Від “маршу порожніх каструль” – до 8-го Березня
Ми святкуємо всі
свята, які тільки випадають у календарі: церковні і світські, язичницькі і міжнародні, радянські і українські. Підряд,
без розбору, без кольору. Бо свято є свято. А де свято, там і чарка. А де чарка, там і шкварка. Де чарка і шкварка, там пісня і
веселощі. В час фінансової, економічної і політичної кризи, у нас і далі
продовжується пост-радянська ідилія свят. Напередодні свята – скорочений
робочий день у всіх чиновників різного рівня. Після обіду – вже починають
вітати і гуляти. Потім – вихідні по три-чотири дні.
Чому ми, здобувши
перемогу у двох революціях – Помаранчевій і Революції Гідності, відмінили
святкування 23-го лютого, прийняли нарешті Закон про декомунізацію, але
залишили, все таки, святкування 8-го березня, як міжнародний жіночий день?
Як появилося це свято у нашому календарі, звідки воно постало, коли прийшло? Якою
насправді є енергетика традиції святкування – 8 березня?
Давайте повернемось до сторінок історії, яка є
вчителькою життя і жорстоко карає за невивчені уроки історії.
Історія свята 8 березня
почалася в Нью-Йорку
8 березня 1857 р. робітниці швацьких і взуттєвих фабрик Нью-Йорка пройшли
маршем по вулицях міста, протестуючи проти низьких заробітків і поганих умов
праці. Жінки
в ході того“маршу
порожніх каструль” вимагали 10-годинний робочий день, світлі і сухі робочі
приміщення, рівну
з чоловіками заробітну плату. Працювали у той час жінки по 16
годин на добу, отримуючи за свою працю гріш, тоді як чоловіки вже працювали по
10 годин. Після 8 березня 1857 року жінки вперше стали членами профспілок. У 1908 році цього дня жінки знов вийшли на
вулиці і зажадали заборони
дитячої праці, поліпшення умов на фабриках і надання жінкам права голосу. Наступного року соціалістична партія Америки проголосила
останню неділю лютого Національним жіночим днем. У 1910 році відома німецька
революціонерка Клара Цеткин на
Міжнародній конференції жінок в данській столиці Копенгагені запропонувала
щорічно відзначати Міжнародний жіночий день 8 Березня — на згадку
про давні нью-йоркські події. І призвала жінок світу включитися в боротьбу за
рівноправ’я.Відгукуючись
на цей заклик, жінки багатьох країн включаються в боротьбу проти убогості, за
право на працю, пошану своєї гідності, за мир. У 1911 році це свято вперше
наголошувалося в Австрії, Данії, Германії і Швейцарії. Тоді більше мільйона
чоловіків і жінок взяло участь в маніфестаціях. З кожним роком число країн, в
яких на тому або іншому рівні наголошувалася ця дата, зростало, і в 1975 році 8 березня було проголошено ООН як
Міжнародний жіночий день. У Росії вперше Міжнародний жіночий день
наголошувався в 1913 році в Петербурзі…З перших років радянської влади 8 березня став
державним святом, а з 1965 року цей день став ще й вихідним.
Однак, засновників
цього свята хвилювала не економічна та політична рівність жінок, а зовсім інша стояла мета. «Прикриваючись цією вивіскою, – зауважує кандидат
історичних наук Наталія Боженко, – вони намагалися
залучити жінок до поширення своїх сатанисько-революційних ідей,
які спрацювали б на розвал сильних імперій, знищення церкви, одне слово -
руйнацію фундаменту тих країн, які ще не були під впливом масонів».
А чи святкують японці ці «статеві свята»?
Виявляється, у них є свої
національні традиції. 5-го травня японці святкують День хлопчиків. Батьки в національному одязі і їхні маленькі
самураї запускають в повітря кульки із зображенням тисячі різнокольорових
коропів. Короп в японській культурі – риба символічна, вона може довго плисти
проти течії, тим самим відображаючи готовність чоловіків стійко долати життєві труднощі. Вважається,
що дракони – це коропи, які дісталися до вершини гори.
А дівчата 3-го березня святкують «Хіна мацурі». В цей час у
багатьох магазинах продають ляльки. Цей день називають – День дівчаток, або Свято ляльок. І воно – найулюбленіше свято в Японії. Його ще називають «Моно-но секу» -
Свято цвітіння персиків. Японці часто порівнюють дівчат з персиками. В цей день
дівчатка в ошатних кімоно, як справжні дами, ходять одна до одної в гості,
дарують і одержують подарунки, пригощаються спеціальними солодощами:
«хіна-араре» – особливими пишними десертами, що виготовлені з рису і покриті
солодкою патокою, п’ють «сіродзаке» – біле солодке, слабоалкогольне саке.
Тобто, 8-е березня японці ігнорують, бо у них є СВОЄ свято.
Жіноче кімоно і досі на свята носять жінки і дівчата. Воно не втрачає
актуальності і сьогодні. У ньому яскраво проявляється вміння японських жінок за
допомогою простих логічних засобів органічно поєднувати практичність і красу.
Таку цікаву інформацію повідомила Косянатис Стогнік. (Чому в Японії не
святкують 8 березня? «ЗВУ», №10,14.03.2013р.).
Чудово було б і у нас, на День матері споглядати наших
дівчаток і жінок в колоритних шатах, збагачених яскравими квітами плахт,
запасках, поясах, віночків, червоних намистах і стрічках.
Наші предки обожнювали Матір…
«Ні, не все прийшло з
Еллади у прадавні ті часи!».
На стародавньому Київському Олімпі
Мокоша була єдиною жінкою-богинею. Вона була покровителькою рукоділля, освячувала вівчарство, була богинею
родючості, бо зображувалася з рогом достатку. Шанували наші предки також богинь
Дану, Марену, Ладу, Берегиню, П’ятницю. А поетеса Віра Ворскла написала такі рядки:
Не все прийшло з Еллади
У прадавні ті
часи:
В нас була богиня Лада
Щастя, мудрості й
краси…
Лада – це богиня
шлюбу,
Лада – це сама любов,
І до неї музи
любі
Йшли з степів,
садів, дібров.
Наш народ уявляв Богів по образу своєму
у вигляді живих людей. Таким є образ Матері-Землі, весняний прояв якої – Богиня
Лада.
Степан Килимник пише: “Є не ясні
відомості, що наші далекі пращури “мали” Богиню весни. З Фольклору
довідуємось, що така Богиня таки була й носила назву Лада.” [3, 245].
Також повідомляє, що відповідали люди О.Ю. Федьковичу: “До пізнання віри
Христової наші люди вірили у Прабога-Вседержителя. Мав він чотири сини й п’яту
дочку. Донька його – це наша Мати Земля, яку звали Ладою…” [2, 123].
Для нас важливо, що у Килимника Лада
ототожнюється із Богинею Землі. А ось Олександр Знойко вважав, що вона уособлює
Зорю: “Враховуючи наведені
роз’яснення Вацерада й Гезихія та знаючи про успадкування еллінами культури
пеласгів, бачимо, що давньогрецька Афродіта – стародавня Лада, це богиня
Київської Русі, Лада – Зоря (Вечірня Зірка) – римська Венера.” Хоча
тут же пише наступне: “Поява на небі Зорі – Вістунки (Венери) сповіщає, що
Сонце в цей момент вступило в головне сузір’я Перуна (Стрільця), і саме з
появою перших зірок сузір’я Перуна в Лади народжується немовля – Бог зимового
сонцестояння”. [1, 63-64]. Тобто народжується Сонце, а із основної міфології
відомо це робить саме Земля, яка запліднена Батьком Сварогом. А Зоря (чи то
Зірка-Венера, чи червона пелена перед сходженням і заходженням Сонця) є лише
сповісницею народження чи смерті. Саме такою виступає у Велесовій Книзі
Матир-Сва – вогняна птаха. [4, 29].
Лада уявлялася стрункою, веселою, з
віночком на голові й співучої вдачі юнки, дівчини на виданні, яка пробуджується
від зимового сну. Там, де вона з’явилась, оживала природа, блакитніло небо,
яріло сонце, дзвеніла весняна пташина пісня й палахкотіли різнобарвні квіти.
Богиня Лада є покровителькою любові, кохання, одруження й багатьох інших
щедрот. На свято Лади діти закликали Весну, бо Зима ще на цей час дає про себе
знати та іноді засипає землю снігом:
Ой Ладо, Ладо,
богине кохання,
Богине квітів, весни, поривання.
На основі
археологічних розкопок проведеними С. Наливайком, Ю. Шиловим та іншими археологами
та даних науки великий дослідник української самобутності філософ Лев Силенко сповіщає, що культ
Великої Матері – Родоначальниці на території України вже був 15-20 тисяч років
тому. В знайдених у Кам’яній
Могилі, в печері Чаклуна 300 гравійованих малюнках – цих листів наших Предків – між силуетами мамонтів та
бізонів трапляються зображення Великої Матері матріархальної доби, її
струнке дивовижне тіло ніби пливе над землею. Вона виконує ритуальний танок,
зачакловує звірів, щоб мисливці повернулися додому з багатою здобиччю.
Ми, українці, її -
потомки . Ми пізнаємо її, дивлячись самі на себе, на свій національний стрій, її льоля – первісний жіночий одяг, оздоблений меандрами
(геометричними узорами), якими сьогодні пишаються гуцули і які ознаменовують
стародавню українську (мізинську) культуру, знайдену біля с. Мізин на
Чернігівщині, на березі р. Десни.
Наші предки (Трипільці) були творцями
брильянтової хліборобської культури, яка була в розквіті 7-8 тисячоліть тому. Вони перші в світі вимовили слово
„Матір”, яке пішло по всіх материках
планети Земля. У найстаріших святих книгах „Ведах” – читаємо -
„Матір”, у „Авестах” -
„Матар”. У латинів – „Матер”, у литовців – „Мотина”, у німців -
„Мутер”, в англійців — „Мазер”. Всі індоєвропейські народи
мають спільний корінь слова „мати”.
У племенах
західної Азії жінка вважалася людиною другого сорту: це відчутно у їхніх релігіях (юдаїзмі, ісламі, юдейо-християнстві).
У наших предків (Трипільців)
було обожнення Матері. У трипільських глиняних хатинах стояла на покуті статуйка Матері-Лель. Біля неї горів святий вогник.
Мати-Лель – опікунка Роду, покровителька дітей і
матерів, 3 віку в вік, з роду в рід впродовж тисячоліть обожнювалася Первомати Лель, яка своїм племенам передавала мову, свою вдачу, свій образ,
свою душу і свою материнську любов.
Наші предки – хлібороби до грудня
закінчували роботи в полі і на городі. І грудень місяць спокон-віків був місяцем Матері, які в хаті навчали доньок і внучок
мистецтву вишивання, ткання, приготування 12-ти різдвяних страв, рідних
звичаїв та обрядів.
Слід пам’ятати,
що тільки Рідна Мати – рідна. Це аксіома. Поклоняймося її. Вона дала нам життя, свою любов, вдихнула в цей світ і тіло, і душу. Обожнюючи її, ми
душі наші облагороджуємо і самі собою будемо милосерднішими.
Бо ж ми діти однієї Матері, у нас кров
одна і
Вітчизна-Україна у нас одна. Тому 2 грудня як і в далекі часи ми повинні
урочисто відзначати велике наше свято – день Матері Лель -
Родоначальниці племен України-Руси.
Європейські країни відзначають це
свято в інший час. Це перша неділя травня.
Нехай буде в
травні для європейців. У них свої традиції. У нас свої. Але не копіювати чужинські”.
Відомий син
українського народу Олександр Довженко в безсилі втамувати біль і оголені
нерви, в заслані, в своїх щоденниках прорік: «Біда наша – перевертні».
Раб виконує запрограмовану роботу, як зомбі, у нього кров тече, опромінена
страхом.
Ремиґаючи він проклинає свою долю, але не здатен її
змінити.
А що ж святкували у цю пору наші предки-українці?
Цікаві і дотепні
свята були і у нас.
21 лютого – свято весняного Вітру, що
віє до весни.
24
лютого – святкували Лелечини – свято тотемного птаха
українців. Вважають, що з цього дня птахи починають
свій політ з Вирію. Початок пташиних свят. Птахи вважаються священними, бо вони двічі народжуються: перший раз гладке яйце, а другий – пухке
пташеня ..
У лютому справляли свято Колодія. Парубки вибирали наречених.
Це – Магія Родючості. Колодій – свято
переходу зими у весну.
Він приїздить на
золотій колісниці, на небі простеляється його
золота путь. Колодій розкручує світлі космічні сили.
Хлопці й дівчата вибирають собі пару під виголос: «Колодій пару шукає, серце з серцем єднає!»
Парубки мають його сонячну ознаку – вербову колодочку з двома навкісними
хрестами на червоній стрічці, складеній у вигляді
квітки. Разом із мережаною хустинкою дівчина чіпляє її на груди своєму милому. Єднання молодих сердець відбувається як поетичне дійство.
Від Колодія Весна
на силі прибуває. Дівчата писанки пишуть. Веснянки співають. Пісня щира, дійства священні зближують молоді серця. Весь вечір хлопці й дівчата,
парами сидять у сподіваннях на майбутнє.
Я на тебе,
Колодію,
Маю всю надію,
А без тебе,
Колодію,
Нічого не вдію.
Жінки виходять на
вулицю і кожному зустрічному пов’язують хустину на ліву руку. Це означає, що до котроїсь із них треба йти справляти Колодія.
Парубкам-невдахам чіпляють колодку. У хаті
розігрують родини — в жінки знаходиться хлопчик. Це здебільшого макогін, сповитий у
рушник. Всі тричі оповіщають: «Колодій родився!» За цим лунає пісня:
Колодійчику-чику
Голубчику -чику,
Ждали тебе цілий рік.Та недовгий в тебе вік.
Свято миле людям, і вони цілий день чи вечір співають.
Ой колодка,
колодка, Яка була солодка.
А ще була
солодша,
Як я була молодша.
У теперішньому вжитку має назву Масниця. Одвічна ж його назва — Колодій.
В час переходу із зими на весну дедалі більше діє
сонячне Коло і до Землі нашої красної приходить красуня Весна. Усе оживає, відроджується, народжується світ ясний, життя і
любов.
Напередодні
весни 2010р. за сценарієм Олександра
Середюка Волинське телебачення та кіностудія
″Волинь″ зняли фільм ″Колодій″.
Зйомки проходили на території експозиції просто неба ″Козацький зимівник″ Музею історії сільського
господарства Волині-скансен, що в селищі Рокині Луцького району. Дійовими
особами виступали працівники музею та Волинської молодіжної громадської
організації ″Школа козацького гарту.″
А вже 1-го березня
– початок закликання весни. Пекли бублики (символи весняного Сонця),
печиво у вигляді «пташок» – «жайворонки» і роздають дітям, аби ті закликали
пташок з вирію.
Першим місяцем року у Київській Русі був березень. Навіть у Біблії
наводяться свідчення: «…місяць сей
(березень) буде вам початком місяців, першим серед місяців часу». (Іс. 12.21). історія свідчить, що саме з березня починався новий рік у єгиптян,
персів, греків, римлян і багатьох
інших народів давнини.
На свято сорочини
прилітає 40 пташок.
Надзвичайно
промовистий український варіант назви – березень. Це чудовий час, коли все в природі
пробуджується від зимового сну. Ці дні (перший тиждень місяця) називали
сорочини – пробудження Матінки-Землі. Прилітає на Україну сорок різних пташок
із різних країн. Птахи приносять на крилах
весну.
Варять галушки, вареники. З 9-го
березня проганяють Мороза, викидаючи його за вікно по одному з житніх колобків, які випікали саме цього дня. Саме цього дня
наші пращури починали нове літо. Ще й по сьогоднішній день ми вітаємо один
одного; «Многії літа вам…».
Нове літо приходимо в хату. Пригощали його Щедрою Вечерею, на яку збиралася
вся родина. Співали щедрівки. А ранком, хлопчики
бігали до родичів посівати:
Сію-вію-посіваю,
З Новим роком вас
вітаю…
* * *
З свого постає своє.
З чужого постає чуже. Любити своє (маму, тата, брата, сестру, Вітчизну)
значить правильно любов’ю свою душу ощасливлювати. Зрадити своє й любити чуже
значить зрадити зміст свого „Я”, знещасливитися.
Отже, не
загубитися: не будь людиною Чужої Віри, чужих ритуалів, чужих законів і манер. Бо Віра – душа народу.
Й Ісус любив
свого Бога (Бога народу ізраїльського, а не Бога народу єгипетського чи індуського).
І коли учитель Закону Єврейського запитав Ісуса: „Котра заповідь велика в
законі”, Ісус відповів: „Люби Господа Бога свого”, „Це
найбільша, найперша заповідь”, (Матвій,
22,36-38).
Патріот не може бути рабом. Патріот -
людина, яка прагне знати свою історію, предків, шанувати її, думати, чим живе і куди йде.
В умовах бездуховного
неможливо виховати патріотів. Коли навкруги тотальний бруд, насильство, нівечення людської гідності, важко
залишатися вірним своєму етнічному поклику Бути патріотом сьогодні в Україні – подвиг зі всіма, як кажуть,
наслідками. Надзвичайно влучно охарактеризувала нинішній час Ліна Костенко: ″У нас тепер така свобода наче сміттєпровід
прорвало″. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до
України. Все що є ницього й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої
демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа.
Інформаційна
диверсія проводилася з давніх-давен. Вона продовжується і нині. Наслідки «ходів» прораховуються набагато вперед. Ті, хто
бажав ослаблення України-Руси досягли бажаного.
Різні рівні однієї релігії, – зазначає київський вчений-філософ Анатолій
Кондратьєв, – були протиставлені, як ворожі. Це привело до духовної
слабкості держави, що ми бачимо і донині.
А духовно слабка нація не може побудувати
економічно потужного суспільства для людей, не може
створити державу, побудовану на принципах любові та істини.
Саме з байдужості
починається зрада. А зрада – це, насамперед, забуття свого коріння, підміна наших святинь
ковбасою, лімузинами, сумнівними розвагами, поступливість перед чужинцями своїм,
материнським.
– Іде планомірне
знецінення понять. Девальвація честі, – сказав в останньому інтерв’ю колишній народний депутат України Анатолій Єрмак.
А той, хто здобув
лише інстинкт до наживи, по-блюзнірськи, як з космічного відрядження, звинувачуючи
всіх, паплюжить все рідне, нівечить його і веде в могилу. Святотатство. Рівень теперішнього життя в державі свідчить, що
горе-керівники, підміняючи ці поняття, маніпулюють і нав’язують народу,
що він повинен бути безликим і покірним.
Повертати треба
до свого коріння, де ми мали і честь, і славу. Нам судиться пройти чергове випробування. Сам народ, кожен із нас, має взяти на себе відповідальність
за своє життя – теперішнє і майбутнє.
А в умовах
бездуховності не можливо виховати патріотів. Незалежність треба було відвойовувати і утверджувати, а не плескати в долоні.
“Какая
разніца, на каком язике разгаварівать».
* * *
Трохи сумно, трохи смішно. Далі буде
ще смішніше. Адже настає 1-е квітня. День сміху. Сміємося, хто скільки може і з ким, з чого і з самого себе. Це сміх
крізь сльози в нашій українській, такій незатишній, напівголодній і
холодній оселі. Напівнезалежна, напівдержава.
… Сміх крізь сльози… Тому що, хоч і не знаємо, та
інтуїтивно відчуваємо, як започатковано
було це свято. Адже відомо, що День сміху придумали євреї, які не вірили в існування Ісуса Христа. Коли Син Божий воскрес, то
за старим єврейським календарем було 1 квітня. Вороги Ісуса організували
різного роду насмішки, кепкування. А потім кожного року влаштовували “день сміху”…
То ж з кого ми сміємося? З кого
жартуємо? Що відзначаємо і що ми святкуємо? Давно вже пора повернутися “свій до свого по своє”, до своєї історії,
української міфології, своїх пам’ятних дат і своїх лицарів та Апостолів
Правди.
«Бо хто матір забуває, – того Бог
карає»,- нагадував невігласам наш пророк Тарас.
Президент
України Петро Порошенковідмінив Указ колишнього президента Л. Кучми про запровадження на державному рівні відзначати день «защитника отечества» 23
лютого, підписав Указ про заснування нового свята. “Встановити в Україні свято – День захисника України, який відзначати
щороку 14 жовтня”,(День козацтва). Це наш, український чоловічий день – справедливий день,
коли наші звитяжці – козаки захищали нашу землю. Такою справедливою датою і
таким святом збудуться споконвічні мрії наших
попередників – зробити українців
господарями на своїй землі.
То, можливо, раз ми оновлюємось, декомунізуємось, йдемо у Євросоюз, то
варто також повернутися до витоків своїх і будемо на державному рівні
відзначати наші традиційні, арійські, українські забуті, але такі дотепні і
народно-філософські свята вшанування жінки-матері і чоловіка-воїна!
Література:
1. Знойко
О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
4. Пашник
С.Д. Образ Матир-Сви, як священної птахи русів, у Велесовій Книзі / Бойовий дух
воїна. – Запоріжжя.: Руське Православне Коло, 7524 (2016). – С. 28-35.
5. Пашник
С.Д. Про наше весняне свято Матері-Землі та нежидівське свято Пурим. – www.svit.in.ua/sta/st30.
6.
Скуратівський В.Т. Вінець. – К.: Вид-во УСГА, 1994. – 240 с.
7.
Скуратівський В.Т. Святвечір: У 2-х кн. – К.: Перлина, 1994.
8.Чому в Японії не святкують 8 березня? -«ЗВУ», №10,14.03.2013р.
9.Біблії. -Видання 1980р.- с.5ОЗ
10.Біблія. Новий заповіт. Від
Матвія, 22,36-38.
Олександр Середюк,
доктор філософії, історик і етнограф, письменник і
публіцист, член Національної спілки краєзнавців України