Як
переселенці з Дебальцевого в волинській Олександрії нарешті побачили… сонце!
…Коли
ми розвантажували біля хати Голобородьків у селі Олександрія Камінь-Каширського
району вантажного буса, прибіг Даня з двома хлопчиками-однолітками. Притиснув
до грудей велику коробку цукерок і не знав, що з нею робити…
Колись цей дев’ятирічний хлопчик (дай, Боже!)
виросте і стане українцем Данилом Анатолієвичем Голобородьком. І не раз
згадуватиме той лютневий 2019 р. день, і того червоного буса, і ту велику
коробку цукерок від добрих людей з Луцька.
…Спочатку у нього була мама. Потім залишився тільки
батько. А в батька залишився тільки він. А весь світ був проти них. Бо спочатку
з цього світу їм посипалися на голови путінські «гради», міни і снаряди
страшних калібрів, потім батькові принесли свідоцтво про смерть його матері
(він не покаже його синові і нічого не скаже, бо й йому нічого толком не сказали…).
Потім довелося залишити власну хату з усіма зручностями, шість «соток»
доглянутої землі, усе майно і податися з Дебальцевого (тепер це слово звучить
для них як прокляття) аж на Волинь, куди вийшла давно колись заміж рідна сестра
батька. А в неї своя сім’я, свої проблеми…
І знайшли для 9-річного Дані і його 66-річного
батька цю стару дерев’яну хатину в Олександрії. Не єгипетській, а волинській…Коли
я переступив поріг цієї хати, то мені, як ясний день, відкрилося: кінець світу
вже почався, а християнство вже мертве. І защеміло в душі оте Шевченкове:
«А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн.
І звір того не зробить дикий,
Що ви, б’ючи поклони,
З братами дієте…».
Хто, яка влада, яка церква і з якими Кирилами чи
томосами запхнула цих переселенців – 9-річного і 66-річного – у цей
напівзогнилий дерев’яний хлів із маленькими віконцями, з двох боків оббитими
поліетиленовою плівкою, щоб хоч якось уберегти тепло?! Це ж ті падлітики,
банкірила й депутякали змусили народ вийти на майдани, потім прийшли на крові
до влади і гріють пуза на Мальдівах і Канарах, коли тисячі гинуть в холодних
окопах, а сотні тисяч голодують і поневіряються по таких убогих оселях,
отримуючи якісь переселенські копійки.
– То ти не місцевий, Толя? – перепитую у старшого з
Голобородьків.
– Та хіба я жив би з сином у такій хаті, якби був
місцевий?! З Дніпропетровська родом…
Данилко часто переглядає фотографії, на яких їхній
добротний будинок у Дебальцевому, город, садок…А батько дивиться на це і ховає
від сина скупу чоловічу сльозу…
Анатолій Костянтинович не п’є і не курить: треба
вижити, поставити сина на ноги. Вони – і батько, і син – ще вірять у себе,
вірять у цей світ. Бо він не без добрих людей. «Аж з Луцька пригнали буса?». «А
від кого ж це?». Кажу: Волинська обласна бібліотека для дітей організувала
благодійну акцію, зголосилося багато лучан. Привезли вам і холодильника, і
телевізора, і меблі, взуття, одяг, харчі…
Дякує. Гроші брати відмовляється.
– То ж, – кажу, – люди зібрали, візьми для малого.
Знову дякує…Вже нічого йому не кажу про те, що на
тому ж пр-ті Волі у м. Луцьку, де знаходиться обласна бібліотека для дітей,
розмістилися штаби не бідних кандидатів у президенти. Я туди також заходив,
розповідав про Голобородьків із Дебальцевого, які тепер в Олександрії. Натякнув,
що якось годилося б допомогти.
«Подумаємо». «Порадимося з Києвом». І досі радяться,
нерадиві…Клеять біг-морди, на яких клянуться ощасливити усіх. І розсовують
безплатно на кожному перехресті глянцеву агітаційну макулатуру, на яку
викидають мільйони, а копійчину для сиротини не знайшли…
Гроші каструють. Не яйця – душі! Так і ходять
кастратами. Не живуть, а тілько ходять. Мертві душі…
Данилко з батьком не виглядають пригніченими, не
впадають у відчай. Вони оптимісти: ще вірять у себе і в добрих людей. Блажен,
хто вірує. Йому на світі тепло. Навіть у чужій холодній хаті…
Ось телефонує Анатолій Костянтинович:
– Омелянович! У нас все добре. Приїхали після вас
якісь добрі люди і поставили нам у хаті пластикові вікна. Вже бачимо сонце!
Дякуємо…
Мирон КОЗАК.
На
фото з газети «Полісся»: Данило та Анатолій Голобородьки.