Крайову, то на Українську Повстанську Армію. А насправді біда була вигідна тільки окупантам: на той час нацистським і більшовицьким.
Власне, кремль і зараз намагається погріти руки на цій непростій темі. Що ж робити сучасним полякам та українцям із проблемами, залишеними у спадок попередніми поколіннями? Які правильні уроки взяти від історії і як навчитися жити за принципом «Прощаємо і просимо прощення»?
Журналісти видання «НВ» саме 12 липня, яке вважається в Україні початком «Волинської трагедії», а в Польщі «Волинської різанини», надрукували грунтовну публікацію на цю тему, дослідивши її за кілька десятиріч до кривавого липня 1943 р. Але волинянам важливо знати про цей ключовий момент:
«Пацифікация не торкнулася Волині: на цих землях діяльність ОУН була мінімальною. Тому і волинський напрямок став популярним серед поляків, які за державною програмою переселялися з центральних воєводств на східні окраїни Другої Речі Посполитої. У міжвоєнний період сюди перебралися понад 200 тис. осіб: Варшава давала їм підйомні, а вже на місці вони отримували добрі наділи.
За планами центральної варшавської влади, ці люди мали сприяти інтеграції місцевих українців. Однак у 1930‑му новопризначений голова Волинського воєводства Генрик Юзевські запропонував альтернативний проєкт:
«У місцевого населення потрібно виховати таке сильне почуття лояльності до Польщі, щоб воно не захотіла вийти з неї, навіть коли виникне незалежна Україна з центром у Києві».
Для цього і спробував створити умови для вільного розвитку українців в краї. І це при тому, що свого часу був міністром в Уряді Симона Петлюри Української Народної Республіки!
Воєвода Генрик Юзевські почав з того, що відгородив Волинь від впливу ОУН: створив так званий сокальський кордон, посиливши присутність поліції на кордонах з Тернопільським та Львівським воєводствами. На Волинь не пропускалася преса та книги з Галичини. Обмежувалися навіть поїздки до родичів через цей «кордон».
У волинських містах закривалися всі громадські організації з центрами в Галичині. Замість них Генрик Юзевські створив Волинське українське об’єднання, яке навіть отримало місця у Сеймі. В адміністрації школи він запросив українців-емігрантів, але тільки з колишньої Української Народної Республіки.
Майбутніх фахівців стали готувати в народних університетах, створених у Михайлівці під Дубном, у Ружині і Малинську. Там викладачі намагалися переконати слухачів в українсько-польській рівноправності, щоб вони потім рознесли цю ідею по містах і селах.
Все йшло як годиться, доки в 1936 році внутрішню політику країни не почало контролювати Друге відділення Генштабу Війська польського. Історик того часу Владіслав Побуг-Маліновскі назвав цю структуру мафією. Він писав:
«Його співробітники, навіть тупі поручики і капітани, мали більш важливий голос, ніж міністри». Національне питання ті вирішували так: «На територіях з українською меншістю не морочитися, а просто тримати за морду».
До 1938 році в Польщі зруйнували близько 100 православних церков, багатьом з яких було по декілька століть. На знак протесту Генрик Юзевські (особистий друг керівника держави Юзефа Пілсудські, – ред.) подав у відставку.
«Позиція ненависті до всього українського породжує відповідну ненависть до всього польського зі сторони українців», – писав він.
Наприкінці 1930‑х у польській публіцистиці гостро обговорювалася тема «розрідження густого українського соусу». Станіслав Красіцькі, землевласник зі Стратова (зараз – Івано-Франківська область), видав памфлет, який викривав політику українізації волинського воєводи Генрика Юзевські. Його помилки автор закликав негайно виправити відповідною полонізацією. А щоб уникнути природних перешкод, слід було виселити українців вглиб Польщі. На їхнє місце мав прийти польський бізнес, де на нових підприємствах працювали б тільки вихідці з центральних та західних регіонів країни.
«Створюючи привілеї полякам на сході і українцям в центральній Польщі, побудуємо монолітну сильну Польщу», – писав Станіслав Красіцькі. Його брошура з присвятою Верховному головнокомандувачу Едварду Ридз-Смігли витримала аж два видання.
Сучасний український історик Іван Патриляк стверджує, що подібні ідеї у той час серйозно обговорювалися у самих верхах польського політикуму.
У такій атмосфері Волинь зустріла Другу світову. У вересні 1939‑го її зайняв ссср, влітку 1941‑го – третій рейх. А в 1943 році цими землями прокотилася хвиля масових вбивств поляків і українців.
З приводу причин трагедії та її численних жертв немає єдиної думки. Польські історики схиляються до того, що різанину почала Українська Повстанська Армія за усним наказом її Командувача Клима Савура, який нібито закликав виганяти поляків будь-якими способами. Про наказ поляки дізналися не напряму, а лише з матеріалів допитів ряду командирів УПА. Причому допитували їх фахівці з радянського нквд (досі жодного документального підтвердження такої теорії не знайдено, – ред.).
Українські дослідники розглядають «Волинську трагедію» як обопільну етнічну чистку. В її авангарді стояли УПА з української сторони і така ж Армія Крайова – з польської (озброювалася та утримувалася еміграційним урядом Польщі із Великої Британії, основним завданням було відродження Другої Речі Посполитої з кордонами на Сході, які існували до 17 вересня 1939 року, –ред.).
У підсумку на Волині загинуло понад 100 тис. поляків і 40 тис. українців (ці цифри також документально не підтверджені, даних по інших областях та воєводствах, де відбувалися різанина, також немає, кожна сторона оперує щоразу іншими цифрами, – ред.). Свідки тих подій відзначають немислимо жорстокі методи розправ з обох сторін.
За польсько-українським конфліктом уважно пильнувала Москва. Часом вдаючись і до реальних провокацій. Так, убивство 1931 року польського державного діяча Тадеуша Голувки списали на оунівців. За цей злочин суд покарав на смерть геть юних Дмитра Данилишина та Василя Біласа.
Історик Тімоті Снайдер переконує, що від смерті Тадеуша Голувки найбільше виграли росіяни. Бо через те вбивство українська делегація в Женеві, зібравши скарги щодо пацифікації до Ліги Націй, виглядала геть дискредитованою.
«Розслідування Другого відділу Генштабу Війська польського дійшло висновку, що совєти були найбільш імовірними злочинцями, – пише Тімоті Снайдер. – Добре обізнані інформатори повідомляли про радянських агентів серед українського підпілля».
Москва добряче наслідила і влітку 1943-го на Волині. Український дослідник Богдан Гудь повідомляє, що вже наступного року польське підпілля доповідало: в УПА відбувся розкол – просовєтська частина пішла на схід на з’єднання з радянською армією, а решта відступили на захід.
«Найяскравіший приклад оцих впливів, які мали радянські спецслужби, є напад на костел у Порицьку (смт Павлівка Володимирського району, – ред.) 11 липня 1943-го року, під час якого вбили орієнтовно 200 поляків, – розповів професор Богдан Гудь виданню «Локальна історія». – Цим нападом керував васілій лєвочко, сотенний УПА, який через рік з’явився у цій місцевості вже в мундирі капітана нквд прикордонної служби. Ще через рік його вбили упівці в околицях Грубешова».
Дослідник наводить слова Марії Савчиної, діячки націоналістичного руху, мовляв, таких «левочків» у структурі УПА було багато. Оскільки бракувало командирів, то брали колишніх офіцерів радянської армії. Через них московські чекісти і здійснювала свої впливи на Волині, в тому числі для розпалювання українсько-польського конфлікту.
Проте жодні такі аргументи рідко переконують польську сторону. Бо те масове вбивство, хай там як, вчинили українці, байдуже, в яку форму вбрані. Відтак, обидва народи, а насамперед їхні дослідники, мають попереду ще чимало з’ясувань».
До написаного виданням «НВ» слід додати кілька суттєвих обставин. Насамперед, масові вбивства мирних українців на Волині поляки розпочали задовго до липня 1943 р. Так, навесні того ж року польська поліція, озброєна гітлерівцями, на Горохівщині повністю знищила українське село Красний Сад фактично з усіма людьми… Розправу вчинили саме на православний Великдень…
По-друге, спалах насильства між українцями та поляками виник після того, як за наказом Москви в північні райони області прибули головорізи зі з’єднання чернігівського партапаратника ніколая фьодорова. У нього було чимало комуністів, які вільно володіли польською та українською мовами, основним завданням було повернути західні області до складу ссср, тому інспірувати криваву бійню, «під чужим прапором», вчинивши кілька масових убивств і українців, і поляків, для «партизанів» було неважко. Що, очевидно, і насправді відбулося. А далі пішло-поїхало…
По-третє, німцям також було вигідно, щоб між собою чубилися УПА і АК, адже чим більше вони воювали одна з другою, тим менше було нападів на гітлерівські гарнізони. Причому, зброю окупанти надавали як одним, так і другим.
Тому історія не така проста, як здається на перший погляд. І її треба віддати нарешті на дослідження історикам, а не політикам.
Остап КАЛИНА.
На фото з архіву Інституту національної пам’яті РП та «Історичної правди»: польські втікачі в табір Армії Крайової с. Пшебраже (Гайове) на Ківерцівщині; зруйнована польською владою православна церква в с. Крилів на цей час Грубешівського повіту Люблінського воєводства РП.
