Москва їм не салютувала…

Щойно в урочищі, яке знаходиться на межі Турійського і Володимир-Волинського р-нів Волині, в історичному комплексі «Вовчак. Волинська Січ» відбулися велелюдні заходи з нагоди 75-річчя заснування УПА. Багато зроблено для відродження історичної правди про національно-визвольний рух до початку Другої світової війни, під час неї і навіть тоді, коли формально вона закінчилася. 

Але дослідження славного (хоч і не завжди однозначного) минулого «колиски УПА» має продовжуватися, бо в біографії командира угрупування «Сосенка» (Порфир Антонюк із с. Нехвороща Володимир-Волинського р-ну) та його підлеглих є багато нез’ясованих обставин, а чимало їхніх героїчних вчинків залишилися в архівах, засипаних порохом підірваних криївок чи пітьмою закопаних у землю бідонів…

Одна з фактично не досліджених сторінок минулого – стосунки між українськими повстанцями та українськими дивізійниками.

Що контакти між сформованою на території дістрікту (району) Галичина Польського генерал-губернаторства третього рейху 14-ої української дивізії зброї СС «Галіція» та відділами «УПА-Північ» (військова округа «Турів), котрі формально в 1942-1944 рр. знаходилися на території т. зв. «райхскомісаріату Україна», були тісними на всіх етапах, то це очевидний факт. 

Щоправда, їм перешкоджали разючі ідеологічні відмінності: якщо проф. Володимир Кубійович знайшов у Львові в особі керівника дістрікту Отто Вехтера союзника в справі створення антибільшовицької добровольчої дивізії, яка «за сприятливих умов» на перспективу мала стати ядром війська незалежної України, то творці УПА, знаючи, що вождь ОУН Степан Бандера та його найближчі соратники потрапили в концтабір Закзенхаузен за спробу оголосити в окупованому гітлерівцями Львові самостійність України, вже тоді розуміли, що доведеться під час Другої світової війни воювати і з більшовиками, і з нацистами, і з поляками, котрі марили відродити свою окупацію Західної України.

Та різні підходи до здобуття незалежності не заважали хлопцям чути себе українцями-патріотами та намагатися допомагати один одному.

Чи не єдиний старший офіцер 14-ої української дивізії зброї СС «Галіція» оберст (полковник) вермахту Вольф-Дітріх Гайке в книзі спогадів, написаній ще в 1947 р., зафіксував унікальну подію. Під час оточення під Бродами, до якого, крім вояків німецького 13-го танкового корпусу, потрапила й українська дивізія в середині липня 1944 р., «до штабу прибула делегація Української повстанської армії».

«Вона виявила свою готовність допомогти дивізії. Вояки УПА – це молоді хлопці, без військового вишколу, у цивільному одязі. Дивізія не має для них обмундирування, і як в інтересі вояків дивізії, так і бійців УПА, мусить відмовитися від пропонованої допомоги», – написав Вольф-Дітріх Гайке.

Можливо, з рейдом у південні райони Львівщини прибули повстанці з Вовчака?

На це однозначної відповіді наразі немає. Але очевидний факт про участь вояків-дивізійників, які дезертирували зі свого підрозділу, у боях із німцями в Локачинському, Горохівському, Володимир-Волинському р-нах пліч-о-пліч із вояками УПА, наштовхує на думку, що врятувати оточених намагалися саме волинські відділи УПА.

Власне, якщо в наступ на дивізійників з-під волинського Берестечка йшли цілі армії РККА, то чому з сусідніх районів на поміч галичанам не могли прибути наші повстанці?

Патріотизм українських повстанців, які бачили в дивізійниках союзників у боротьбі за створення УССД, ще більш захоплює, коли знати про ще один історичний факт: перед кровопролитними боями дивізію відвідав… рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, який у своїй промові нічого не сказав про незалежність України хоча б у віддаленій перспективі.

Свита з Берліна і Львова приїхала в розташування 14-ої  ще 16 травня 1944-го. 

«Свою візиту Гіммлер розпочав промовою до німецького та українського старшинського корпусу. На другий день відбулися бойові вправи з участю майже усіх родів зброї. Потім відбувся урочистий марш відібраних відділів з усіх частин і підрозділів дивізії, який тривав близько півтори години. Відвідини закінчилися закритим обговоренням… В загальному склалося враження, що він мав багато розуміння до українських інтересів, якщо вони були йому належно пояснені. В ім’я правди треба також зазначити, що дивізія не натрапляла на жадні труднощі з його боку, а поступки,які отримувала, відбувалися за його заходами за згодою»…

Та йшли в бій дивізійники з регулярними військами РККА з пригніченим настроєм. Бо вони хоча й не знали, але відчували: вони для рейху – лише гарматне м’ясо…

Суть промови Генріха Гіммлера до вояків і старшин 14-ої української дивізії зброї СС «Галіція» передав американський професор Джордж Стейн у книзі «Елітарна гвардія Гітлера»:

«У промові до старшинського складу, який переважно складвся з німців, Гіммлер таки визнав, що галичани – це дійсно українці. І при цьому закликав до братерства між німцями та українцями… При цій нагоді форер СС не зміг користуватися своїм звичним словниковим матеріалом. Він ужив кілька принагідних висловів про «жидівсько-більшовицкого ворога», але не згадав про «азіатські орди» та «слов’янських унтерменшинів».

А в німецьких архівах збереглися й такі свідчення зі звіту про цей візит:

«Гіммлер згадав, що українці очікували більшої свободи, але Гітлер у своїй мудрості вирішив інакше, виступив проти політикування в дивізії та проти тих, хто стріляє з-за куща, бо їх не можна вважати патріотами… Врешті Гіммлер сказав, що він не обіцяє, як це практикують англійці, прав і свобод для українців, бо тільки поведінка, вартість і важливість поодиноких народів у майбутній Європі через зусилля кожного народу у цій війні вирішать їхню долю».

Слід зазначити, що «Бродівський котел» (невелика територія біля с. Олесько Львівської обл.) фактично знищив 14-ту дивізію. Із майже 10 тис. особового складу в пункті збору на Закарпатті нарахували трохи більше 1500 солдатів та офіцерів.

Зрештою, в Наказі Верховного Головнокомандуючого Маршала Радянського Союзу Іосіфа Сталіна Маршалові Радянського Союзу Конєву», підписаному 18 липня 1944 р. і опублікованого в газеті «Радянська Волинь» 21-го липня сказано:

«Війська 1 Українського фронту перейшли в наступ… і прорвали сильну, глибокоешеловану оборону німців на Львівському напрямку і за 3 дні просунулися на глибину до 50 км, розвиваючи прорив на 200 км по фронту. В ході наступу війська фронту оволоділи містами Порицьк, Горохов, Радзехов, Броди, Золочев, Буськ, Камянка, містом і великим залізничним вузлом Красне…».

За мужність та героїзм» Москва салютувала військам 1 Українського фронту, а частинам та з’єднанням, які брали участь у наступальній операції, оголошено подяку.

… Лише наприкінці квітня 1945-го, коли крах третього рейху став очевидністю, генерал Павло Шандрук, голова Українського національного комітету, одягнутий в українську уніформу періоду визвольних змагань 1917-1921 рр., привіз у дивізію тризубці, які українські вояки почали носити на кашкетах. Це чітко зафіксував у своїй книзі німецький оберст Гайке.

З історіографії відомо, що генерал Павло Шандрук, який до початку Другої світової війни був польським офіцером, в вересні 1939-го героїчно боровся з гітлерівськими окупантами, 18 квітня 1945 р. біля м. Фельдбах, на фронті, прибув у розташування дивізії та представив її майбутнього командира – генерала Михайла Крата. 25 квітня того ж року особовий склад склав присягу на вірність Україні. Довідавшись про капітуляцію третього рейху, дивізія маршем відступила в британську зону окупації, де здалася в полон. Із 12 тис. солдатів та офіцерів лише 1052 особи виявили бажання повернутися в СССР, де були засуджені та відправлені в ГУЛАГ. Неодноразові вимоги Кремля видати всіх дивізійників як злочинців-есесівців не були виконані урядом Великої Британії як безпідставні.

І ще один вагомий аргумент навіть 70 років тому:

«Української дивізії більше не існує. Жорстока доля не дозволила її воякам повернутися в Україну, де ще нема свободи, за яку вони боролися. Там панує російський комунізм, який вони самі пережили і який не дозволяє їм докласти своїх сил і знань для будови їхньої держави»…

Ці слова написав німецький полковник Вольф-Дітріх Гайке.