“Волинська газета” розповідає про те, як волинські журналісти захищали честь країни на міжнародному футбольному турнірі у литовському місті Друскінінкай.
Знайомство з Литвою для автора цих рядків, як і участь у змаганнях української команди до останнього перебували під питанням. Втім, усі негаразди з пошуком відповідної “карети”, яка у підсумку доставила делегацію до місця призначення, вирішились. “Приємним” відкриттям, звичайно, став перетин українсько-білоруського кордону: незвжаючи на те, що ми були там у цілковитій самотності, потримали близько двох годин. Напевно, дивились якийсь серіал і виходили до людей тільки під час реклами…
Розписувати дорожні труднощі та пригоди не так цікаво, як саме місто Друскінінкай, де й відбувався турнір. Виявляється, справжню красу можна зробити й серед лісової місцевості, при цьому не зрізаючи всю рослинність, яка є і забудовуючи все буденними багатоповерхівками та торговими центрами. А ідеальне поєднання зелені, озера у центрі міста, мальовничого Німана та різноманітних парків, сквериків, пам’ятників та скульптур тримало нестерпне бажання прогулятися тими вуличками навіть коли стомлене тіло просто падало з ніг.
Окрема атракція – це місцевий аквапарк. До цього ваш покірний слуга не мав нормального уявлення, що це таке, а потім зрозумів – можна обійтись і без купання у Німані. Можливо навіть забагато сили забрали саме випробовування усіх принад аквапарку Друскінінкаю. Однак – воно того вартувало…
А увечері одразу біля нашого готелю люд збирався біля гарнющого співаючого фонтану, водяні промінці якого, як еквалайзер у музичному програвачі, рухались під мелодії відомих іноземних виконавців.
Щодо спортивної частини турніру було більше проблем, аніж життєвих радощів: все-таки повним складом через певні проблеми поїхати не вдалося, тож у підсумку людей не вистачало навіть на повноцінну команду. Окреме дякую вірменам та білорусам, які виручили нас “легіонерами” – без них було б зовсім кепсько. Однак і з ними проти команд, які укомплектувалися двома-трьома складами, було дуже важко. Тим не менш, практично у кожному поєдинку наша команда давала суперникам справжній бій.
Найкращий шанс здобути перемогу – в матчі проти команди Єгипту – у нас просто забрав арбітр. Уявіть собі – остання атака суперника за рахунку 2:1 на нашу користь, суперник черговою симуляцією (так, “колеги-фараони” виявились ще тими артистами) заробляє штрафний, а далі починається шоу: гравець без зупинки розігрує стандартне положення сам із собою та повз усю нашу команду, яка чекає свистка арбітра, віддає гольову. А замість свистка про нормальне виконання звучить фінальний – бінго!…
Коротше кажучи, казусів на турнірі вистачало: десь арбітраж (а судді нас добряче “полюбили” – якщо не помиляюсь, пенальті призначали лише у наші ворота), десь нереалізація (особливо у цьому аспекті “відзначився” автор цих рядків), десь втома у останніх іграх і просто нефарт не дали змоги показати усе, на що ми здатні. З десяти команд ми стали якраз десятими: після Чехії (переможців турніру), Латвії, Вірменії, Росії, Білорусі, Польщі, Литви, Єгипту та Угорщини, Словом, до “чільної десятки” потрапили =)
Відкидуючи жарти про “здобутки” нашої команди на литовському турнірі, хотілося б відзначити саму атмосферу, яка супроводжувала змагання. Головне – традиція щорічних зустрічей спортивних журналістів знову була підтримана. Є надія, що вже навесні з багатьма колегами ми зустрінемося вже на турнірі пам’яті Бориса Клімчука у Луцьку. Хтозна, можливо своєю участю у наших змаганнях нас потішать нові команди, які у нас ще не бували…
Дмитро КУЗНЕЦОВ