У Луцькому
прикордонному загоні вшанували пам’ять загиблих побратимів, серед яких двоє –
волиняни.
Назавжди у пам’яті прикордонників
закарбується дата «11 липня 2014-го». Саме тоді вартові державних рубежів уперше
зазнали ворожого обстрілу з важкої артилерії. Саме тоді зрозуміли, наскільки
жахливо-миттєвими можуть бути утрати.
Аби
згадати героїв, які віддали своє життя за наше з вами
мирне небо, 11 липня Державна прикордонна служба вшанувала пам’ять загиблих побратимів. Долучився до загальноукраїнського заходу і Луцький загін.
Бійці,
які цього ранку вишикувалися на плацу загону, пригадують: тоді, два роки
тому, так саме світило сонце. Але замість співу пташок ревіли смертоносні
машини російського агресора. Вони знищували на своєму шляху все і всіх. Не
запитували ні віку, ні звання, ні сімейного стану.
Тож серед полеглих
поблизу Зеленопілля Луганської області – генерал-майор Ігор Момот, який у
складі ще радянських військ вийшов із пекла Афгану, а через десятки років поліг
від рук колишніх побратимів.
Загинув
тоді від мінометного обстрілу Олег Глущак, який прийшов у прикордонники для
мирної роботи механіком-слюсарем.
Не
пошкодували «Гради» і 20-річного Дмира Сирбу та його на два роки старшого
товариша Вільгельма Штольцеля. Молодші сержанти всього три місяці
пробули у лавах ДПСУ, як у складі тактичного угруповання «Кордон» добровольцями
поїхали в зону АТО для виконання бойових завдань.
Рятуючи
поранених побратимів, загинув майор Ігор Петрів.12 липня під час евакуації двох
поранених
із селища Зеленопілля БТР Петріва наїхав на ворожий фугас. У результаті підриву
майор загинув на місці.
Пав
смертю хоробрих і старший сержант Анатолій Луцко. Як
оператор-навідник бронетранспортеру він намагався евакуювати поранених із
блокпоста поблизу Довжанського. Втім, під час обстрілу терористів зупинилося і
життя сержанта Луцка, зупинилося на позначці «27».
Рятуючи пораненого
солдата, БТРом намагався прорватися крізь ворожий обстріл старший сержант Василь
Поляков. Але
23-річного бійця теж наздогнала куля агресора.
Що таке підлість і
підступність, відчув на собі солдат Павло Лазаренко. Він, призваний
на службу за призовом, добровольцем пішов у зону АТО патрульним-водієм. Отримавши
важке поранення, вижив і мав із такими ж пораненими бути у складі
колони евакуйованим на мирну Україну. Проте ворог, усупереч моралі та будь-яким
міжнародним домовленостям, не пошкодував навіть важких хворих. І за декілька
днів після обстрілу тіло Павла Лазаренка упізнали бойові товариші.
Пригадуючи
той трагічний період гібридної війни, чимало нинішніх службовців Луцького
прикордонного загону згадували, яким непростим було і їхнє перебування у зоні
АТО.
– Я пам’ятаю
першу хвилю мобілізації, – під час урочистостей виступив перед молодшими
товаришами голова ветеранської організації прикордонників,
генерал-лейтенант Аркадій Яворський. – Ось тут, на плацу, ми шикувалися. Не
мали ні відповідного спорядження, ні належної підготовки. Але дуже швидко ДПСУ
закумулювала свої сили та ресурси, аби виконати два основні завдання: тримати
оборону і берегти особовий склад. Саме тому, я вважаю, Луцькому прикордонному
загону вдалося з мінімальними втратами виконувати бойові завдання на Сході
України: із 67 загиблих прикордонників ми, волиняни, втратили двох: Сергія
Гулюка та Сергія Киричука. Хоча і це – непоправна втрата. Із 450 поранених 24 –
з Луцького загону. Але будемо вірити, що якнайшвидше нам вдасться поставити
крапку в цьому сумному переліку…
Вшанувавши
побратимів хвилиною мовчання, прикордонники з числа учасників АТО поклали квіти
до пам’ятного знаку загиблим прикордонникам. Знаку, який було відкрито 2012-го
і який мав стати лише згадкою про далеке воєнне минуле…
Слава Україні!
Героям слава!
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.