Самоутвердження кожної людини починається не лише з генетичного коду чи особливостей виховання. Навіть правопис здатен дати чітку характеристику тому чи іншому індивідууму. На жаль, «мовна Конституція» України, яка діє в нас із далекого 1933 р., залишає наш правопис зросійщеним, а громадянина і народ – другорядними в порівнянні з територією і країною.
Досі в більшості західноєвропейських мов слово «Я» пишеться з великої букви. І навіть назва того чи іншого народу – теж із великої (приміром, «Українець», «Французи»). І йдеться тут не лише про традиції правопису наших успішних сусідів, як фіксацію поважного ставлення до особистості та народу. Ми ж, українці, не дарма живемо за принципом «Моя хата скраю»: а як вона може бути в центрі європейського слова, коли «маленький українець» уже давно став синонімом чогось другорядного і майже непотрібного?
Чому так відбувається, якщо не брати до уваги наш хронічний комплекс меншовартості?
Слід звернулися до часів Української революції 1917-1921 рр., яку ми нині намагаємося відзначати чимось добрим. Отже, основа нового правопису країни, котра намагалася вирватися з ярма Російської і Австро-Угорської імперій, почала формуватися 18 січня 1918 р., коли Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису» . 19 травня 1919 р. Українська академія наук, доопрацювавши їх, ухвалила «Головніші правила українського правопису». Але процес зупинився через поразку УНР та окупацію України російським більшовизмом.
Тим не менше, і в УРСР Рада Народних Комісарів постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису, яка запрацювала з 23 липня 1925 р. Врешті-решт, 6 вересня 1926 р. «Проєкт українського правопису» постановою Раднаркому ухвалили. Новий правопис часто називали «Скрипниківським», оскільки наркомом освіти тоді був Микола Скрипник, розстріляний у листопаді 1933 р. як «ворог народу».
І після цього почалося… Щоб зліпити до купи химерну ідею про непорушну єдність тільки трьох слов’янських народів (російського, українського і білоруського), за наказом Москви нова правописна комісія під орудою вже нового замнаркома освіти Андрія Хвилі засудила «Скрипниківський правопис» як буржуазно-націоналістичний. Насамперед, ліквідували «петлюрівську» букву «Ґ», а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками… 5 вересня 1933 р. Раднарком УРСР затвердив новий, і він, із невеликими кореляціями 1960-го і 1990-го рр., існує й досі.
Букву «Ґ» повернули. А все інше залишилося зросійщеним. І власні назви людей (чому поляка Влодзімєжа так і пишемо українською, а росіянина Владіміра намагаємося перелицювати на Володимира?), і все інше («Грубешів» чи «Ґрубєшув», «Хрещатик» чи «Крєщатік»?!).
Зрозуміло, що і «Я» досі з маленької. І «Українець» – також… Зате «Голова Верховної Ради» – з великої. Так і живемо: люди – з маленької, влада – з великої…
Володимир ДАНИЛЮК.