Чужа сторона
Поріг редакції «Волинської газети» переступив поважний
чоловік.
«Хочу запропонувати газеті нарис моєї сестри Галини
Хвалюш-Кравець, – мовив розчулено. – Вона поетеса, перекладачка, авторка
кількох книг («Таємниця кохання» є в обласній науковій бібліотеці ім. Олени
Пчілки). За університетською освітою – словесник. Була директором середньої
школи, друкувалася в журналі «Київ», газетах «Сільські вісті» (Київ),
«Успенська вежа» (Львів), також у попередниці «Волинської газети» – «Досвітній
зорі». Народилася ж у сім’ї корінних волинян, котрі по Другій світовій
опинилися у степу безкраїм за Уралом, живе й досі там. Нещодавно їй виповнилося
60. Така доля багатьох українських патріотичних сімей – жити на чужині з
любов’ю до України».
Тож пропонуємо читачам розповідь про українську родину,
яку силоміць вивезли з України за любов до батьківської землі.
Доля-доленька
На чужині
Давно розмірковую над долею найдорожчої мені людини –
мого Татуся. Я народилася, коли Йому виповнилося 38. І з тих пір усе пильніше
вдивляюся в Його гарні, променисті карі очі.
Чотирирічним дівчам хвацько витанцьовувала гопака під
Його молодецький супровід на гармоньці. У шкільні роки Він старанно перевіряв,
як виконую домашні завдання, так само опікувався моєю сестрою і чотирма
братами. Декламував українські вірші, знайомив з українською літературою… Це,
по суті, була додаткова, домашня, освіта, – головно – пізнання в чужині
найдорожчого скарбу – рідного краю, рідної мови колискової.
Він став для мене найгарнішим у світі! Мені винятково
подобалося, коли в 60-ті роки Тато вдягав галіфе-штани, пошиті Мамою (неабиякою
кравчинею!) «на свято». В неділю ми інколи разом, сім’єю, ходили в міський
кінотеатр «Буревісник» на денний сеанс (й досі пам’ятаю фільм «Діти капітана
Гранта», пісню, що співають герої: «Капітане, капітане, посміхнітесь – тільки
сміливцям підкоряються моря!»).
Здавалося, ніхто вишуканіше не міг носити капелюх, ніж
наш Татусь, уже 50-літній. Неймовірно пишалася з цього, йдучи поряд.
Любов моя дочірняя зростала з кожним роком. У десятому
класі полюбляла з Ним продавати мед на базарі. Просилася з вечора. І
прокинувшись першими на світанку, ми зупиняли таксі, платили рубля та їхали на
центральний ринок, прихопивши велику, відрову каструлю з цим продуктом. Займали
перші місця в торговому ряду. Поки містяни-покупці додивлялися сни, Тато
оформляв товар, а я користувалася з цього по-своєму: діставала підручники і
вчила усні предмети.
За що 10
років?
Захопливо стежила, як Він пропонував товар, при тому
привітно усміхався, і як щедро, «з чубком» наповнював слоїки, щоби покупець не
оминув нас удруге.
Бджіл Він завів, коли я навчалася у другому класі. Одного
разу на тополю, що височіла поблизу нашої хати, сів і привився бджолиний рій.
Брати увесь день крутилися коло дерева. Ввечері, повернувшись із роботи, Тато
зняв Божих комах та й помістив їх у скриньку. А наступного дня вже майстрував
вулика. Згодом ці вулики виготовляв сам.
Понад 10 років Він пасічникував, доглядав бджіл, як
діток, передплачував навіть пасічницького часописа. З цього він мав неабияке
задоволення. Добрими пожитками віддячували божі створіння, – ніби навзаєм
любили удатну людину. Таким чином, до сімейної казни надходив сякий-такий
прибуток.
Вдома (як і сама хата) все виключно виготовлено Його
руками: кухонний стіл, комод і шафа під одяг, етажерка, на якій стояв маленький
радіоприймач, і крісла, пузатий диван, оббитий чорним дерматином, і дитяча
колиска, табуретки…
У світлиці (найбільшій із 4-ох кімнаток) над столом із
точеними дубовими ніжками висіла абетка українська, обіч неї – портрет Тараса
Шевченка: також Він ці твори намалював.
Мало що й помінялося в батьківській сибірській оселі,
хоча діти давно виросли і залишили рідне гніздечко. Йому сьогодні майже 80, а я
все частіше й частіше думаю про його долю.
І не тільки тому, що Він мій Татусь.
При народженні Йому дали гарне ім’я – Хведір. Хведір, син Максима, з дому Хвалюшів.
Походить із Західної України, з Волині. В яблуневих садах минуло Його
дитинство. В краю буслів і теплих дощів зустрів і своє кохання, раз і на все
життя. Красуня-дружина, Олена, із роду Миронюків, подарувала йому дочку, чекали
на сина. Жили радісними мріями, сподіваннями… Все перекреслила жахлива війна.
Репресії наприкінці її, вкотре в нашій історії. От і Хведора Хвалюша засудили…
«Десять років позбавлення волі». – «За що?» – це питання мучило Його потім
завжди, бо десять років неволі – ні за що…
Його чекав шлях сибірський, далекий – на Колиму. Назавжди
вкарбувалися в пам’яті назви станцій, міст: Бурєя, Свободний, Шимановск,
Срєднєбєльск, Бухта Ваніна, Находка, Магадан…
Годували
оселедцями
Коли везли засуджених пароплавом, то годували оселедцями,
а замість води люди змушені були пити солоний піт, відтиснутий із власної
сорочки. Лежали покотом од морської хвороби, хтось тут же, у трюмі, конав.
З 1947 до 1949 р. – праця на шахті (Аркагала), затим –
посьолок Сусуман, де Він став будівельником, уже без озброєного конвою.
У таборі відразу випробовували голодом. Тато згадує, що
Він, 25-річний, мав на собі шкіру та кості – перетворився в «доходягу» вагою 47
кг. Голод змушував багатьох шукати «поживу» в помийних відрах…
Якось доведений приниженнями до відчаю, Хведір вирішив
покінчити з таким животінням. Обрав для цього нічну хуртовину. Близький друг
пішов услід назирці – устиг вихопити з Його рук мотузку з петлею. «Схаменись, Хведоре,
подумай про свою маму, жону і двох діток!». Схаменувся…
Але потім Йому довелося перенести пекло колимської
каторги і, водночас, зазнати горя від утрати первістка – чотирирічної доньки,
що залишив там далеко – в Україні. Наприкінці війни це трапилося: скарлатина
накрила її чорним крилом…
Підтримували Його духовно нечасті листи дружини і звістка
про сина, другу дитину, що підростав; мрії про зустріч. Збереглася Його
світлина того колимського періоду. Він такий молодий! Але який сумний,
зацькований; погляд випромінює біль…Моє серце ніби завмирає, коли вдивляюся в
цю фотографічну картку.
У таборі помітили, що волинянин має золоті руки. Відтак,
в останні роки на Далекій Півночі Він багато столярував.
«Он – враг
народа…»
У березні 1953 р. не стало тирана Джугашвілі-Сталіна, а в
листопаді Хведір Хвалюш залишив Сусуман і переїхав до Сибіру, куди йому «рекомендували»
з припискою: «П’ять років поразки в правах». Кузбас. Шахтарське місто
Прокоп’євськ. Туди невдовзі переїхала з України дружина з 9-річним сином. Хоча
страшно, лячно було їхати в незнайомий, далекий, холодний Сибір, та вірне
кохання перемогло і страх, і відстані, і біди. У потязі Мама говорила
допитливим, мовляв, у гості їду. Одначе сусідка в купе, випадково забачивши у
відкритій валізі ікону-образ Богоматері, вимовила: «Нє в гості ти єдеш, а к
мужу жить!». Потім привіз Хведір свою Маму і Тещу, котрі душу і серце віддали
своїм дітям і онукам та до останнього подиху вертали на крилах думок у рідну
Україну.
У Сибіру не покидала Хведора надія і віра на краще життя.
Збудував власну хату. Тут, у Сибіру, разом із дружиною дав життя ще п’ятьом
дітям. І в кожного Вони привнесли частину своєї душі, кожного вигодували,
випестили, учили добру та розуму, любові до рідного краю.
А працював Він так, що трудова книжка переповнена
подяками. Великий кольоровий портрет Хведора Максимовича висів у сімдесяті роки
на Дошці пошани. Однак це дуже роздратувалоодного запеклого
комуніста-«праведника». «Он – враг народа, єму здєсь нє мєсто!». З тими словами
зірвав і кинув портрета під ноги.
Адміністрація підприємства просила пробачення у Хведора
Максимовича, просила повернути світлину, котру Він підняв з землі, на почесне
місце. А він забрав її додому… Та
фотокартка зберігалася в нашій хаті. Потім я вийняла її з рамочки, тримала біля
себе. Нині – в моїй родинній збірці. Гарний портрет, який має особливу історію…
А душа Його дуже чуйна, чутлива, проте не злостива. Вміє
тримати свої почуття в шорах, мовчазно і суворо.
Тільки у свята, перехиливши келишка, брав у руки
гармоньку і співав «Дивлюсь я на небо…». І бриніла в кутиках очей несподівана
сльозинка. Грати на гармоньку Він навчився самотужки. Почуєш Його музику –
значить, Татусь «під чаркою». Виконував українські пісні приємного тембру
потужним баритоном.
Часом просто музичив. Але це траплялося під час душевного
потрясіння. Схиляв низько-низько голову над інструментом, натискував кнопочки.
Так міг грати годинами. А на жінчині докори відповідав: «Всейки рослини під
музику краще ростуть…»
Якби не
війна і Колима…
Я любила і люблю Його голос, жести, хід думок. Схиляюся
перед Його знанням української літератури, а також – зарубіжної, у т. ч.
російської (адже Він закінчив на Волині лише чотири класи польської школи),
Його життєвим оптимізмом.
– Ви прожили, тату, таке трудне життя, – говорила я.
– Ні, чого ж … Нормальне! Тоді такий час був – усім
дісталось…
Його улюблені прислів’я (деякі): «Куй залізо, доки
гаряче!», «Сім разів одміряй, один – відріж», «Не лізь поперед батька в пекло…»
А скільки віршів, байок у Його пам’яті! За першої-ліпшої
нагоди може продекламувати майстерно.
– Якби не війна й Колима, – я вивчився б, –
повторював.
Йому не довелося вивчитися, але дітей всіляко напучував
учитися – підтримував матеріально, хоч і скупо, своїх «скубентів»-студентів…
Дуже часто вранці нас будив Його поклик:
«Тиху хату! Рідну хату!
Я кохаю, любий Тату!
Гарні співи пташок рано,
Я кохаю, люба Мамо!».
До рідного села
– у снах
Наші зустрічі стали не частими.
Сім’я, діти, сільська школа, громадська робота,
літературна творчість прив’язують на місці. Починає снитися рідна дома.
Вирішила будь-що: «Їду, провідаю батьків!»
Того дня, коли приїхала з донечками своїми в гості, Мама
шепнула мені: «Знаєш, Дочко, вранці Тато говорив мені, що їдеш. Як Він усе це
відчув?»
А забачивши Їх обох, – заплакала. Невловимий час робить
своє. Вони вже сиві, як голубочки. Дивлюсь у Батькові очі, купаюся в Їхньому
літеплі. Жадібно вслухаюся до Його голосу. Він (голос), як і колись, чарує
своїми оксамитовими українськими тонами. Скільки мудрості в ньому! Мабуть,
стільки ж – не менше – і суму!..
А в його сни приходить рідне с. Городище на Ковельщині,
Церква Успіння Пресвятої Богородиці з високим кованим Хрестом – далеко видно
(згоріла 26 червня 1941р.); столітні дуби, клени, ясени.
Прилітає спогад, як уперше сіяв хліб: після смерті Батька
Максима залишився за старшого у великій сім’ї.
«Йди, сину, з Богом, сій, не бійся!»,– благословила Мати, Дарія Хвалюш. Подала торбинку з
зерном. Восени вродився хліб на славу…
Сон – і свято, і тривоги, – наче калиновий місток між
сьогоденням і минулим…
Галина
ХВАЛЮШ-КРАВЕЦЬ.
с. Ваганово
Кремеровської обл., Росія.
1995 р.
На фото з
родинного архіву: Галина Хвалюш-Кравець у молоді роки біля музею Лесі Українки
в с. Колодяжному на рідній Ковельщині.