«Чи
потрібні масові зустрічі бійців після полону?». Напевно, в кожному випадку
треба індивідуально визначатися… Психологи не радять… Але в нашому випадку:
«Однозначно, так!».
Цими словами розпочала допис у соцмережах волонтерка
Наталія Попова, яка розповіла про
щасливе повернення додому двох волинських військовослужбовців, які
потрапили в полон до бойовиків і понад 3
роки на двох перебували в бандитській неволі. Цей допис вартий того, щоб його
навести в повному обсязі:
«Вчора нарешті привезла з Києва додому на рідну
Волинь земляків – звільнених полонених Артема
Віндюка (рік в неволі ) і Володю
Гізуна (2 роки в неволі)… Ледь виїхали з Києва (пробки, дощ) , важка
дорога… Сама за кермом після трьох відповідальних діб майже без сну, –
останні сили просто покидали… Хлопці теж втомлені – ще не навчилися спати в
нормальних умовах.. Не звикли до нового життя – багато що змінилося за їхню
відсутність… Багато чого «не налазе на голову»!
В повному мовчанні ми заїхали на заправку WOG під Житомиром , а там
несподіванка – хлопців впізнали!! Вітали щиро з поверненням, скандували
патріотичні гасла, дарували подарунки, смачно пригощали!
Ми сіли в авто окриленими, повними сил від позитивних емоцій. Хлопці почали
ГОВОРИТИ!!! Мені вдалося виконати більшість задач, які поставила нам психолог
!!
Людське тепло і увага реально зробили з нами нереальні речі!!
І ТАК ЗА ДОРОГУ НАС СПИНЯЛИ ВЧОРА, ЩОБ ПРИВІТАТИ 7 РАЗІВ!!
Я спершу переживала, що їм важко буде перенести стільки уваги і емоцій … І
психологи не радять… Адже реально сотні незнайомих людей виходили вітати
хлопців, плакали, обіймали, дарували квіти, засипали різними питаннями,
дарували подарунки! Журналісти , камери, сотні фото і селфі…
І почула від колишніх полонених таке :
«Весь час в полоні сєпари тиснули, що ви нікому в
Україні не потрібні, що про вас всі забули!! Що якщо повернетеся, то вас ніхто
не зустріне, що земляки-бандери вас все одно будуть рахувати зрадниками!!! А
ТУТ ТАКЕ!!! А тут так люди зустрічають… Від серця тільки зараз відлягло…
Яке щастя, що повернулися!! Дихати хочеться…».
Приємно згадувати вчорашні зустрічі…
Назустріч нам з зі Старої Вижівки земляки везли маму Володі Гізуна, яку він не бачив 2 роки.. Зустріч… Зридалася…
Потім – зарядив наш Автомайдан з капеланами, з моїми близькими друзями на
в’їзді в Волинську область. Кульки, шампанське і пироженьки, щирі вітальні
плакати! І ми колоною, у супроводі поліції , рушили до Луцька.
На кільці – знову зупинка! Зібралися обійняти хлопців лучани на в’їзді в місто.
Потім потужна і добре організована зустріч на Театральному майдані, біля Стели
Небесній Сотні і Небесному Легіону… І молебни, і покладання квітів, гарні
подарунки!
Ледь попрощалися і знову рушили колоною на Ковель – перша зустріч в Голобах!
Приємно, що супроводжувати нас в Ковель поїхали лучани і рожищенці!
І нарешті рідне для Артема Віндюка
місто – Ковель!! НЕЙМОВІРНО ТЕПЛА І ЩИРА ЗУСТРІЧ… Ніч, а біля пам’ятника
родичі, друзі, знайомі і незнайомі ковельчани!!! Квіти, кульки, обійми, добрі
слова..
Я просила людей відпустити хлопців додому, до дому, до родин!
ОДНОЗНАЧНО! ТАКІ ЗУСТРІЧІ ДУЖЕ ПОТРІБНІ!!
Але вони потрібні не лише хлопцям, вони потрібні і нам…
В НАШІЙ КРАЇНІ ВІЙНА!!
В нашій країні неволять і катують людей!!!
Ми не можемо про це забувати… А в мене останнім часом відчуття, що людям
байдуже, якщо їхнє особисто це не чіпляє…
P. S. Я дивилася на щасливих матерів звільнених і
думала про 15 волинських сімей, в яких діти і досі зниклі без вісті на війні..
Молю Бога, щоб хлопці знайшлися живими і здоровими…
Наталія
ПОПОВА.
На
фото автора: Артем Віндюк і Володимир Гізун на Театральному майдані м.
Луцька.