Наодинці зі смертю…

У цьому році мені виповнився 91 рік. Завжди з болем згадую цю страшну трагедію. Чого ми не запам’ятали дітьми, пізніше нам розповіли наші батьки та тітки, як ми вижили в голодомор. Народилися ми з братом 17 грудня 1927 р. у с. Бондарівка Коростенського р-ну Житомирської обл. у день великомучениці Варвари. Тоді відбувся XV з’їзд ВКП(б) – з’їзд колективізації сільського господарства. А нарекли нас по-християнськи – Андрієм і Пилипом, оскільки в ці дні випадало свято Андрія Первозванного і почався великий Пилипівський піст.

У 1933 р. у нашій родині було 6 малолітніх дітей. Найстаршій сестрі було 12 літ, а наймолодшій – 3. Батько наш, аби не залишити нас сиротами, одним із перших вступив до колективного господарства, бо зрозумів, що радянська влада жорстоко розправлятиметься з одноосібниками, які не захочуть йти в колгосп.

Батько голодний і босий виконував найтяжчі роботи в сільгоспартілі, нічого не отримуючи за це. Робота була виснажлива. Його, як військовозобов’язаного, примушували працювати ще й на спорудженні об’єктів військової частини, що дислокувалась тоді в с. Бондарівці. Щоправда, йшов він туди охоче, оскільки потайки міг взяти там відходи із кухні. Лушпиння з картоплі та якусь голову від риби… Це щоб нас прогодувати. Але тривало так недовго, бо військове начальство посилило контроль. Отож прийшла і в нашу селянську сім’ю справжня біда – їсти нічого…

Пригадую, як одного дня мати принесла додому в мішку полову з льону, яку додавали свиням до картоплі. З неї вона пекла нам так звані пампушки, які ми охоче з’їдали. Але після такої їжі міг зупинитися шлунок, і на людину тоді чекала страшна смерть.

У нашому селі був фельдшер, який рятував таких хворих, а також і нас, невинних дітей. Тож і ходив він від хати до хати, допомагаючи людям в біді. Я ще зараз пам’ятаю його прізвище – Ліщук. Пізніше ми, як діти, говорили між собою: «Як підростем, будем вчитися на Ліщука!», тобто, на Спасителя людей від голодної смерті.

На горищі хати батько сушив шкури від телят для виготовлення ременю для взуття. З цих шкур мати варила нам так званий холодець. Він був чорнішим від чорної землі, але ми його їли, бо дуже хотілося…

Та невдовзі від тих пампушок з полови й того «холодцю» ми почали пухнути, тіло набрякало. На щастя, від смерті врятувала нас бабуся, мамина мати. 

Вона попросила в своєї тітки золоту монету (п’ятак) і на обмінному пункті, так званому миромині, обміняла її на зерно, яке було теж примусова забране в людей. Як мовиться, за наше жито нас побито. Мало того, що все вигребли в людей, а ще й видурили золоті прикраси та золото, яке люди зберігали на чорний день. 

Мабуть, ніколи так не чекали люди приходу весни, як у Голодомор, щоб наїстися щавлю або тієї ж гороб’юшки. А з конюшини щипали батончики, і з них мати варила нам кашу. Вона була гіркувата та терпка, але солодка. Ось так ми й вижили.

Добре пам’ятаю, як мати спекла коржиків із перших колосків жита. Вони були зеленуваті, але їхнього запаху я ніколи не забуду. То був хліб солодкий, як свята паска. 

А мололи те бідне зерно таємно на жорнах. Це такий собі горе-млин, що більше потрібно пролити поту і сліз, як того борошна змелеш. Але й тих жорен не дозволяли мати у своєму господарстві, бо ж то вважалося розкішшю. 

Впевнений, що всі люди, котрі перенесли голодомор на початку тридцятих років, пам’ятатимуть запах хліба із житніх колосків.

Після Голодомору в селян майже не залишилося корів, свиней, собак, котів… Вся ця живність пішла на спасіння від голодної смерті. Тільки весною, як сніг розтанув, по забарвленню шерсті помічали, хто з’їв сусідського собаку чи кота. 

Особливо багато вмирало людей весною, як діждалися зелені. З конюшини пекли коржики, а кропиву поїдали, як в наш час колорадський жук картоплиння. Помирали й тоді, як наливалося жито, з’їдавши колосок на порожній шлунок. Людина корчилася серед жита чи ячменю, давлячись тим колоском, а знаходили її тільки по неприємному запаху розкладання тіла або ж під час жнив.

Але в кого була корова, та сім’я вижила. Це їй потрібно ставити пам’ятники, а не тим катам-душогубам.

Був голод в нас на Вкраїні ще й в 1946-1947 рр. Але тоді була справжня посуха, і людям дозволялось їхати й шукати спасіння в інших районах. А в 1932-1933 рр. році селянин не мав права одержувати паспорт і був прикутий до землі, як кріпак, що мало чим відрізнявся від раба.

Пам’ятаю, в той час наш дядько Сава Полосенко, двоюрідний брат тата, жив трохи краще за нашу сім’ю, бо у нього було тільки 2 дітей. Він вирішив приховати дещо з зерна у нашій коморі. Але хтось з тих «стукачів» дізнався про цю схованку, і наступного дня прийшли «виконавці» й вигребли все під мітлу.

Щоб якось врятувати батькам своїх дітей, вони примусово віддавали дочок чи синів до тих, у котрих був хліб і до хліба. То були роки післявоєнні. Все було зруйновано війною. Треба було все поставити на ноги. Трудилися майже задарма в колгоспах, на заводах і фабриках. Це був бурхливий період будівництва соціалізму в СССР. 

Але нас, східняків, від голоду рятували західні області, в яких ще не було повальної колективізації і не було тут голоду 30-х років, бо до 1939 р. західні українці були «під Польщею».

«Східняки» в 1946-1947 рр. постійно їздили до них на заробітки, щоб самим прохарчуватись та дітям привезти якийсь кілограм зерна. Це такі області як Волинська, Рівненська, Львівська та Тернопільська. А в більшості там і задарма підгодовували, рятуючи голодних людей. Прикро тільки, що багато з можновладців говорять, що то були неурожайні роки. Але все це брехня. 

В 2001 р. мені робили операцію аденоми в Луцькій лікарні. Після операції хірург запитав у мене: «Ви, мабуть, голодували у свій час?»  

Я йому все розповів, як ми недоїдали в дитинстві, у моїй юності…

У мене була спайка кишок, які він роз’єднав. Під порожниною шлунку кишки зрощуються. А раніше мені робили операцію на апендицит. І це, мабуть, всі наслідки голодуючого життя під час дитинства…Мабуть, я голодував ще в утробі матері, бо ж нас вона виношувала двох братів-близнюків, коли й сама не доїдала в ті тяжкі роки після Громадянської війни. Але я хочу запитати: «Хто повинен відповісти за наше обкрадене, голодне й холодне дитинство-геноцид?». Німеччина визнала геноцид по відношенню до остарбайтерів і дітей, які були депортовані разом із матерями, а також тих, які народилися там в неволі, і усім компенсувала це грішми, двічі. Кабінет Міністрів України так само надав їм статус ветеранів Великої Вітчизняної війни. А перед тими, хто пережив страшний Голодомори, ніхто навіть не вибачився. Про пільги годі й говорити… 

Дуже хочу діждатися миру у нашій Незалежній Україні. Вже 4 роки, як російські агресори розв’язали неоголошену загарбницьку війну проти нашої неньки-України. Я душевно співчуваю тим батькам, чиї сини повертаються у трунах. А також тим дітям, які залишаються сиротами. Я це надзвичайне горе випробував під час Великої вітчизняної війни. На 45 році життя загинув наш татусь, а через місяць – мама на 40-му році. Найстарший брат Макар – на 20-му році життя. Наш дідусь (мамин батько) і двоє племінників старшої сестри діти. Так ми шестеро дітей залишились, як мовиться, круглими сиротами на виживання й на страждання.

Як написав зарубіжний письменник Віктор Гюго, що Людина появляється на світ з криком. Помирає зі стогоном, а живе зі сміхом й горем. Тому що наше життя часто схоже на сміх, або ж на горе.

За своє довголітнє життя на святій Землі я щиро вдячний Богу та дочці, внукам і правнукам, які мене шанують і оберігають уже 19 років.

Мою сповідь перед нащадками називаю «Той злочин ми не повинні забути!».