Луцьк втратив ще одну непересічну особистість – Бориса Ситника.
Як багаторічного директора Луцького ательє-фабрики індивідуального пошиття та ремонту одягу Бориса Дмитровича знали в місті та далеко поза його межами дуже добре. Крім того, ще 13 років він керував обласним трестом комунальної служби. Але передусім він був творцем. А не чиновником. Все життя присвятив улюбленій кравецькій справі. Пригадую , коли Ситник отримав почесне звання «Відмінник побуту України», я взяв у нього інтерв’ю для Українського радіо, в якому він поділився, що у кравці благословив священик.
«Якось у розмові із батьками, – казав Борис Дмитрович, в Одесі відкрили училище з підготовки працівників швейної промисловості, саме він порекомендував відвезти мене туди. А в селі до порад священика завжди прислухалися».
Правда, запротестував юнак:
«Тату, туди вступати не буду, – заявив. – Це виходить усе життя труси шити…».
Батько таки настояв:
«Ця професія в житті тобі знадобиться, завжди будеш мати свіжу копійку», – як у воду дивився він.
Після закінчення Одеського технічного училища у 1956 р. Бориса Ситника скерували до Луцька. Та й залишився тут на усе життя. З його ж слів:
«Те, що я тут лишився, немала заслуга попереднього директора ательє Миколи Волоха. Пізніше він очолював взуттєву фабрику».
В Одесі у Бориса Дмитровича залишилася кохана дівчина. Відпрацювавши рік, молодий спеціаліст став проситися у директора до Південної пальміри. А той відпустив тільки… у відпустку.
За місяць Борис Ситник повернувся, а тут якраз збирають комсомольські збори.
«І що ви думаєте, на них мене обирають секретарем спілчанської організації ательє, – пригадував. – Сидимо з директором за столом президії. Дивлюся в зал і помічаю двох незнайомих дівчат. Їх раніше у нас не було. Виявилося, приїхали зі Львова, закінчили там технічне училище. Самі волинянки. Одна з них Слава, інша Люда. Директор ще тоді сказав:
«Слава стане твоєю дружиною. І справді незабаром гуляли комсомольське весілля »…
Прожили Борис Дмитрович із Славою майже 40 років. Вона також працювала в ательє, була кравчиною.
«Ми з нею виписували професійні журнали, розглядали і обговорювали нові моделі, до яких завжди додавали щось своє, – казав тоді Борис Ситник. – Були завжди однієї думки: все у людини, тим більше одяг, має бути прекрасним».
У жовтні 1998 р. дружини Бориса Ситника не стало… Відтоді жив самотою. Щоправда, не забували про батька двоє синів. Старший Сергій з сім’єю живе в Іспанії. Їхав туди на заробітки – і залишився. За спеціальністю технічний науковець. Менший Олег закінчив інститут міжнародних відносин у м. Москві, живе і працює у Санкт-Петербурзі.
Борис Ситник пишався синами. Сергій – науковець зі світовим ім’ям, Олег – поліглот, знає вісім мов. У складі ООН проходив військову службу у восьми країнах Африки. У 30 років став полковником.
Мій співрозмовник трохи смутнів:
«Діти – то подарунок моєї долі. – Гарний пам’ятник поставили матері, моїй Славі».
Любов до дружини Борис Ситник проніс через усе життя. На її могилі – завше свіжі квіти з власної дачі вирощені ним особисто. Спілкуючись зі мною ділився:
«У Владислави було 12 кущів троянд різних кольорів, – стримував сльозу. – Усе намагаюся зберегти так, як було за її життя».
Знав Бориса Ситника, як людину з добрим серцем і щирою душею. Незважаючи на його поважний вік , був учасником чоловічого хору патріотичної та народної пісні «Подвиг» ветеранів війни, Збройних сил та праці Луцька.
В інтерв’ю Борис Дмитрович мені казав:
«Люблю бути серед людей, природи, щоб не відчувати самотності й старості.. Квіти і пісня допомагають мені жити, дають наснагу й бадьорість».
Невловимий час робить своє. Ситник відійшов у світлі Небеса. Напевно, його покликала дружина. А жили вони ніби лебеді – нерозлучно і вірно. Тяжко було Борису без Владислави. Вона для нього була тією ясною зіркою у глибокому Всесвіті. Тепер вже й там спалахнула ще одна зірка на ймення Борис. Дві зірки світяться Любов’ю з Вічності. Час не поглине це світло пам’яті про Бориса Ситника Його постать не потьмяніє у серцях тих, хто його знав.
Нехай поряд зі смутком назавжди будуть із нами добрі спогади. Предковічна українська земля забрала до себе своїх доньку і сина, яких поєднала доля, у парі пройшли свій земний шлях достойно і чесно. Своєю невтомною працею, любов’ю до України здобули собі безсмертя.
Михайло ЮХТА,
Заслужений журналіст України.
На фото автора: таким був Борис Ситник.