На побаченні з лісом
Доле,
доле… Чому до одних ти така привітна, вишиваєш свої рушники яскравими
кольорами, а іншим, навпаки, готуєш чимало випробувань? Чому інколи даруєш
прекрасній, тендітній жінці зовсім не жіночу життєву стежину, на якій треба
бути напрочуд сильною, мужньою і витривалою? Як ось для Марії Дудко із Лобни –
єдиної із 30 майстрів лісу державного підприємства «Любешівське лісомисливське
господарство». І все ж вона, як і належить жінці, – ніжна, щира душею та красива. Про це пише газета “Нове життя”.
Для
когось ранок тільки починався – сонце, що з кожним днем усе вище піднімається,
лишень починало визирати із-за дерев. Для когось – можливо. Але тільки не для
Марії Петрівни. З того часу, коли вона зустріла цей новий день, встигла вже й
наробитися. Треба ж чималенькому господарству дати лад, смачненького на
сніданок приготувати своїм рідним. Син Іван та невістка Валя – її надійні
помічники. Щодня намагаються неньці підсобити, вберегти її від роботи. Але хай
сьогодні посплять довше, відпочинуть. З маленькою Улянкою побавляться. А вона
вже сама погосподарює…
Вправно
завела свого надійного “помічника” – мотоцикла. І виру шила в дорогу…
В ту дорогу, котру долає щодня, на якій їй знайома за чотирнадцять літ праці
кожна деталь. Більше двадцяти кілометрів від дому щодня долає до свого шостого
обходу, де її догляду чекають 834 гектари лісів. І, здається, кожне деревце тут
їй знайоме, рідне. Адже посаджене з любов’ю, виплекане із ніжністю, доглянуте
із турботою.
…Їхала
не поспішаючи. Має ж час. Час подумати, позгадувати… Та й розмитою талими
водами дорогою не проїдеш швидко. Любить вона такі хвилини тиші – їдеш лісовою
дорогою, яка звивається між деревами, мов змійка; берізки шумлять на вітрові;
сосни тягнуться до неба; де-не-де пролітають птахи; а ти милуєшся цією красою і
мандруєш стежками своєї пам’яті.
…Поволі
їхала сільською вулицею, яка веде до лісу. Повернула голову вбік – там вдалині
живуть її батьки. Колись саме звідти вона зовсім молодою пішла заміж за свого
коханого Володю. Про це тепер упевнено можна сказати: «Колись». А здається ж,
тільки недавно. Ніби вчора кружляла у весільному танку із судженим, переступили
разом поріг новозбудованої хати, почули перший плач своїх крихіток – Інни,
Надійки та Іванка. Ніби вчора… А вже десять років, як його немає на цьому світі.
Раптова недуга скувала його тіло. Чотири роки доглядала за лежачим чоловіком
Марія Петрівна. Але Господь все-таки забрав його. А вона залишилася сама із
трьома дітками. Ще й якраз доньки вчилися у Чернівцях на лікарів, тож підмога
неабияк потрібна була.
…Дорога
вже давно повела за село. Вже й за деревами не видно останніх будинків.
Натомість зовсім скоро його обхід. Колись був його. А ось уже більше десятка
літ – її, Марії. Бо ж заступила жінка чоловіка не лише вдома, але й на роботі.
Працював Володимир Дудко майстром лісу. Поважали, шанували його односельці,
колеги. Тож коли сталося нещастя, запропонували Марії посаду чоловікову. Не
довго роздумувала. Не мала виходу. Треба було дітей ставити на ноги, годувати.
Крім того, батько свого часу працював лісником, тож на його допомогу-розраду
очікувала. Та й неабияк любила Марія Петрівна ліс завжди. Гриби, ягоди – більше
за неї, мабуть, ніхто в селі не збирав. А тут ще й дерева почала доглядати. Та
й не мало – аж вісімсот з лишком гектарів.
А
лісова дорога все звивалася й звивалася. Треба ж оглянути весь обхід. Ще
день-другий, пригріє сонечко, – і закипить робота зі створення нових насаджень.
Такі миті особливо любить жінка. Бо ж то – своєрідне народження. А як же може
бути байдужою до цього жінка? Ось, наприклад, які гарні вже виросли сосни,
котрі садила у перші роки своєї трудової діяльності! А вже зовсім великі. Це ж
роки пройшли. Доньки за цей час встигли здобути вищу освіту, працевлаштуватися
у районній лікарні, де й трудяться нині. Онуки тішать бабусине серце. Та й у
наймолодшого, Іванка, вже сім’я є. Він, як і належить, залишився у батьківській
оселі…
Посміхнулася…
Це ж уже дев’ять місяців найменшенькій внучці Улянці. От цьогоріч посадять нові
площі. Ростимуть деревця. А бабуся якось візьме всіх онуків і повезе у ліс.
Милуватимуться діти довколишньою красою, а вона їм казатиме: «Ось ці сосонки,
Володю, – твої ровесники. А ці берізки – твої, Миколко. Оті, що там, вдалині,
ваші, Іванку, Дашо, Романку. А оці, найменшенькі, – твої, Уляночко. Ростимете
ви, тягнутимуться до неба й вони. Колись бачитимете їх і згадуватиме, що їх
садила ваша бабуся, яка так міцно вас любить».
Дійсно.
Невимовно міцно. Адже діти, онуки – її найбільша розрада, втіха. Навіть після
натрудженого робочого дня (бо робота, як не крути, аж ніяк не жіноча)
порозмовляє з ними – і весь тягар прожитого, зробленого зникає.
…Глянула
на годинник. Поки об’їхала весь обхід, обдивилася все, скільки й часу пройшло.
Назад пора вертати. «Треба буде сьогодні щось смачненького своїм приготувати»,
– подумала. Бо ж неабияк люблять діти й онуки смаколики Марії Петрівни. Та й не
тільки її рідні. Вона – знана в селі господиня. Такого хліба, як вона, не кожна
хазяйка напече. Та й інші наїдки їй вдаються якнайкраще. Тож не дивно, що за
весільну господиню її частенько беруть. Знають: Марія Дудко не підведе.
Здається, коли вона й час віднаходить за такою нелегкою роботою? А вона лишень
посміхається: «Коли щось любиш, то все дається легко». Ось, наприклад,
залюблена жінка у квіти, то й вони віддячують їй тим же: підвіконня потопають в
орхідеях та інших вазонах, квітник біля хати з весни до осені радує
різнобарв’ям. Що ж, біля красивої жінки – все красиве.
…А
спереду вже й показалися перші сільські хати. Сьогоднішнє її побачення з лісом
добігає до завершення. Ось ще зустрінеться зі своїми колегами-підлеглими, аби
обговорити певні питання, намітити завдання на день прийдешній. Звикла вже до
суто чоловічого колективу. Та й вони, чоловіки, неабияк шанують і поважають
свою Марію Петрівну. Тож і жіноче свято у неї – не лише 8 Березня, а певною
мірою – щодень. Бо ж вона одна представниця прекрасної половини людства серед
мужніх, сильних, витривалих. Хоча… Вона й сама такою є. А ще – напрочуд
жіночною, милою, щедрою та красивою!
Наталія Муха,
Редактор газети
«Нове життя».