Цими
днями Польська Автокефальна Православна Церква ніби й визнала канонічність
Православної церкви України, а ніби й ні… Чому православні ієрархи з
сусідньої країни намагаються повторити шлях головного ідеолога ЦК КПУ і першого
Президента України Леоніда Кравчука і хочуть прошмигнути «поміж крапельками»?
В офіційному комюніке за наслідками засідання ПАПЦ,
яку очолює митрополит Варшавський Сава
(Грицуняк) сказано, що «ієрархи підтримують незалежність ПЦУ від Російської
Православної церкви на чолі з патріархом Кіріллом
(Гундяєвим), але «Вселенська Патріархія надала її не тим особам в Україні».
То чому ж православні єпископи в сусідній Польщі не
кажуть ні так, ні ні?
Як відомо, Польська Автокефальна Православна Церква
отримала відносну самостійність від РПЦ лише в 20-их роках минулого століття,
після закінчення Першої світової війни. Її основу складали українці, що
проживали в кордонах тодішньої Другої Речі Посполитої до 17 вересня 1939 р.
Після вторгнення «перших совєтів», зрозуміло,
Західна Україна опинилася не лише під владною юрисдикцією СССР, але й духовним
гнітом, оскільки тут усі парафії було автоматично перепідпорядковано Російській
Православній Церкві. ПАПЦ таким чином зосередилася лише допомозі православним
українцям та білорусам, котрі опинилися на території Польщі.
Під час Другої світової війни ПАПЦ не відновила
свого поширення на Західну Україну та Західну Білорусь, оскільки тут із літа
1941 р. почала активно розвиватися Українська Автокефальна Православна Церква
та Автономна Православна Церква, яку очолював Олексій (Громадський). Утім, через промосковські та пронацистські
погляди владики він став мішенню для повстанців, тож був убитий 7 травня 1943
р. відділом УПА мельниківців на шляху від рівненського с. Смига в м. Луцьк,
перебуваючи в одній і тій самій автомашині, що і нацистські офіцери
Предстоятель Польської Православної Церкви
митрополит Діонісій (Валендинський) послідовно
виступав за формалізацію українського православя в окрему Церкву: ще в 1941 р. було
відновлено 4 українських єпархії: Поліська (Олександр), Луцька (Полікарп),
Кам’янецька (Олексій) та Житомирська
(на той час не мала владики). В планах митрополита Діонісія було провести
об’єднання решти українських парафій, що перебували під німецькою окупацією, в
єдину Церкву й створити Автокефальну Українську православну церкву на ґрунті
Томосу від 1924 р. Але далі призначення єпископа Полікарпа на посаду адміністратора «Православної Автокефальної
Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа справа
не пішла. Суттєву роль відіграли події на фронтах…
У 1944 р., 75 років тому, коли УРСР було повернуто в
СССР, в Західній Україні і Західній Білорусі знову запанувала РПЦ, а ПАПЦ
залишилася в межах маріонеткової Польської Народної Республіки, із 1989 р. – у
Республіці Польща.
Відомо, що ПАПЦ не пориває тісних «канонічних» стосунків
із РПЦ, тому, наприклад, під час траурних богослужінь у тому ж Люблінському
воєводстві РП (наприклад, у с. Сагринь Грубешівського повіту на місці вбитих
бандитами Армії Крайової тисяч українців) вона ігнорує співслужіння спочатку з
УПЦ КП, а віднині і з ПЦУ.
Про важливість цієї обставини свідчить очевидний
факт: у східних воєводства РП залишилося чимало православних кладовищ, які
потребують догляду. За законами сусідньої держави, вони знаходяться в
юрисдикції Церкви: в цьому випадку – ПАПЦ. Але оскільки нині православних в РП
дуже мало, то, зрозуміло, сил та засобів не вистачає. Відтак, без допомоги з
Великої України не обійтися. Але ось тут і починає грати «канонічність-некононічність»…
«Польська
Автокефальна Православна Церква веде свій родовід із українського
православ’я. Точніше, з Київської митрополії. Коли ж Москва незаконно відторгнула Київську митрополію від
управління церковними справами (бо Константинополь ніколи не видавав РПЦ право
власності на Київ, а лише тимчасово дозволяв керувати на певних умовах, але аж
ніяк не розпоряджатися), то польські ієрархи визнають право України на церковну
самостійність, інакше вони похитнуть історичний фундамент власної автокефалії»,
– зазначає з цього приводу портал «Лівий берег».
Отже, ПАПЦ не сказала «так» ПЦУ, але не сказала їй і
«Ні».
Це означає, що вплив Москви на православну церкву
сусідньої держави залишається. Відповідно, і владика Авель, який працює єпископом на Люблінщині та Холмщині,
попри все буде орієнтуватися не на миттрополита ПЦУ Епіфанія, а на лідера РПЦ Кірілла.
Але всі ці розбіжності аж ніяк не завадили
архієпископові обладнати свою резиденцію ліфтом, який допомагає огрядному
священослужителеві комфортно спускатися з кабінету на другому поверсі в підвал,
де зберігається не лише церковне начиння…
Світлана
КОМА.
На
фото порталу Сerkvarium: під час архирейського собору єписокпів ПАПЦ.