Із гумористично-сатиричною командою «Замок Любарта» із Луцька, яка крім загальнонаціональної програми «Ліга сміху» зараз активно готується до участі ще в одному грандіозному проекті під назвою «Країна У», ми зустрілися, щоб провести передплатну лотерею та записати телесюжет для закордонної аудиторії глядачів. І доки програма перекладається з української на англійську, гріх тримати в шухляді унікальний матеріал про унікальних хлопців.
Тому, як і обіцялося в статті «Made in Lutsk: 1430-2017», надрукованій у «Волинській газеті» 2 лютого ц. р., розповімо вже зараз про наш «Замок Любарта», якому жити і працювати допомагають основні спонсори – бізнесмен Юрій Бутовець та будівельна компанія «Маневичірайагробуд».
У студії – лідер проекту Назар Пащук, а також його бойові сатирично-гумористичні побратимами: Роман Копитко (Рома) із Володимиром Тишкуном (Вова). Ще два учасники – Михайло Денисов і Андрій Познякевич – залишилися «за кадром», бо кудись поїхали…
В. Д.: – У вас цей гумор від природи? Чи це стан душі вже дорослих чоловіків? Чи ви гумором просто прикриваєтеся: на сцені такі усміхнені і добренькі, а насправді – сатрапи і тирани?
Назар: – Спочатку це було просто хобі… Ніколи не думав, що жарти чи сарказм стануть професією. А колись просто займався в КВН і думав, що то – вершина щастя. Але з часом це захоплення переросло в роботу. Дуже цікаву роботу!
Рома: – Колись це було просто дозвілля. Але знаєте: вийшов раз на сцену, сподобалося і – понеслося!
Вова: – … І в мене так вийшло… Переросло… А на початках ми з Назаром у Ковелі навіть «бадалися» в різних командах КВН.
В. Д. – Були випадки, коли вас публіка не розуміла? Чи почувалася скуто, замкнуто і так, ніби випадково потрапила на концерт?
Вова: – Було. Один раз. Там нас не розуміли. Це було в Росії, ще до війни.
Назар: – Точно! То в Сочі відбулося! Наша команда з Волині була першою в історії, яка побувала там на гігантському гумористичному фестивалі. Ми дуже старалися… Був дуже якісний матеріал… Але жарти українською мовою там не розуміють. І в перекладі на російську – також.
В. Д. – Цікава тема. Україна ж так давно мріє про асоціацію з ЄС, а все ніяк не виходить… Може, нас усіх там також не розуміють? Як сказали б росіяни, що їм добре – те німцеві смерть? То як зробити український сміх загальнодоступним?
Назар: – Мабуть, за кордоном треба жартувати на близькі їм теми.
Рома: – Все залежить від бажання самих людей розуміти жарти і сміятися. Або хоча б намагатися… От, наприклад, хлопців у Сочі не зрозуміли. Але ми ж виступали перед російськомовним населенням на Сході України, в Білорусі так само – і нас розуміли!
Назар: – От заладили ми – розуміють-нерозуміють… В Сочі в першу чергу нам було некомфортно, от і все!
Вова: – Сочі, Сочі. Ну, добилися ми після того виступу права грати у Вищій українській лізі. А через кілька місяців і ліги вже не було. Нефартова поїздка була, одним словом.
Назар: – А, може, все на щастя сталося? Бо буквально через рік «95 Квартал» придумав «Лігу сміху», і ми вийшли на якісно новий рівень.
В. Д. – Я припускаю, що кожен із вас окремо і всі разом – це синонім геніальності. Але тексти своїх виступів самотужки пишете? Експромт на сцені буває?
Назар: – Ні, зараз ми виступаємо без експромтів. Хоча вважаємо себе самодостатньою командою, до участі в телепроектах працювали на власному матеріалі, але вищий рівень вимагає «вищого пілотажу». Тому працює ціла авторська група.
В. Д. – Як відчуваєте, над чим люди сьогодні посміються, а від чого тільки скривляться?
Назар: – Ситуація в Україні така, що тут подій багато – а посміятися й мало над чим і можна… От, наприклад, підвищення цін на газ чи електрику… Всі команди, як шуліки, накинулися на цю тему і… зробили нецікавою. А самі тарифи ніякого гумору взагалі не містять! І політика, економіка вже не викликають сміху…
Рома: – Навіть футболу нема…
В. Д. – А над привидом безвізу сміятися варто?
Вова: – Треба! Бо як дадуть нам безвізовий режим із ЄС, то хто виділить гроші, щоб туди поїхати?
В. Д. – А ви бували за кордоном у складі команди?
Назар: – Разом – лише в Росії і Білорусі. Кожен окремо відвідував і Польщу, і Німеччину, і Туреччину… В ФРН раптом починаєш розуміти, що ця країна десь дуже високо, а ми – за лінією горизонту…
Роман: – А мені найбільше за кордоном польські йогурти подобаються!
Вова: – А я – білоруські солодкі сирки і… бацьку!
В. Д.: – Бачу, ви жартуєте доволі вільно… А от армія таких не любить. Як казав наш старшина: якщо такі розумні, то чому строєм не ходити?! От якби вас забрали в армію (хоча б на строкову службу), що б ви там робили?
Рома: – А ви точно журналіст? Чи в військкоматі комісаром служите?
Назар: – Якщо серйозно, то один представник нашої команди реально знаходиться в зоні проведення АТО. А якщо жартома, то…
Рома: – Ми точно стали б худішими.
Назар: – Я б лягав спати і піднімався, нарешті, вчасно.
Вова: – А мені там найбільше подобається режим.
В. Д. – А з чого б почали?
Рома: – Навчився б займати своє місце в строю!
Назар: – Подружився б із «дідами»…
Вова: – Можна, я промовчу?..
Назар: – Коли без жартів, то ми їздили на благодійні концерти в м. Маріуполь. Всі три виступи пройшли з величезними аншлагами. Приходили не лише місцеві жителі, але й багато українських військовослужбовців.
Вова: – Побачилися з земляками-волинянами… Так приємно було!
В. Д. – У вас мрії є? Які точно не реалізуються і які будуть здійснені?
Рома: – Я ще раз скуштую польського йогурта. З персиковою начинкою.
Назар: – Ми – реалісти. Намагаємося бути якомога професійнішими. І в житті, і на сцені. А мрія в усіх нас, мабуть, спільна: щоб настав мир в Україні!
Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.
На фото Сергія ШРАМЧУКА: під час лютневого виступу Замку Любарта» в Луцьку: Михайло Денисов; Роман Копитко; Володимир Тишкун; Назар Пащук.