Чим завершилося «героїчне» форсування Дніпра Червоною армією та взяття м. Києва до чергової річниці більшовицького перевороту? Сотнями тисяч убитих і скалічених українців, масовою розрухою.
Моя рідна Володимирівка до початку війни була великим колгоспом, а учнів там у неповній середній школі нараховувалося майже 250 осіб. Тепер у цьому селі колгоспу, звісно, давно вже нема. Живе тут менше 50 престарілих пенсіонерів, яким або нема куди їхати, або вони вже не мають сили кудись перебиратися… А учнів у с. Володимирівці було аж… один. Тому влада школу закрила, бо нема кого вчити.
Подібна картина – і в усіх інших селах Добрянського, Городенківського і Ріпкінського р-нів Чернігівщини. В чому ж причина?
Дуже великий вплив на сьогодення мало минуле. Вересень 1943 р. ознаменувався «визволенням»… А на початку жовтня наступ Центрального фронту на гітлерівців призупинився. Починаючи від м. Лоєва до м. Гомеля по річці Сож і аж до м. Бобруйська вже по річці Дніпро німці так укріпили оборону, що їхній «Східний вал» став неприступним бастіоном для Червоної армії. Безперервні атаки нічого, крім нових жертв, не приносили. Тож у головному госпіталі Першого українського фронту в с. Хоробичі поранених солдатів та офіцерів було навіть більше, ніж після боїв на Курській дузі чи в Сталінграді. Про це, до речі, згадували в мемуарах і колишній командуючий 65-ою Армією генерал-лейтенант Павєл Батов (за форсування Дніпра 30 жовтня отримав звання Героя Радянського Союзу), і академік Микола Амосов, який в той період командував госпіталем та рятував поранених бійців.
Оскільки передові частини не мали часу через величезні втрати очікувати прибуття мобілізованого поповнення з тилу, тому «польові військкомати» буквально зачистили все чоловіче населення цих районів Чернігівщини. Забрали всю «живу силу» віком від 17 до 55 років, навіть калік (глухих, інвалідів і т. д.).
Як це було в рідному с. Володимирівка, я бачив на власні очі. Там формували сумнозвісні «штрафні роти», і в них заганяли ненавчених і погано озброєних селян. А потім – гнали на фронт до річок Сож і Дніпро, за якихось 8 кілометрів від села… І там вони всі й полягли…
13 жовтня 1943 р. разом із обозом армії я побував біля лінії фронту неподалік м. Лоєва. Я бачив, що творилося на березі Дніпра… Там лежали цілі гори трупів наших солдатів… І серед них було багато моїх рідних. В першу чергу – батько Федір Олександрович Бутовець. Він знав сотні українських пісень, навчив їх співати і нас усіх, й так із піснею на вустах і поліг у нерівному бою…
Скільки батька пам’ятаю, стільки пригадую його пісні… Щоправда, його український спів часто переривався російським, на зразок:
«Сбейте оковы, дайте мне волю, я научу вас свободу любить», або «Вы землю просили, я землю вам дал, а волю на небе найдёте…».
Проте, звучала у батькових піснях і надія: «В царство свободы дорогу грудью проложим себе».
Батько спробував здобути волю, але за доносом сусіда, Івана Голіка, опинився в Чернігівській в’язниці, і якби не щаслива нагода (в’язниця в 1941 р. була розорганізована через швидкий німецький наступ), то дійсно – волю шукав би на небі.
В липні того ж року і батькові, і мені, і більше сотні односельчан довелося вперше попрацювати для фронту і для перемоги. Під Любечем ми копали траншеї на березі Дніпра, але вони виявилися нікому не потрібними, бо німці обійшли це місце з півночі…
А пісні робили добре діло. Наприклад, мій батько хотів похвалитися моїми здібностями і попросив начальника з Чернігова, що ночував у нас, послухати, як я граю на балалайці та співаю. І от я почав:
«В Соловки я не поїду, В Соловки я не піду – вся міліція знайома і начальник ГПУ…».
Начальник погладив мене по голові і сказав:
«Таких пісень не співай, бо батька посадять в тюрму».
Тоді він передбачив батькову долю…
Під час німецької окупації мою пісню завжди підхоплювали брати, Петро і Дмитро, бо батько вже майже не співав. Він передчував, що кінець 1943 р. – то його кінець. Так воно і сталося, бо восени 1943 р. у Червону армію мобілізували усіх мужчин, які могли стояти на ногах, й усі вони полягли на берегах Дніпра. Батько теж там загинув, залишивши нам… свої пісні.
І настала з осені 1943-го на Півночі Чернігівщини по селах пустка. Мало того, потребами фронту пояснили конфіскацію всіх коней по селах. Тому колгоспи залишилися і без чоловіків, і без коней. Мені нашу кобилу Квасольку ледь вдалося випросити назад у військового коменданта. Решту як погнали в с. Добрянка, так їх більше ніхто й не бачив. Тому орали коровами…
У 1944 р. мені вдалося побувати в рідному селі в короткостроковій відпустці з армії. Пройшовся по Володимирівці… Чоловіків не було. Через 5-10 хат помітив фронтовиків-інвалідів: без рук, без ніг. Інші скалічені лежали всередині понівечених війною помешкань із кулями в усьому тілі…
Ось такий генофонд залишили після «героїчного штурму» м. Києва нам Московщина та «великий» Сталін.
Тому Добрянський район так ослаб, що його довелося розділити між двома іншими – Ріпкінським і Городнянським. Але після війни підростаюче покоління втікало в м. Чернігів чи в м. Гомель, тож села перетворилися на пустки. І – вимирають.
Так знищував українців під час минулої війни Сталін. Так само тепер робить і його послідовник Путін, який намагається загарбати Україну та вбити її найкращих синів…
Василь БУТОВЕЦЬ,
інвалід Другої світової війни,
полковник-інженер у відставці,
м. Луцьк.
На фото ТАСС: форсування Дніпра, осінь 1943 р.