Ювілей Мельниківської школи
Сьогодні у с. Мельники Шацького району святкують ювілей
школи, тепер – навчально-виховного комплексу «ЗОШ І-ІІІ ст. – дитсадок с. Мельники» . На урочистості прибули секретар Шацької ОТГ Людмила Цевух, голова
районної організації освітньої профспілки Катерина Редько, вчителі, учні.
– Цьогоріч ми обмежилися святкуванням ювілею нової школи,
яку було побудовано 1989 року, – мовить директор Мельниківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Микола Маригода. – Хоч історія шкільництва у селі Мельники сягає у глиб
століть.
На святі виступили художні колективи села – «Марічка»,
чоловічий вокальний гурт під керівництвом Миколи Регещука, у якому співає і
директор школи, солісти, учні школи.
Завтра відбудуться урочистості з нагоди Дня знань та
початку навчального року.
Подаємо матеріал вчительки-ветерана школи Катерини Шамук.
Вони написані у час її виходу на пенсію. Тож є зміни і у вчительському
колективі. Та сьогодні саме її спогади поглиблюють час заснування школи у
Мельниках майже на сотню років – до 1889-1879-го.
Історія
Школа із… гречкою
Перша
школа в селі Мельники, збудована ще до «царської війни», як кажуть старожили,
тобто, до Першої світової, була з дерева.
Старенька,
крита соломою, аж стіна в ній вивалилася, але мала підлогу, маленькі вікна.
Стояла вона навпроти сучасного магазина промтоварів (на місці теперішнього
дитячого садочка). В тій школі було дві кімнати, в одній – вчились діти, а в
другій – жив вчитель із Шацька – мій батько.
–
Забродоцький Олексій казав, що ще мій дід вчився в цій старій школі, себто
Ващук Денис, – розповідала колись Прокопчук Марія Олексіївна (1920 р.). –
Одного разу в школі він чимось провинився, то вчитель поставив його на коліна,
на гречку. Заглянув у двері класу якийсь чоловік і сказав Денису: «Хлопче, йди
додому, твій вчитель спить. Він, може, й до вечора буде спати».
Денис
побіг додому.
Наша
хата була в селі, тут недалеко, коло самої дороги, що веде до церкви. Я, будучи
малою, гралася з дітьми євреїв, які потім жили в цій старій школі, коли була
вже друга побудована при Польщі. Ще раніше не було євреїв в селі.
А тут в
старенькому приміщенні школи жили батько Обрум, мати Меніха, діти Машко, Песя,
Хоміко, Рівка. Песя була хороша, я гралася з нею і їх меншими дітьми.
Всі тоді
бідно жили. Ці євреї коня мали. Хомко в лісі конем колоди вивозив, а батько
Обрумко своїм коником часто-густо їздив у Влодаву (Польща) за деяким крамом.
Бувало привозив муки, цукру, бубликів й інше. Меніха пекла булочки, в них люди
купляли їх, як й інші продукти. А міняли на ганчір’я сірники, керосин, мило.
Молодь
збиралася до хат, де були великі сіни, і під гармошку і бубон «робили музику».
Часто на цих танцях грав на скрипці і Гірич Яків. Це було взимку, а влітку
танцювали на вулиці. Де саме, змовлялися між собою.
Йшов
час, діти подорослішали. Згадує знову Марія:
– Хомко
помагав і нам пасти корови, батько за те йому платив.
Кисіль у… долонях
Десь в
1928 році (я тоді пішла в перший клас) побудували друга дерев’яну школу з
багатьма вікнами. Було там три кімнати. З північної сторони школи – вхід у
коридорчик, двері ліворуч – у великий і світлий клас, праворуч – вчительська,
прямо – кімната, де жив вчитель. Було їх декілька за ці роки: і Владислав, і
Зося, і з Затишшя вчитель.
Влітку
цю другу школу висвячували. Приїхав із Шацька старий батюшка. Він вчив у школі
богослов’я. Батюшка був у ризі і з кадилом. Все проходило, як годиться. З
нагоди освячування школи парафіяни села зробили обід. Надворі поставили столи, накрили
їх домотканим полотном, поставили їжу. Позносили люди і ковбасу, і сало, і
хліб. Ще й кисіль був на столах такий гарний, рожево-маковий. Пам’ятаю, що діти
стояли осторонь, коли дорослі пригощались. Було людей небагато, чоловік з
двадцять. Після дорослих посадили дітей. Що було радості! Смішно зараз
згадувати, як ми їли. Кому вистачило ложок, то їли ложками, а кому не
вистачило, то їли руками, просто брали жменями кисіль – і в рот, щоб не втікло.
А він такий рожевий, я ще такого не бачила, – згадувала Марія Прокопчук.
Вчителька
Зося потім виїхала, заміж вийшла. Ще далі вчила учнів Зіна Прохорівна. Потім
учитель з села Затишшя. Найнятий був чоловік, возив його в наше село до школи:
в понеділок привезе, а в суботу відвезе. На шкільному подвір’ї ще стояв
будиночок, в ньому жив вчитель, потім цей будинок купив Чоботан.
Два коридори і три класи
У 1934
р. при Польщі добудували до цієї другої школи ще два коридори і три класні
кімнати. Перший коридор – роздягальня, ліворуч – двері в клас, прямо – великий
коридор, який служив для уроків фізкультури, тут проходили ранкові лінійки,
різні шкільні заходи.
Попід
стінами стояли старі шафи з книгами. Це така шкільна бібліотека. Після уроків
учні брали книги, вчитель робив запис в зошиті (бібліотекаря не було), тому на
громадських засадах доручали по черзі вести цю справу вчителям. Цю школу
добудовували любомльські будівельники (два євреї). У післявоєнні роки вона з
часом стала семирічкою. В роки окупації діти в школу не ходили, а в 1944 у
вересні пішли всі діти шкільного віку в класи вирівнювання, аби старших дітей
навчити писати, читати, рахувати.
Книжок
не було, зошитів – теж. Чорнило самі робили з іржавого заліза, в яке кидали
нарослі з дубового листя кульки і заливали водою, писали на газетному папері.
Згадував Шамук Олександр, що він пішов у школу в 7 років, вмів читати. Батько
працював в Шацьку на торгівельній базі і взяв для нього буквар. В класі
вчителька Настасія Ларіонівна Солопа забрала в нього буквар, щоб учні побачили,
який він є, читали по ньому далі.
Директором
був Солопа Устим Андрійович, кожен вчитель спочатку вів по декілька предметів,
бо не вистачало в районі педагогів, а в 1948–1949 рр. до школи приїхали молоді
спеціалісти: філологи, математики, історики та інші.
При
Польщі було в селі три школи: в селі, на хуторі в Городищах, в хаті Левона. В
нього був син Назар, який служив в Червоній Армії, офіцер. Після війни, в 1946
році на Різдво, він приїхав у відпустку додому, зустрів у батьківській хаті
свою долю – вчительку. Вони побралися і виїхали по місцю служби Назара. Видно з
обставин, що вже в 1947–1948 рр. стали організовувати колгоспи, а людей силою
зганяли в село. Хто побудувався в Шацьку, а хто захотів жити в с. Мельники. Це
Жипа С., Ващук А. («Монько»), Редько Панас і інші. І ця школа вже не існувала.
Третя школа була в урочищі Заплотиччя, в сторону Хором. Там було хат з десять,
це за канавою. Один чоловік, Кіндрат Семерей жив у старій хаті, хоч побудував
нову, бо віддав хату новішу під школу. Все казали, що школа в Демчучишиній хаті
(по материній лінії прізвище Демчук). Сюди в школу ходили діти з Кримна, з
Хором, з Шацька (крайні хати), з с. Мельники, з Плотиччя.
В сім’ї
Семерея всі були хворі на туберкульоз. Сам Кідрат в 27 років помер від цієї
хвороби і його брат, і сестри: Секліта (1929 р.), Петро (1933 р.), Варка (1927
р.) – вона лежала в кімнаті тієї хати, де через стіну була школа. Кімната для
навчання була велика, вчились в дві зміни: рано і після обіду. Вчитель був з
Шацька – Шевчук. Салич – мати Семерея – залишалась сама, ходила з паличкою,
опираючись, по своєму двору, коли дітей не стало. Ця хата мала кімнати для
школи, учителя, хворої. А стара Демчучиха жила в кімнаті при хліві. При німцях
був другий вчитель в школі, але це тривало не довго, бо німці боялись партизан
і спалили хати в Хоромах, Заплотиччі, і школу тоді ж, і інші хутори.
Вчителька з Глухова
Всьому
приходить кінець. От і закінчилось навчання в Глухівському учительському
інституті.
Брат
Вася дав грошей на одяг, Марійка купила все, що треба. Одержала призначення на
Волинь. Потім Поліна писала до Марії на Волинь: «Живу морально добре. Життя
поставило все на свої місця, кому яка доля визначена, її не зміниш. А долю Бог
дав».
Дорога на Волинь
В
Глухівському учительському інституті одержали призначення Квасник Марія
Андріївна у село Мельники, Шацького району, Волинської області, а Дворянова
Ольга Семенівна в цей же район у село Хрипськ. Приїхали в м. Луцьк в 1949 році
в серпні місяці. Це була неділя.
До
Луцька приїхали поїздом. Вийшли з поїзда, йдемо вулицею й думаємо, якось треба
дістатись до райВНО. Ледь йдемо, несемо чемодан в одній руці, а в другій -
корзину. (Тоді ж не було ніяких сумок, пакетів).
Назустріч
ідуть два міліціонери, подумали, запитаємо їх:
– Як нам
добратись до облВНО? Де те приміщення, на якій вулиці?
–
Дійдете до річки, там вас зустрінуть і човном переправлять через річку і там
вас заведуть до облВНО.
Йдемо
далі вулицею і міркуємо. Невже то так воно далеко, через річку перепливати
треба човном?
Ну, ще
раз запитаємо когось іншого, з жінок.
Йде
назустріч жіночка. Питаємо:
–
Пробачте, скажіть, будь-ласка, як нам добратись до облВНО? Бо нам сказали
міліціонери, через річку треба човном перепливати, там на другому березі буде
облВНО.
– Ви що?
Ви попали в пастку. Ходіть зі мною, я вас заведу до облВНО.
Прийшли
закрито, замок був. Це ж була неділя.
Ждали,
ждали, настала ніч.
Нікуди й
ні до кого йти, нема, де подітися. Чужина для нас. Ніч застала нас тут у дворі
облВНО під деревом зі своїми чемоданами і корзинами.
Настав
ранок, для нас була довга літня ніч, ми цілу ніч проплакали.
Прийшли
в облВНО. Зразу ж просимось, що ми в ніякий район не поїдемо, щоб дали нам
відкріплення. Відкріплення не дали, пояснюючи це тим, що призначення дане в
інституті не мають права відміняти, треба відпрацювати декілька років. Дали нам
призначення в с. Мельники Квасник Марії Андріївні і в с. Хрипськ Дворяновій
Ользі Семенівні.
Нам
посовітували, як доїхати до Шацька: «Це тільки поштовою бортовою машиною, яка
возить пошту».
Так і
було. Прийшли на пошту і попоросилися з ними доїхати до Шацька. Погрузилися з
чемоданами на кузов машини і знову всю дорогу плакали. Це ж так далеко їдемо і
їдемо, як на край світу, здається.
Приїхали
в Шацьк, знайшли райВНО, воно знаходилось в маленькому дерев’яному будиночку.
Нас прийняв Наумич (ім’я і по-батькові не пам’ятаю) і визвав директора школи с.
Мельники забрати вчительку, яка одержала призначення в його школу. Директор
школи села був Солопа Устим Андрійович.
Єдиний
транспорт в село добратись – це підвода.
А ми
стоїмо і плачемо, вже під вечір, чекаємо, як добратись в село?
Приїхав
Солопа У. А. і до Наумича:
– Я
нікому не підчиняюсь, яка мені сподобається, ту й заберу! А призначення ні до
чого.
Плаче
Марія й думає:
– Нащо
вчилась, так мучилась, щоб попасти в цей бандерівський край… як страшно, не
знаєш, що нас чекає.
Відійшов
Солопа У. А. до Дворянової Ольги:
– Мені
оця не подобається, якби й було призначення в мою школу. Ану, гляну другу,
підійшовши ближче, – придивився: «Оця мені сподобалась, беру!». А
Наумич додав:
– Вона і
має до вас призначення. А Марія, витираючи сльози, стоїть знівечена. Тільки
тепер побачив добре директор школи, яка справді гарна, просто красива, русява,
скромна його нова вчителька. Він заросив її сісти на підводу з речами.
А
Дворянова Оля залишилась ночувати в райВНО. Боялась, бігали щури, плакала і
кричала. На другий день поїхала в село Прип’ять.
Марія з
директором приїхали в село 15 серпня 1949 року. Вечоріло. Зупинились біля
школи. Треба було зараз же вирішувати питання поселення нової вчительки. Тут в
шкільному дворі живе шкільна техпрацівниця Забродоцька Марія Савівна. Хата в
неї старенька, на одну кімнату, є сіни, комора, навіс. Хата крита соломою. Коло
хати хлів.
Директор
підказав піти в цю хату і попроситись хоч би на одну ніч переночувати. А завтра
будемо шукати квартиру.
Марія пішла
до цієї хатини. Техпрацівниця і старий її батько вислухали її, дозволили пожити
в них, поки буде знайдено квартиру, житло.
А вже
геть сутеніє, вечір наступає. Зайшла в хату, а там жарко, в хаті ж топлять.
Глянула Марія на ці сільські пожитки: піч, поряд примости попід стіною, справа
понад стіною довга лава, а в кутку стіл, поряд ослін.
Над
столом, на стіні образи. Біля дверей справа на лавці відро з водою, кружка, на
стіні вісить мисник (рамка з дощок і полиці). Біля печі в кутку – коцюба,
вилки. Залишила Марія речі в хаті, а Марія Савівна запросила Марію піти спати в
хлів, в стодолу. Хлів мав дві частини. В одній – була скотина: корова, теля, а
в другій половині: клуня, а в ній збоку засік, а зверху на вишках сохло сіно.
Клуня і
стайня мали перегородку з (дощок) жердок, це стійло, де стояла корова з малим
телятком.
Приїхала
Марія в новій одежі: зелена шерстяна спідничка, біла кофтина з чорними
горошками. Мала туфлі на каблуках.
Дві
Марії взяли постелю в клуню, щоб спати низько тут в засіці, там лежало сіно,
пахло травами, літо ж. Марія не знала, що поруч через загорожу вже є скотина.
Розділась, зняла кофту, спідницю і повісила на жердку зі сторони хліва, щоб не
зім’ялась. В нижній білизні лягла спати.
Марія
Савівна стала вдосвіта, треба ж видоїти корову, вигнати на пашу, їсти зварити,
попоратись по господарству.
Техпрацівниця
була в хаті якраз, як зайшов до них в хату Гирикович Адам (стрибок) син голови
колгоспу Гириковича Павла. Він був певний час завклубом і був у стрибках, ходив
з рушницею. Стрибків в селі було багато.
Прийшов,
сів на лавку і наказав Марії Савівні:
– Я чув,
що приїхала нова вчителька. Нехай прийде сюди, я подивлюсь.
Прибігла
Марія до клуні і до Марії Андріївни злякано каже:
– Ходи до
хати, бо він може і мене, і тебе пристрілити.
Встала
Марія з сіновалу, хотіла одягнутись, простягнула руку, а одежі нема: теля
пожувало (нову кофту і спідницю).
– Маріє,
побіжи до хати, чемодан (валіза) принеси сюди, – попросила Андріївна.
Переодягнулась
в плаття дуже швидко. Прийшла в хату й стала, привітавшись. Глянув Адам і каже:
– Файна
вчителька, – й
вийшов з хати.
Прийшов
перший день навчання у вересні. Перед тим днем вчителі обійшли всіх учнів,
відвідали їх вдома, говорили з батьками. Але на 1 вересня не всі прийшли учні.
Тоді діти погано ходили в школу через те, що вони кожен свою вдома пасли корів,
батьки заставляли пасти корів дітей, а черг пасти корів, як тепер, тоді не
було.
Прийшли
учні босі, дівчатка в хустинках, новий одяг на них, пошитий місцевою швачкою.
Хлопчики мали чорні кашкетики, нові сорочки, штани, а ноги босі. А холодно
стане, то взують чуні, зшиті з гуми (з шин). Навпроти школи був магазин, він і
зараз є. там тоді продавцем працював Гирикович Петро. Він тоді пішов у вечірню
школу, як і багато молоді села. Вчителям через цей магазин давали ком послуги:
керосин, деякі інші продукти (мука, хліб, крупа).
Я
віддала цю муку Ващуку Лукашу, в якого було багато дітей шкільного віку. Як
занесу муку, прийде школяр до школи, а потім знову не йдуть діти в школу багато
днів підряд. Кожен день приходилось обходити дітей тих, хто не був у школі. А
прийде 3 учні, на другий день інші декілька учнів.
Так
важко було привикнути ходити по тих далеких хуторах села: Хороми, Кримно,
Заплотиччя, Соснове, Виси, Городище, Травни і інші. Скрізь було так водяно.
І от
вирішила поїхати в райВНО, щоб тут в селі більше не працювати. Важко було,
кожен день плакала, поки привикла.
Петро
їхав в район підводою і я з ним тоді їхала. Їхали, про роботу говорила. Це було
перше знайомство з Петром Гириковичем. З часом одружились, не пройшло і року
після приїзду в село. Це було 20 травня 1950 року.
А ще
через рік приїхав в село по призначенню вчитель математики з Глухівського
учительського інституту Іценко Іван Фадєєвич. Він, ще як закінчував цей
інститут, там в інституті побачив стенд, на якому були фото випускників, серед
них Квасник Марія Андріївна з призначенням в с. Мельники Шацького району,
Волинської області, вчитель української мови і літератури. Вона йому ще тоді
сподобалась з фото і він собі в цю школу взяв призначення, щоб зустрітись,
одружитись на ній, побудувати своє життя тільки з нею, весь час тільки й думав
про неї.
Як
приїхав в школу, зразу до Солопи Устима Андрійовича з запитанням:
– У вас
тут в школі викладає українську мову і літературу Квасник Марія Андріївна?
– Так.
– А де
вона живе? Я хочу її побачити.
– Тут
близько школи.
Зібрались
йти втрьох: Іван Фадєєвич, директор школи Солопа У. А. і його дружина Солопа
Настя Ларіонівна. Квартира їх була тут в школі. Підійшли близько хати. В цей
час Марія в хаті держала сина Вітю на руках, якраз подивилась у вікно і
побачила, що до хати підходять троє людей. Двох впізнала, а третій –
незнайомий, високий, статний, гарний. Реакція миттєва: закрити двері. Побігла
швидко, закрила двері, дитина мовчала.
– Чому
двері закриті? – почувся
голос директора. Вона ж повинна вдома бути, в неї мала дитина.
– Що вона
замужем?
–Я ж думав її зустріну… –
знівечено, здивовано спитав Іценко І. Ф.
Пішли
назад, в двері не грюкали, з сумнівом, а особливо Іван Фадєєвич переживав, бо
надіявся чим найшвидшу зустріч. Це було ще до початку навчального року. Пробіг
час. І була зустріч така довгождана для Івана, хоч він знав, що Марія вийшла
заміж, є дитина. Але ним рухала ще та давня любов, яку він не міг перебороти.
Він знаходив якийсь час, коли можна побачити Марію наодинці, він хапав її за
руки, вітався і казав, як він її любить, старався поцілувати… Марія старалась
не давати надії на інші зустрічі.
Розсердився Іван Фадєєвич і почав залицятись до вчительки молодших
класів Катерини Павлівни, на 5 років старшу за нього. Запропонував їй вийти за
нього заміж, не вагаючись, вона пішла. Було весілля в них.
Були
вчителі і ми з Петром на цьому весіллі. Коли гості встали з-за столів, Петро
був в стороні від мене, цим скористався Іван Фадєєвич, кидає Катерину Павлівну,
підійшов до мене, взяв під руку і веде на кухню. Обнімає, цілує, нічого не
каже. Петро побачив цю сцену, що Марія пішла з Іваном, пішов в другу кімнату,
впав на ліжко і чуть не плакав. Ми хотіли підійти до Петра, а його вже немає
тут в кімнаті. Він пішов додому сам.
Я
попросила:
– Ходіть,
проведіть мене додому.
Прийшла
в хату, бачу, Петро носить Вітю по хаті і приказує:
– Ой,
синок… –
відкриває двері, впускає в хату, думав, що покину. Він щено взнав цю історію. Я
тоді сказала остаточно своє рішення Івану:
–
Згадайте Тетяну з «Євгенія Онєгіна», яка сказала, що «но я другому отдана и
буду век ему верна».
Петро
перестав сердитись, коли побачив, що я на його стороні. Але і далі, всерівно,
де б не була зустріч з ним, то він проявляв увагу, любов до Марії. Все казав:
«Він вам не пара. Кидайте його».
– В мене
дитина.
– Дитина
нам не завада. Виїдемо. Вас ніхто не буде обіжати. Невже не могли року
почекати?! Поки приїду?
Влітку
на серпневій конференції бувало, купить цукерок, сливок, кульок, принесе,
подасть. Недобре мені від цієї уваги, а він продовжує:
– Хоч я
оженився, я не люблю Катерину Павлівну. Я не можу жити без тебе… Кидайте Петра,
ми виїдемо з села, будемо щасливі. Він вам не пара. Він відчував, що я не можу
переступити моральний закон сім’ї, для мене це важливо.
Потім
вони виїхали в с. Світязь, був там директором школи. Поступив у Львівській
політехнічний інститут, мав дві освіти.
І так
доля моя залишилась бути з Петром, ми виховали троє дітей: Вітю, Анатолія,
Тетяну. Всі діти мають сім’ї, маєм внуків і ми тим щасливі.
Марія
Андріївна прожила 82 роки, пережила чоловіка на декілька років.
Колгосп
«Кагановича»
До
колективізації в районі почалась підготовка ще в 1940 році. Це почалась будова
колгоспних приміщень по селах, але прийшла війна 1941 року і все зруйнувалось.
Після
війни було намагання створити колгосп, але не вийшло. Аж в 1947-1948 рр. було
створено сільську владу, які б на місці, в селі зрушили людей піти з заявою в
колгосп, здати сільськогосподарський реманент, скотину, (коня), віддати землю,
дозволялось колгоспнику мати 0,50 га землі, а решту віддати в загальне
користування. Головою сільради став Гирикович Павло, секретар Наумич Іван,
комірник Постернак Нестір, бригадири: Забродоцький Степан, Дударчук Митрофан.
Більшість
цих людей в сільській владі були комуністи. Так Нестора – комірника прозивали
«бальшовик».
Створили
штат різних робочих, який з часом збільшувався. Були бригадири, ланкові,
завфермою, комірник, сторож, роль ветлікаря-осеменитель, доярки, свинарки,
конюхи, пастухи, обліковці, бухгалтер (Постернак Міля, Дударчук Наталка).
Першим
головою був недовго Максим’юк з с. Світязя, трохи часу був Штандер Іван, але
його залякували і він категорично відмовився. Нарешті, вже немає кандидатур на
це місце.
Гирикович
Павло придумав, як можна поставити головою колгоспу Постернака Андрія. І тут
починається нова історія з життя простої людини, на яку так впливають
непередбачені обставини, що змінюють її життя. Ось як було. На Півдні України
колективізація пройшла раніше при Сталіну, а в Західних областях після війни.
Для людей давали з господарства віддати, державі різні поставки: зерно, м’ясо,
масло, яйця.
Розповідає
дочка Постернака Андрія Забродоцька Федора (1938 р.), як тоді справді все було.
– Це було
літом, в жнива. До нас вчепився Гирикович Павло, дає і дає батьку поставку
зерна. Тільки батько намолотить зерна і завезе в Любомль в заготконтору і знову
назначає поставку. Раз по раз завіз. Він подав, що у нас дві корови, а була
одна. Що ніби ми не здали на другу корову масла і за це подав в суд.
Суд за
це ставить таку вимогу перед батьком: або будеш головою колгоспу в селі, або
йдеш у тюрму.
Батьку
залишався один вибір – бути головою колгоспу «Імені Кагановича». Це було не по
батьковій натурі. Як голова, він зайшов до одного господаря, до другого з
людьми, щоб хату розкидати, в колгосп записатись, а ті не хочуть, клянуть. Так
ходив до людей, агітував в колгосп, а результату нема. Кинув, що буде, те буде,
а пішов, бо почув, що вербують в Миколаївську область. Ще до цього було, прийде
Гирикович Павло в хату, а жили в Голій Берві, де зараз беруть пісок. Це поле
зараз під забудову села. І ще з ними чоловіки, щоб руйнувати хату, стріху дерти
і розібрати верх. Ми з Наталкою, сестрою, спали, як він зайшов в хату і зірвав
з нас одіяло, забрав подушки з-під голови і в нас їх не стало. Він дуже був
вредний, його всі боялися. Дерево з хати батько забрав, як їхали по вербовці з
собою.
Мій
батько був добрим господарем, обробляв землю сам, держали корову, коня, мав
вулики – пасіку. Він змалку став працювати. Нам розповідав про себе, що лишився
круглим сиротою, без батька й матері, ще коли у Першу Світову війну виїжджали в
Росію, боялись насильства, в Самару (Куйбишевську область). Батько раптово
помер. Заколов кабана, недобре стало, приліг і помер. Було йому 25 років, а
мати пішла, може дрова збирати у ложбину, її довго не було, знайшли неживу.
Батьку було тоді 10 років. Люди вертались з Росії додому, привезли і Андрія.
Показали хату: «Ось твоя хата». Не міг ще він у 10 років сам хазяйнувати.
Забрали багатші сусіди, щоб у них жив, наймитував. Пас корови, помагав.
Дорослим став – оженився. Нас у батьків було 5 дітей: Параска, Наталка, Федора,
Ганна і Іван (родились в Миколаївській області).
Задумав
батько з матір’ю в такий важкий час їхати на чужину аби не бути в тюрмі. Влада
сприяла тим, хто переселявся по вербовці. Дали підводи: дереао, вулики, корову,
всякі діжки, бочки, зерно – все, що хотіли взять, взяли. Два вагони товарняка з
Томашівки і з нами разом їхали в Миколаївську область. Там нас зустріли, поселили,
дали хатину. Батько працював в будівельній бригаді, а мати – на різних роботах
в колгоспі в городній бригаді. Ми ходили в школу, але як йдемо вулицею, то
вдогін чули слова «бандерівці», «переселенці». Ми вчилися в школі добре,
Наталка «на відмінно» вчилась. Але не привикли ми там, на Волинь нас тягнуло.
Ми ж з того дерева нічого не побудували, бо з станції не могли дерево забрати,
то трохи продали, трохи розікрали, ще чуть сюди додому привезли.
Приїхали
ми на чужину восени 1949 р., а додому повернулись в 1955 році. Був тоді тут головою Цвид Ф., а в Шацьку в
колгоспі «Україна» – Денисовець Іван. Потім в Шацьку – Ющук М. С., Карпук А.
В., а в нас в селі Гириковича Павла заставили виїхати за 24 години. Люди на
нього дуже жалілися, багатьом людям він приніс багато зла. При ньому було
всіляке насильство над волею людей. Подавав прізвища людей молодих їхати в
шахти Донбасу без їх згоди. Ті, хто втікав додому в село, їх подав до суду.
Багато молодих дівчат змушені взимку переховуватись в хлівах або корчитись під
піччю, гнути спину.
А Наумич
Марії, молодій людині спортив життя тим, що за рядно гнилого сіна, для мостки
скотині, яке вона взяла, подав до суду.
При Сталіну був закон, за три колоски садити в тюрму. Суд виніс рішення:
відбути покарання тюрма. Відбула покарання – неповний термін, відпустили, щоб
вдома народилась дитина. Тепер Наумич Микола гарний сім’янин, має 2 сини,
невістку, онуки. А прозивають «Шлейтис» можливо, це справжнє прізвище
прибалтійське його, розповіла йому його мати. Довгий час ще прожила вона при
сім’ї сина.
Сам
Гирикович Павло був неграмотним чоловіком. Одного разу взяв газету догори
ногами і дивився, ніби читав, поки йому не зауважили, як треба держати газету,
щоб читати. Зверхньо, грубо поводився в селі він з людьми. Якось прийшла весна.
Це 1949 рік. Треба картоплю відкопувати, перебирати. Відеопали кагати,
покликали бригадири колгоспників перебирати в них картоплю, а картопля вся
померзла, погнила.
Це стало
причиною звинувачення голові сільради, колгоспу Гириковичу Павлу в тому, що він
не зміг зберегти колгоспне майно. В райком партії в Шацьк поступила заява усна
про це від колгоспника «ікс» (ця людина не хотіла називати себе).
Артамонова
А. негайно розпорядилась, приїхала в село і винесла рішення їм в сім’ю: за 24
години виїхати їх сім’ї з села.
Це
рішення їх сім’я прийняла. Гирикович Павло, жінка Марфа і син Адам виїхали з
села.
Були
колгоспні збори, Артамонова А. виступила і сказала, щоб всі, хто скільки зможе
приносили картоплю – «верхушки» в колгосп, щоб посадити в поле її. А для цього
вона пояснила, щоб вдома зрізали «верхушки» в картоплі і ці «верхушки»
приносили, а інша частина картоплі вдома на щось згодиться. З того часу її
прозивали «верхушка». З часом вона виїхала, вийшла на пенсію, доживала віку в
Києві в будинку пристарілих.
Школа
Школа -
це храм освіти, де учні черпають знання, пізнають культуру, історію свого
народу, свого краю, вивчають традиції, розвивають свої знання, уміння, вчаться
жити в колективі, гартують характер. Це ще й такий період життя, мабуть, в
кожної людини, який не можна обминути, пропустити, щоб йти далі по життю. В
школі учні одержують знання з кожним роком більші, міцніші, глибші, важчі. Як
птахи з гнізда, не летять до тих пір, поки не зміцнюють крила. Так і школярі,
крила – то знання, з якими можна йти далі в науку: в університет, в інститут, в
коледж, в училище. У спадок нам дісталась стара школа, але і в ній діти
достойно вчились, здобували знання, закінчували університети, інститути,
педучилища, медучилища, технікуми.
Назвемо
хоч деякі прізвища наших зараз достойних громадян, які трудяться в різних
сферах життя в Україні, які колись закінчили нашу школу (в старому приміщенні)
продовжували вчитись в Шацькій середній школі і далі здобули вищу освіту:
Цюриць
Сергій Н. –
Київський університет, факультет журналістики, письменник, журналіст.
Гирикович
Тетяна П. –
Київський університет, факультет іноземних мов, вчитель іноземної мови в
Шацькій середній школі.
Гирикович
Анатолій П. –
Львівський лісотехнічний інститут. Багато років працює на посаді голови,
завідуючим Любомльської райдержадміністрації.
Крат
Тетяна П. – Київську ветеринарну академію, працює на таможні по спеціальності.
Шамук
Валентина О. –
Львівський університет імені Франка, працює менеджером в одній з фірм м.
Львова.
Стахник
Марія С. – Луцький
інститут, історичний факультет. Працює в Польщі, вчитель іноземної мови.
Ще
багато працівників-медсестер, які працюють в санаторії «Лісова пісня», наші
випускники тих років. Також, наші учні закінчили педучилища, інститути, заочно
і стаціонарно, зараз працюють в нашій школі.
Це ті
відмінники, хто вчився тоді в тих темних умовах, мали прекрасні знання і
здобули далі вищу освіту.
Згадаємо
період навчання школярів з 1956-1988 рр. в старій школі. Тоді директором школи
був Сас Павло Федорович (історик), його дружина – Варварук Поліна Федорівна
(математик). Жили вони в приміщенні старої школи. Через декілька років виїхали.
Директором нашої школи став Іванина Платон Леонтійович (історик), його дружина
– Марія Іванівна (початкові класи) не працювала в нас в школі. Іванина
Володимир Платонович викладав математику і заочно закінчував Луцький інститут.
Іванина Сергій Платонович – вчитель фізкультури, здобув відповідну освіту.
Гирикович-Квасник Марія А. – вчитель української мови і
літератури. Заочно закінчила Луцький педінститут. Лазарєва Раїса І. – вчитель
російської мови і літератури, виїхала. Терпелюк Ніна М. – вчитель географії, виїхала,
Іванина-Харук Євгенія Є. – вчитель російської мови і
літератури, закінчила Луцький педінститут. Шамук-Кондратенко Катерина П. – вчитель
початкових класів, закінчила Луцький педінститут.
Дударчук-Камінська
Марія В. (вчитель початкових класів), закінчила Луцький педінститут, виїхала.
Лашко
Лідія Д. (вчитель російської мови і літератури). Після виходу на пенсію Іванина
Платона Л. директором стала Лашко Лідія Дмитрівна. Потім вона виїхала в Луків.
Стала
директором Гирикович Тамара Федорівна – вчитель початкових класів, вчитель
іноземної мови.
Навчання
в старій школі в ті роки були важкими тим, що не було певних умов для навчання.
Вчились в дві зміни. Ще в певні дні й вечірня школа була. При лампах, осінні
дні короткі, виносили першими уроками: малювання, співи, фізкультуру, трудове
навчання, а в другу зміну ці уроки були останніми. Лампи ставили на шкафи, на
парти, на стіл. Радіо появилось в селі перш, ніж світло.