Президентський візит до Гончого Броду

Разом із ним на це жалобне віче зібралася вся Волинь: владці, депутати, представники громадських організацій, жителі довколишніх сіл. Прибув і численний журналістський десант. Щоб потрапити до Свято-Троїцького храму, на подвір’ї якого 2011 року бло відрито меморіальний знак загиблим, до якого і мав  Президент покласти вінок пам’яті від народу України, усім довелося пройти через металорамки. 

Ось і моя черга. Викладаю на стіл ключі, мобільник, фотоапарат, ручку з металевим тримайликом. Маючи досвід зустрічі з Президентом минулого року у господарстві Валерія Діброви, залишив мінімум предметів. Цього разу рамник навіть на мідну пряшку ремінця не зреагував. А вже по другий бік вирував людний майдан. 

Волинських журналістів гостинно зустріла голова Дрозднівської селищної ради Ніна Колочун. Вона й розповіла про трагедію Гончого Броду.

– Під час Другої світової війни неподалік цього села, в урочищі Засмики, розміщувалася база польської Армії Крайової, – мовить Ніна Павлівна. – Звідти її вояки нападали на українські села. Перші наскоки на село Гончий Брід почалися ще у листопаді 1943 року. Були вони у січні та березні 1944 року. Та найкривавішим став третій день Водохреща 1944-го. Загін Армії Крайової поглумився над його жителями та гостями, що були у селі, знищив до 40 садиб, розстріляв понад 60 осіб. У пам’ять про цю трагедію й встановили пам’ятник. До речі, – мовить сільська головиха, – тут загинув і дід вже покійного екс-голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука, якого звали Іваном. Він також приїхав на гостину до родичів.

На цей час встановлено 58 загиблих, їх прізвища викарбовані на двох гранітних плитах: 44 – із Гончого Броду, один з Волошок, двоє з Голоб, один з Арозань, троє з Ковеля, четверо з Пересіки, один з Рокитниці, ще двоє з інших сіл. Хоча очевидці твердять, що того дня загинуло 73 людини.

– Про всіх тут записаних розкажу, – гірко мовить житель Гончого Броду Віталій Тимофійович Рудік, схиляючись над кам’яним списком вбієних. – Я усіх їх пам’ятаю. 

Він народився 1929 року. На січень 1944-го йому було вже 14. Сам Віталій Тимофійович дивом уцілів.

– Напад стався ранком на третій день Водохрещ. Селяни втікали, хто як міг. Я біг, скільки мав сили, і в мене не попали. Мені пощатило добігти до лісу, а вже звідти дістався у Дроздні і так врятувався.

Не всім так пощастило. 

– Того дня тут загинула моєї свекрухи сестра Устина Киричук, – мовить його молодша односельчанка Галина Павлівна Боярчук. – Вона втікала, а куля наздогнала її і вона стікла кров’ю. Не було кому надати допомогу.

Від цього кутка села, яке у народі чомусь називали Кавказ, не зосталося ані будиночка. А вже у радянські часи трактором розтягли і церкву, аби й спогадки не було про цей затишний обжитий куточок поліської землі. Церкву відбудували, раз у два тижні отець Миколай Хотинський служить службу Божу.  На вцілілій частині зараз живе 98 жителів, прописано102, є ще з сімдесят хат, та частина вже стоїть пусткою. Майже всі його жителі, а ще сусідніх і прийшли на це жалобне віче за участі Президента України Петра Порошенка.

Серед присутніх зауважив і представників лісогалузі – голову обласної організації профспілки лісового господарства Павла Матіюка та директора ДП «Ковельське ЛГ» Володимира Данилюка з лісничими та майстрами лісу. Останній повідомив, що саме лісівникам довелося «готувати» територію до приїзду Президента: викосити кількагектарний луг для президентських вертольотів та автобусів і автівок делегацій волинян, озеленити храмову територію, зокрема, й біля пам’ятного знака. Добре слово мовив, зокрема, про лісничу Ковельського лісництва Ольгу Пантелеймонову, майстра лісу Анатолія Мисковця, вальника лысу Миколи Онофрыйчука. Лысывники пригостили гостей березовим соком. 

Й ось у небі почувся звук гвинтокрила. За якусь мить у просвітті яворів з’являється залізний птах, за ним другий, а відтак і третій. У почесному строю біля пам’ятника загиблим застигла солдатська варта, почулися голоси: «Ідуть».

І ось на храмове подвір’я входить Президент України Петро Порошенко, ведучи під руку старенького невеличкого зростом Володимира Федоровича Янко – селянина, живого свідка тих далеких трагічних подій. За ним помічаю і голову Волинської обласної адміністрації Олександра Савченка, депутата Волиньради, члена фракції БПП «Солідарність» Валерія Діброву, який торік приймав Президента у своєму господарстві, що знаходиться у с. П’ятидні Володимир-Волинського р-ну. Президент і селянин ідуть до пам’ятника убієнним покласти квіти до Пам’ятного знаку жертвам польсько-українського конфлікту 1943-1944 років. Воїни роти Почесної варти встановлюють кошик квітів зі стрічкою національних кольорів України та надписом: «Від Українського народу». Глава держави покладає букет квітів, стає на одне, на друге коліно, якусь мить застигає у скорботі. Піднімається. Натомість на коліна опускається вже Володимир Янко. Ось так двоє – Президент і Селянин – творять всеукраїнський символ скорботної пам’яті. Відтак повертаються на середину храмового подвір’я. 

Петро Порошенко, як завжди імпульсивний. Рвійно підходить до мікрофону і, привітавшись, одразу пропонує цю зустріч розпочати держаним славенем Україні. І першим же заспівує: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам браття українці усміхнеться доля…» Рука на серці… На серці тримають правиці і президентський почет, і депутати, і старенький Володимир Янко, і наш відомий науковець Володимир Вятрович, що також сюди завітав. Співають мої колеги, співаю я… Ми од Президента у кількох кроках. Співаючи, дивимось одне одному в очі. З часу останньої зустрічі у П’ятиднях, здається, у волоссі Петра Олексійовича додалося сивини і… задуми у погляді. 

Щойно стихає спів, Президент одразу рече: «Я сьогодні хочу, щоб вся Україна почула, весь світ почув, що трагедія Гончого Броду, так само як і Волинська трагедія загалом, є болісним та повчальним історичним уроком для двох народів – для українського народу і для польського народу. Бо сюди сьогодні у Гончий Брід я приїхав одразу ж після відвідин і відкриття  пам’ятника українським жертвам у Сагрині на Холмщині. І цього візиту українського Президента Холмщина чекала багато років. Це дуже символічно і знаково, що ми шануємо і пам’ятаємо кожного без вини вбитого».

Здавалось, до слів Президента попри кількатисячного людського зібрання прислухається і церква, і хмар’я, і небесне птаство. Дуже болюча тема для всіх українців. Чимало з присутніх знають про це від своїх батьків, дідів, багато родин прийшли через це страшне горнило братовбивчої війни, втративши когось із рідних чи близьких. І тепер, коли в Польщі, вшановуючи пам’ять своїх вбієних, замовчують вбивства українців, а вкраїнська держава мовчить, багато хто з волинян не знає, що й думати і як трактувати історію. Тому й важливий і вчасний погляд на цю трагічну сторінку двох народів з уст Президента України.

– Два народи – український і польський – об’єднані спільним минулим, – ніби чуючи ці думки, мовить Петро Олексійович. – В теперішньому часі, зараз, коли Україна впевнено крокує у Європу, ми маємо міцні стосунки, які ми зараз збудували. Ми маємо спільне європейське сьогодення і майбутнє…

Українці і поляки історично разом захищали християнську Європу і під Віднем, і під Хотином, неодноразово боролися проти агресії Московії і не тільки боролися, а й перемагали у цій боротьбі.

А трагічні сторінки нашої історії, зокрема і кривавий конфлікт 1943-44 років, мають бути пересторогою. Ми, сучасні покоління українців і поляків, не маємо права ставити сьогодення і майбутнє у залежність від минулого.

В усі часи, від суперечки між українцями і поляками виграє третій, не українець і не поляк, а той, «хто чинить агресію проти нашої держави зі Сходу зараз, хто захоплює українські землі, хто здійснив незаконну анексію Криму, хто зараз всередині країни намагається вести гібридну боротьбу». «Для чого? Для того, щоб розколоти наш народ і розколоти український і польський народи. Хіба можемо ми дати їм хоч один шанс для того, щоб була його перемога? Це ворог, це зайда, це окупант. І ми ніколи не дамо йому жодного шансу.

Якоїсь миті мені здалося, що Президент усі ці слова творить цієї миті, бо говорив, дивлячись нам у вічі. Говорив впевнено і щиро. Але президентська промова була складною за тезами, посилами і змістом і, принаймні, я завважив, що промова була зазделегідь ретельно підготовлена і там нема зайвих слів і лиш державні дуже усім потрібні оцінки і такти в цім дуже болючім питанні україно-польських відносин.

Петро Порошенко тим часом зробив екскурс до часів Другої світової війни, коли нацистська адміністрація на окупованих українських землях проводила політику «поділяй і володарюй». 

– Дослідники не раз вже цитували формулу жорстокої окупаційної політики райхскомісара Еріха Коха, – мовить Президент. – Одним із елементів цієї політики, твердим, який  вони постійно насаджували було роздмухування, розпалювання українсько-польського конфлікту. 

Зараз подібне намагаються зробити імперська Росія – пересварити українців поміж собою, розсварити народи України і Польщі. Та не варто, вогонь з історії виносити у наш час розпалюючи нове вогнище розбрату. Не мусять помилки минулого шкодити майбутньому. Буде дуже боляче, коли наші помилки доведеться виправляти вже нашим онукам… Ось такі посили зробив Президент волинянам, українцям, полякам і всьому світові. Приділив Петро Порошенко у своєму виступі увагу діяльності істориків, науковців і політиків, закликавши кожного займатися своєю справою, а не роздмухувати вогнище непорозуміння і розбрату.

Закінчив свій виступ Президент нагадуванням про трагічні події, які відбулися у селі Гончий Брід, де жертвами стали десятки людей, серед яких були мешканці не лише цього села. 

– А на Водохреща 1944-го року тим, хто приїхали відвідати рідних, нікому не дали жодного шансу врятуватись, – мовив. – І дуже важливо, щоб ми про це знали, знала вся країна, і постійно пам’ятали сторінки своєї історії. Жахлива подія відбулася. І таких українських сіл було багато – і по цей, і по той бік сучасного українсько-польського кордону.

І повернувшись до пана Володимира, нагадав усім, що на цих пам’ятинах жертв трагедії присутній  Володимир Федорович Янко: «Володимир Федорович на власні очі бачив все, що тоді відбулося у цьому селі. Дозвольте, дорогий Володимире Федоровичу, у Вашій особі висловити глибоку шану волинянам старшого покоління, які, дякуючи Богові, пережили той жах».

Висловив подяку усім волинянам, які бережуть пам’ять про загиблих родичів та земляків. Закликав хвилиною мовчання вшанувати пам’ять всіх жертв українсько-польського конфлікту 40-х років ХХ століття з обох боків.скорботі…