Тихо і неминуче 1 січня стартував другий, завершальний етап роздержавлення засобів масової комунікації.
Ще не розвіявся запах порохового диму попереднього періоду, ще подекуди точаться бої місцевого значення з ворогами свободи слова та душителями будь-яких проявів інакодумства, як пора говорити про остаточну і безповоротну зміну правил гри на ринку ЗМІ.
Досвід минулого року показав, що навіть не свавілля окремих нікчемних і тимчасових носіїв влади найбільше перешкоджало процесу цивілізованого розлучення чиновницької раті та депутатів із одного боку та редакцій місцевих газет – із другого. Ті одчайдухи, які не лише говорили про необхідність роздержавлення, але й сміливо ступили в каламутну ріку медіа-реформ, мабуть, на власній шкіру відчули іншу біду: відсутність журналістської солідарності як такої. Медіа-середовище Волині, яке й так не може похвалитися наявністю в своїх лавах достатньої кількості професійних журналістів, виявилося не готовим до дуже серйозного випробування: вибору між політикою, нав’язаною власниками, та свідомим вибором тих, хто розуміє саму суть поняття журналістики як способу суспільства висловлювати різноманітний спектр думок і як одного з засадничих принципів демократії.
Щоправда, відкритих інформаційних воєн між окремими редакціями вдалося уникнути, але метод «тихої сапи» в «освоєнні» грошових потоків на свою користь за рахунок колег теж честі нікому не робить. Бо коли неадекватний чиновник намагається затягнути на шиї творчого колективу фінансову удавку, це погано. Та ще гірше, коли ці гроші проїдають ті, кому вони не мали належати…
Оце «газетярське штрейкбрехерство» – найбільше, що непокоїть у році, що наступив. Кожна редакція, серед засновників якої числяться органи влади різних рівнів, до початку 2018-го стане на шлях роздержавлення, перерізавши пуповину нерозривного зв’язку з бюджетом-годувальником у вигляді керівної руки, яка десятиліттями хотіла – карала, хотіла – милувала не одного головного редактора.
Припинення випуску хоча б одного медіа для області теж мало стати спільною трагедією і стимулом до об’єднання задля вирішення проблем колег, для яких настала чорна смуга життя. Натомість ми стали свідками цинічної байдужості або торжества принципу «моя хата скраю»: виявилося, що газета-покійник – це найкращий об’єкт для отримання за безцінь більш-менш перспективних кадрів та місце, звідки можна перерозподілити на свою користь навіть читацьку аудиторію…
Так як було, вже не буде. Так як є, бути не може. Має бути краще. Але для цього журналісти мають бути єдиними. І якщо для цього треба створити повноцінну профспілку та Фонд захисту свободи слова, то це слід зробити якнайшвидше.
Володимир ДАНИЛЮК.