А казали, що тюрма плаче…

Петро Юшковець – легенда волинської журналістики. Незважаючи на поважний вік, колега досі в строю активних авторів цікавих публікацій та в перших лавах борців за свободу слова. 

Але підставою для нової зустрічі з Петром Федоровичем стала інша причина. Не менш приємна і хвилююча: колега став одним із переможців лотереї серед передплатників «Волинської газети»!

Нагадаємо: під час розіграшу передплатної лотереї його квитанція, яку витягнув директор обласного академічного лялькового театру Данило Поштарук, стала виграшною. Петрові Федоровичу дістався цукровий набір, що його презентував редакції від імені свого трудового колективу директор ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» Ростислав Новосад. Подарунок власнику щасливої квитанції вручив головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк.

А після приємного офіціозу ми щиро поспілкувалися з Петром Юшковцем, людиною легендарної долі і в житті, і в журналістиці.

У половині цьогорічного червня колишній редактор колишньої ківерцівської газети «Вільним шляхом» зустріне своє 88 літо. Топтати стежину почав з с. Мощаниця Олицького (згодом Ківерцівського) р-ну. Читати любив із дитинства. У їхній родині в пошані було Тарасове слово. «Кобзар» став сімейною реліквією. 

– Поштовхом для моєї майбутньої професії, – пригадує Петро Федорович, – стала, можна сказати, замітка в районній газеті голови сільської ради. Він писав, що зразки доброї праці на колгоспних жнивах показує сім’я загиблого на фронті Федора Юшковця. Але це було згодом, бо мати не відразу погодилася вступати до колективного господарства. Заяву написала лише після того, як її закрили та три дні потримали в сільській раді. Тоді ніхто не подивився, що вона вдова фронтовика, який наклав головою за ту саму владу, яка згодом чинила беззаконня та знущалася з людей. 

До речі, кулеметник Федір Герасимович поліг у бою смертю хоробрих 30 жовтня 1944 р. при штурмі Кенігсберга. Колись це була німецька Східна Прусія, тепер – окупована Росією територія Калінінградської обл. Та навесні і влітку 1944 р. саме з Західної України в РККА було мобілізовано найбільше солдатів, які своїм життям заплатили за звільнення від гітлерівців і Кенігсберга, і Східної Прусії, і всієї Європи…

Нелегко довелося Євгенії Зіновіївні з трьома дітьми-сиротами. Тих копійок, що їх непосильною працею заробляла в колгоспі, навіть не вистачало, аби сплатити позику – примусове стягнення грошей спочатку на допомогу фронтові, потім – на відбудову народного господарства. Під час літніх канікул юному Петрусеві доводилося підсобляти матері. Зимою ж – навіть ставити капкани на зайця чи дику козу, влітку – ловив рибу. Деякий час фурманив кіньми, згодом став працювати касиром та обліковцем… І все для того, щоб якусь копійку мамі принести…

Але душа прагла чогось більшого та вищого. Ще зі шкільної лави почав дописувати і до районки, і до газети, що випускалася при машинно-тракторній станції. Розповідав тільки позитивне. Бо повсякчас пам’ятав слова вчительки російської мови та літератури Маркель, яка про його вірш, написаний під враженням «Буревісника» Горького, сказала, що за ним плаче тюрма… 

Та це не охолодило любові хлопця до краснописемства. Більшість його дописів знаходили місце на сторінках газет. Окрім гонорарів, на День преси, що тоді відзначали 5 травня, юнкор із рук редактора отримував ще й якийсь подарунок.

Тому не випадково, що після закінчення Дернівської середньої школи тодішній редактор олицької районної газети «Прапор Перемоги» Яків Василенко запросив здібного юнака на роботу. Але… довелося спершу виконувати священний обов’язок. Три роки прослужив механіком з електрообладнання літаків фронтової авіації. 

Коли звільнився у запас, редакцію очолював колишній «червоний» партизан Олександр Бордаков. Саме під його керівництвом і розпочалася газетярська кар’єра Петра Юшковця, який пройшов шлях від коректора до редактора. 

Фаховий рівень Петро Федорович 4 роки підвищував у Вищій партійній школі. Згодом обком партії тричі пропонував йому посаду редактора то в одному, то в іншому районі, але чоловікові не хотілося зриватися з сім’єю з обжитого місця. Його задовольняла посада заступника. Працював у тандемі з Миколою Миценком, творячи добротне видання, що користувалося неабиякою популярністю серед жителів району. Коли Микола Іванович пішов на пенсію, актив району та колектив газети висловилися за те, аби кермо керівника взяв у свої руки бойовий заступник, що неодноразово демонстрував свою принциповість у матеріалах на шпальтах газети. Та обком був іншої думки. Раз посмів проігнорувати «високу довіру» всесильної тоді інстанції, то ніякої мови про професійне зростання не може бути.

Редакторська доля усміхнулася Петру Федоровичу уже при Незалежній Україні, коли газети позбулися партійної «опіки». 

– На той час тираж газети був дещо більше 800 примірників, – каже ветеран журналістики. – Через короткий період він піднявся до 4500. А тут ще й вибори підоспіли. Вони дали нам можливість непогано підзаробити. Тож ні з гонораром, ні з зарплатою, ні з преміальними проблем у нас протягом 8 років мого редакторства не виникало. І після мене колектив робив хорошу газету під назвою «Вільним шляхом». Мені дуже боляче, що через чиєсь дурисвітство вона перестала існувати.

Попросили ми Петра Федоровича розказати і про особисте…

– Живемо удвох із дружиною. Ніна Кузьмівна усе життя працювала старшою медсестрою. Моя половинка, як безвідмовна швидка допомога, до якої і сьогодні телефонує багато ківерчан. Дуже любить квіти. А раз любить квіти, то любить і життя. Дочка Ірина з чоловіком працює у м. Києві. Внук Тарас закінчив дві академії з червоним дипломом, працює над дисертацією. У нашому місті живе і моя сестра Фіонія, яка на два роки молодша за мене. Інша сестра Марія, на жаль, уже покійна. А на завершення скажу і про журналістську сім’ю. Буде, звичайно, неправильно, коли не подякую за подарунок і за хорошу газету, яку ви робите. Хай вам щастить, творцям «Волинської газети»!

Цього ж бажаємо і Вам, наш щирий та добрий друже та колего! І всім іншим шанувальникам «Волинської газети»!