Чому ядерні ракети, які лякали всю Європу, врешті-решт, спустошили волинську землю?
Поява в наших лісах понад 50 років тому великої кількості надсекретних військових об’єктів стала наслідком небаченої гонки озброєнь, коли США і СССР лякали одне одного потужними ракетами з ядерною зброєю. Щоб тримати в страху НАТО на європейському театрі можливих військових дій, у Москві додумалися до розгортання на Волині цілої ракетної дивізії. А потім пустили її під ніж…
У листопаді 1959 р. невеликий інженерний підрозділ із Гомельської обл. Білорусі було переведено в м. Луцьк, і на його базі 1 липня 1960 р. створено 37-му Гвардійську ракетну дивізію, прикріплену до 43-ї ракетної армії.
У 1982-1984 рр. замість застарілих міжконтинентальних балістичних ракет «Р-12» на озброєння (по 9 пускових комплексів із 3-ма ядерними боєголовками в кожному) почав надходити рухливий ґрунтовий ракетний комплекс РСД-10 «Піонер-УТТХ», за стандартами НАТО – «SS-20 Saber»). Дальність ураження цілей складала майже 5000 км, тому зрозуміло, що ця «ядерна дубина» в кількості 650 штук тримала в напруженості всю Європу.
На території Волині 37-ма дивізія мала в розпорядженні 2 ракетних полки –576-ий ракетний полк (в/ч 43180) і 577-ий (в/ч 32187).
І якщо перший мав на озброєнні ракети шахтного базування (як в злощасному лісі біля с. Мовчанів Локачинського р-ну), то другий використовував наземні комплекси.
І якщо про локачинське урочище Сорокаморди, яке продовжує лякати людей проваллями кинутих напризволяще ракетних шахт, заговорили вже в повен голос (див. «Волинську газету» №42(1141) від 19 жовтня ц. р.), то про не менш трагічну долю другого, 577-го полку, що базувався на кількох об’єктах у Ківерцівському р-ні, треба сказати особливо.
Його разом із іншими підрозділами дивізії було передана до складу Збройних сил України в 1991-ому. Але на підставі директиви Генерального штабу ЗСУ №115/1/025 від 1 серпня 1992 р. її було розформовано. Офіційно військова частина №32187, котра належала до особливо секретних об’єктів РВСН, перестала існувати 30 грудня 1992 р. Пішов на пенсію і останній комдив – генерал-майор Микола Юдін.
В проміжку між цим подіями відбувалися інші, не менш цікаві та драматичні. Виявилося, що військовослужбовці-ракетники в Україні фактично нікому не потрібні. Частина з них вирішила продовжити службу (хто в інших армійських частинах, хто в прикордонниках, а дехто навіть перекваліфікувався в співробітників СБУ), але більшість звільнилися з армії. Серед них був, до речі, і екс-голова облдержадміністрації Олександр Башкаленко, який в 577-ому полку був начальником штабу дивізіону.
Але що ж відбувалося, коли полк де-юре і де-факто ще існував, хоча й був приречений на ліквідацію?
Під пильним оком закордонних воєнспеців усі ракети були вивезені з Озерецького лісу Ківерцівського р-ну до залізничної станції Ківерці, де працювала т. зв. «Шоста площадка». З допомогою потужного обладнання їх завантажили в криті залізничні вагони і вивезли подалі від Волині. «Піонери» з в/ч 32187 доставили на засекречений ракетний полігон Капустин Яр, де й знищили методом підриву. Раніше застосовувалася інша практика: потужну зброю без ядерних боєголовок скеровували в визначений квадрат ураження, і всі вони точно потрапили в ціль. Навіть ті «SS-20 Saber», котрі стояли на озброєнні понад 10 років!
А от коли остання ракета була вивезена, сучасне військове містечко та гігантська технічна зона виявилися… нікому не потрібними.
Пригадується, як на початках Незалежності депутати облради гаряче дискутували, що ж тепер робити з фактично безгосподарним військовим об’єктом? На тлі тотальної розрухи і процвітання купонно-талонної системи не додумалися ні до чого кращого, як цей уламок «радянського ядерного щита» передати на баланс… місцевої сільради. Вже тоді було ясно, що немає ні в с. Озеро, ні в навколишніх населених пунктах грошей на утримання в належному стані десятків споруд та сотень гектарів лісу. Але – «спихнули» «меншим», а ті особливо й не відмовлялися…
Що з того вийшло?
…Бетонна дорога від траси сполученням Ківерці-Маневичі – стандартна для всіх військових об’єктів періоду існування СССР. Такі самісінькі були збудовані фактично в усіх куточках однієї шостої земної суші: від Закарпаття до Далекого Сходу. Зроблені вони на совість, тому й зараз цілком придатні до використання. Ритмічне постукування під колесами на стиках між панелями – найхарактерніша ознака… Але чим ближче до колись засекреченого ракетного полку, тим ритмічність звуків перетворюється на хаотичну какофонію… Виявляється, злодії, коли вже не було що вкрасти в гарнізоні, взялися за демонтаж бетонних плит! Влада, правда, встигла відреагувати, тому дорогу заставили відновити тих, хто її руйнував. Хоча декілька десятків метрів недостачі таки присутні…
Але це, мабуть, чи не єдиний позитив від побаченого. Бо територія колишнього «ракетного лігва» – це щось із серії фільму про зону відчуження навколо ЧАЕС.
Там, де фактично знаходиться шмат дороги з демонтованими бетонними плитами, колись знаходився контрольно-пропускний пункт. Про це свідчить компетентний «екскурсовод» – заступник головного редактора з господарських питань Віктор Райов, який тут служив понад 3 роки і знав місцевість, як своїх п’ять пальців.
Правда, навіть він ледь-ледь упізнає в горбику порослої кущами землі колись добротну цегляну споруду. Зрозуміло, що ні воріт, ні шлагбауму, ні рядів колючого дроту на бетонних стовпах тут уже давним-давно нема.
Рухаємося далі. Дорога стає гіршою… Приблизно за кілометр від КПП має починатися військове містечко та технічна зона. Але за цілими просіками вирубаного лісу проступають хіба що хащі… Тут немає нічого! Ні будинків, ні інженерних споруд, ні інших об’єктів інфраструктури! Все вкрадено і вивезено! Це сотні мільйонів (якщо не мільярди) гривень, які потрапили комусь у кишеню за рахунок держави!
Ще кілька років тому тут можна було побачити «чорних старателів», які за невідь звідки отриманими картами цілеспрямовано викопували з-під землі потужні електрокабелі, але і їхній слід прохолов із видобутком останнього кілометра металу з величезної та розгалуженої мережі енергосистеми…
Зате присутні сліді тих, хто збирає крихти з барського столу тотального грабежу. На одному з перехресть видно сліди потужної техніки. Їздили трактор «Т-150» та автокран… Для чого вони тут були? Природа підказує відповідь: посеред кущів – сліди щойно демонтованої цегляної споруди… Копали щось і під її фундаментом, залишивши в лісі глибокі шрами в вигляді траншей…
Отже, в/ч 32187 де-юре перестала існувати 25 років тому, а де-факто її агонія продовжується і до наших днів. Бо коли тут дістануть із-під землі останню цеглину та вивезуть світ за очі бетонну плиту, увага злодіїв повністю переключиться на ліс, і так повирізуваний за почерком ката…
І залишаться тільки невеличкий пам’ятник у вигляді солдата з відбитою головою в одному місці цих моторошних хащ і скромний монумент на честь розстріляних під час війни євреїв в іншій ділянці масиву…
Щоб їх сфотографувати, ми довго блукали хащами. Але так і не знайшли. Може, вже нема?
Роман УСТИМЧУК.
На фото автора і з архіву: сліди сучасних злодіїв; тут колись була центральна вулиця 577-го ракетного полку; такі ракетні комплекси базувалися в лісі біля с. Озерце Ківерцівського р-ну; «SS-20 Saber» в музеї NASA, м. Вашингтон; бетонна дорога в нікуди; залишки вкраденої військової споруди.
Від редакції. Щоб з’ясувати причини перетворення військової частини на зону екологічної та техногенної катастрофи, «Волинська газета» звернулася з офіційними запитами до Озерецької сільради Ківерцівського р-ну, а також до голів райдержадміністрації і райради. Вочевидь, доведеться стукати і в двері кабінетів військових прокурорів та шукати правду на рівні області та в Києві. Бо це ненормально, коли військовий об’єкт, на території якого, наприклад, могли б жити вимушені переселенці чи розміщуватися виробничі приміщення, перетворився на пустку, за рахунок якої озолотився не один місцевий злодій та його високопоставлений покровитель. Чи так і має бути?