Затурцівська територіальна громада одна з найбільших на теренах колишнього Локачинського району, котрий у період децентралізації увійшов у склад Володимирського. Біля керма цього потужного альянсу амбітний керівник, людина великого життєвого досвіду та сучасних поглядів і підходів щодо шляхів розвитку. Це Юрій Ковальчук.
Журналісти «Волинської газети» неводнораз бували в громаді та мали розмови і з Юрієм Вікторовичем, і з іншими спеціалістами. Цього разу ми дещо поміняли формат теми і забажали більше дізнатися, як дехто каже, про сокровенне з життя очільника.
– Юрію Вікторовичу, усі ми родом з чарівної країни дитинства, в якій і досі живуть спогади про найрідніших і найдорожчих людей. Що скажите з цього приводу?
Особливе село
– Слава Богу, щодо тих пір ще живі мої батьки. Доля водила мене різними регіонами колишньої імперії, але мене завжди тягнуло туди, де живуть мої батьки, в рідні краї. На даний час я живу у Луцьку, де вважаю себе квартирантом. Коли їду в Затурці, то вважаю, що додому. Хоча безмежно люблю Луцьк. Затурці – це особливе для мене село, тут мої корені і тут проживають мої батьки. Батько Віктор Євгенович Ковальчук, йому тридцятого липня цьогоріч виповнилося сімдесят чотири роки. Близько сорока років він пропрацював у місцевому радгоспі «Правда» трактористом на колісних тракторах МТЗ та ЮМЗ. Працював багато. Робота була важкою, дуже важко, яка тепер на старості років дає про себе знати. Болять ноги, трапляються й інші проблеми зі здоров’ям. Ходіння нині дається йому з трудом, тож батько потребує додаткового догляду, але ми здійснюємо його самостійно. Мама моя Ольга Володимирівна народилася у свій час у далекому Кемерово. Мамина родина з іншими родинами була вивезена в Тюменську область. Таких родин тоді вивозили сотнями.
– Знаєте, Юрію Вікторовичу, я досі не знаю, де покоїться прах моїх бабці з дідусем за татовим родоводом, які також потрапили під жорна кадебістської машини й були вислані до холодного Сибіру, звідки й не вернулися Мов, у воду канули.
– Моя мама народилася в місті Кемерово Тюменської області. Я завжди питався в неї, чому ти народилася в Кемерово, я цього чомусь не розумію, чому ти в Кемерово народилася?
Вона там десять років пропрацювала на шахтах, а потім повернулася разом з братом, який, до речі, прожив дев’яносто шість років, сюди, в рідну Михайлівку. Так що і там є моє родове коріння за маминою лінією. Потім доля завела її в Затурці з Михайлівки, разом з моєю бабою. Вона багато років пропрацювала на місцевому хлібозаводі майстром, була старшою зміни.
Я пам’ятаю дитинство, пам’ятаю запах того хліба, чотири жіночі зміни, які тривали вісім годин, оскільки підприємство працювало цілодобово. Ми, хлопчаки, забігали туди, щоб прийняти душ, і чого там гріха таїти, аби якогось батона взяти. Вона працювала важко і вночі, і вдень. Коли хлібозавод закрився, мама влаштувалася на роботу на пошту листоношею. Нині мама моя перебуває на відпочинку і вона в мене з 1951 року народження. Тобто батьки в мне вже в солідному віці. Усе життя важко працювали, але слава Богу, що вони в мене живі, здорові і я маю куди приїхати, скажемо так, навіть на обід.
– І Ви ще син. Коли заїжджаєте до батьків, то неодмінно тішите їхнє серце. Адже кожному татові і мамі хочеться, аби діти повсякчас були поруч. Не сумніваюся, що таке бажання живе і у Вас.
– Відчуваю, що мене Затурці ніяк не відпускають і мені треба сюди повернутися. А мені вже п’ятдесят років, слава Богу.
– Юрію Вікторовичу, було чи буде?
– У січні минуло.
Батьківська любов не гасне
– Це нам мінус, що не знали й не привітали. У майбутньому доведеться цей ганж виправити. Чи не від батьків передалася Вам любов до дітей, яких згуртували у футбольну команду.
– Я радий, що зміг сюди повернутися і свою старість, напевно, проводитиму тут. Мені так, здається, хоча важко передбачити як складеться доля. Знаєте, я дивлюся на Затурці трошки більше як на звичайне село, напевно, так як на свою сім’ю. Для мене тут все рідне. Його жителі для мене дуже близькі. Коли хтось приїжджає сюди жити, він для мене вже не чужий. Так само люблю тутешніх дітей, яких вважаю своїми земляками, своїми друзями. Знаю, що коли вони виростуть гарними людьми, вони завжди пам’ятатимуть, що вони з Затуриць, уроки доброти, отримані від старших Якщо без пафосу, то я стараюся прищепити їм любов до рідного села, довести, що воно найкраще в Україні. Моє ставлення до них якраз формується на любові до рідного села.
– Довелося від двох хлопчиків, років приблизно дванадцяти, почути приблизно таку фразу: але молодець наш голова, як ми його любимо. Подібне трапляється рідко, хоча ми зустрічаємося і говоримо з багатьма. Діти – це безпосередність і сама відвертість. Вони те, що думають, те вголос і озвучують під час спілкування.
– Так, вони звертають на це увагу, але я не буду давати цьому оцінку. Але у ваших словах є велика доля правди через те, що багато часу я присвячую місцевим дітям. Наприклад, сьогодні ми зранку плавали, підтягувалися і бігали з дітьми, які зараз ростуть, які мають бажання тим займатися. І я готовий заради них жертвувати своїм часом, хоча, можливо, й не завжди вдається його викроювати. Але я радий, що є такі люди, які хочуть розвиватися. Я роблю це для того, аби діти цим займалися. Я вже спортсменом ніколи не стану, таким залишися, а вони хай зростають нормальними людьми, щоб можна було в житті протистояти сильним викликам. Така теплота є і діти до мене дуже добре ставляться. Це мене найбільше мотивує. Вважаю, що таке ставлення я цілком заслужив, бо дуже багато часу провів і ще проводжу з ними. Мені надзвичайно приємно, коли тринадцятирічний чи чотирнадцятирічний хлопчина підтягується на перекладені п’ятнадцять разів. Не знаю, ким вони стануть в майбутньому, але спорт залишиться з ними. Можливо, їхні батьки вже планують для них якісь дороги, але вони пам’ятатимуть своє дитинство, населений пункт, в якому зростали і фізично гартувалися.
– Певний період Ви, Юрію Вікторовичу, були тісно пов’язані з футболом, любов до якого не згасла, і саме її намагається прищепити молодими затурцівцям.
– Так, у нас є гарна команда, а ще могли б одну сформувати з старших хлопців вісімнадцять-двадцять років. Але не роблю того з відомих причин. Перша з них – це війна, друга в тому, що нині нема людини, яка могла б взяти на себе адміністративні повноваження. І третє, я не знаю, наскільки довго це протягнеться. Можливо, завтра-післязавтра усіх позабирають в армію. Тож сенсу займатися цим нема. Через те ми не беремо участі в чемпіонаті області, але ми граємо між собою, аби вдосконалювати власну майстерність. У нас є можливість утримувати команду, але при умові, що вона матиме висококласний рівень, в іншому випадку ніякого сенсу нема, як і витрачатися на форму та м’ячі. До слова, один хороший друг недавно привіз з Польщі куплений спеціально футбольний м’яч і подарував мені. Для мене це досить приємний подарунок. Я навіть на таке не сподівався, а він телефонує і каже: приїдь, забери м’яч. Коштує він не дешево, напевно, в межах сто євро. Питання відносно футбольної команди лишається відкритим. Деякі мої футболісти нині вже воюють. Одні мають нагороди, деякі отримали дуже серйозні поранення, тепер відновлюються. Тож змагання у нас у період війни на другому плані, на першому – загальний розвиток.
Свого часу я потрапив у футбольний клуб «Волинь», в якому пропрацював десять років. Цей період завжди пригадую з великою приємністю, бо довелося познайомитися і працювати з багатьма відомими тренерами. Побував на багатьох стадіонах.
– Після футболу спіраль долі повертає в дещо інший напрямок – самоврядний орган, де на першому плані вирішення багатьох насущних проблем господарського характеру.
– А потім я зрозумів, що в мене ще є потенціал і я зможу дещо зробити для громади, коли люди повірять і довірять. З другої спроби став головою Затурцівської територіальної громади. Тепер у мене є можливість щось зробити для свого рідного села.
– І ви це робите не лише для односельчан, а й жителів усієї громади. Ми не раз заставили людей у Вашому кабінеті, які запросто приходять сюди з різними проблемами і проханнями. Ваша толерантність захоплює. Маєте терпіння усіх вислухати і допомогти. Від багатьох чув, що Ви людина слова. У цьому переконався і сам. Скажіть, будь ласка, а на власних дітей, свою сім’ю час знаходите?
– Мушу знаходити, бо росте двоє дітей: син і дочка , якими більше опікується дружина Людмила Миколаївна. Сина звати Максим, він вже одружений, дочку Яна. Я вловив ваше питання і дам на нього відповідь. Розумію, що я у вічному боргу перед сім’єю. Так життя складалося, що я дуже мало часу з ними проводжу, дуже мало. Усім фактично в більшості займалася дружина, у тому числі й вихованням дітей. Тому, коли випадає найменша можливість, стараюся компенсувати ті втрати, хоча якщо відверто, то працюю, можна сказати на зношення протягом місяця. Потім на два-три дні беру вихідні і разом з дружиною десь їдемо, аби побути разом. Якось так організовуємо свій відпочинок. Не подумайте, що я кожен день не буваю дома. Може пізніше приїжджаю, це так. Але діти, вже можна сказати, самостійні і самі на себе заробляють, я трошки більше часу хочу приділяти дружині. Зараз дехто може сказати, що не на часі відпочивати. Думаю, що викроювати час для відпочинку треба при будь-яких розкладах. В іншому випадку людина просто не витримає. Коли ти працюєш двадцять чотири години на добу, то не так просто. Удень робиш одне, ввечері також знаходяться якісь невідкладні завдання відносно мобілізації чи того самого ПВО, там також є моменти. Телефон постійно щось зумрить і ти вже не спиш. Тому ваше питання є дуже актуальним, хоча воно стосується не тільки мене. Так нині живе більшість людей, дехто взагалі не бачить своїх чоловік через те, що вони на війні. Нині на фронтах куча людей. То ми тут ще знаходимося у більш-менш нормальних умовах. Так само і на іншій роботі. Людина, яка розуміє, що їй треба зробити, де їй треба напрягтися, то вона заслуговує на день-два якогось відпочинку. Така моя позиція. Хоча як такого відпочинку не буває.
Посада голови така.
– Якщо ви відчуваєте персональну відповідальність за те, що ви робите, то завжди перебуватимете на зв’язку, завжди. Тому, що комусь потрібно щось з’ясувати і він телефонує тобі. Іноді дехто дивується, чому до мене всі дзвонять. Я завжди відкритий для спілкування і готовий говорити з будь-якою людиною, незважаючи на вік. Інше питання, чи завжди можу допомогти, але дзвінків отримую дуже багато. У середньому за день надходить двісті п’ятдесят-триста дзвінків. Не рахую есемесок. Це дуже багато. І завжди з кожним треба про щось поговорити.
– На моє переконання, це досить гарна риса керівника, який комунікує зі своїми жителями, знаючи, що можуть бути і незручні питання. Такого стилю, до речі, дотримується і керівник–аграрник «Раті» Віктор Шумський. Він якось зізнався, що трубку бере у будь–яку пору доби, коли ж десь не почув дзвінок, то обов’язково перетелефонує сам. Але ні для кого не секрет, що чимало посадовців, незважаючи на ранги, навіть не піднімають трубки, коли номер незнайомий. У країнах демократії так не повинно бути.
– Це так. Телефон треба брати хоча б для того, аби володіти обстановкою. Маєш щоденно спілкуватися з людьми. Мені не треба їздити в окремі села, бо я добре знаю, що там робиться. Так мене вчили. Треба мати певну інформацію, щоб приймати правильні рішення. У селі кожен хоче поговорити з головою. Він може просто прийти на базар і зайти в офіс і просто запитати: як там справи? Чи є щось, чи нема, а кожен хоче перебалакати з головою.
– Скільки людей, навіть не в прийомний день, може побувати у кабінеті голови?
– Я більше приймаю в центрі Затурців, біля магазину «Олів’є». Часто виходжу туди, хтось їде, давай вип’ємо кави, давай. І вже під вечір, хто там не проходить, кожен хоче щось поговорити. Зараз полегшує роботу соціальної мережі двотисячна група людей, яка в нас створена. Вони володіють всією наявною інформацією про діяльність громади. Щодо прийому, то я противник кабінетної роботи, проти офіціозу. У мене стиль роботи трохи відрізняється від інших керівників. Я рідко збираю наради. Вони мені не потрібні. Кожен день сам обходжу кабінети і всі служби. То фінансову, то бухгалтерію. І запитую те, що мені треба. Коли ви збираєте багато людей в кабінеті, то там можна дещо упустити. Якесь питання просто може бути не цікавим і ви його не будите слухати. Це мій підхід. Знаю, що навіть відбуваються конференції, але я пішов у фінансовий відділ, поцікавився, що там з фінансами, пішов у земельний відділ. Кожен день три-чотири рази заходжу в кожен кабінет, цікавлюся, чи щось не змінилося. Це додаткове спілкування, додаткове отримання якоїсь інформації.
Раджуся зі своїм заступником, коли треба якесь питання обговорити. Бувають і наради, коли треба дати якісь вказівки. Але віддаю перевагу протягом робочого дня і після нього спілкуванню для того, щоб не випустити якісь моменти з уваги, хоча їх не можна всіх передбачити. Людям так легше працювати.
– Скажіть, будь ласка, які риси характеру Ви цінуєте в людях, у тому числі й в своїх працівників?
– Знаєте, до кожного треба підходити індивідуально. Підходити і дивитися. Я просто бачу, як людина ставиться до роботи. Мені вистачає життєвого досвіду, аби це побачити. Якщо вона зайвий раз не візьме трубку, я дуже цього не люблю. Мені це дуже не подобається, не важливо, який це період доби. Якщо скаже, що це вже позаурочний час, то це дуже негативно характеризує людину. Якщо спить, то інше питання. Але мої працівники знають, що я можу зателефонувати і опівночі. Можливо, це не правильні підходи, але мені так треба. Тому я ціню особисту дисциплінованість, ціню людину за її готовність ділитися своїм часом з іншими людьми і наскільки вона готова приділяти увагу іншим людям. Дуже не люблю, коли не виконуються якісь мої вказівки. Подобається в людях глибокий розум, ініціативність. У громаді є керуюча справами Юлія Войтович, яку можна ставити в приклад іншим. Їй не треба ставити якісь завдання, вона зробить так як задумав керівник. Так остаточне рішення за мною, але пропозиція може виходити від неї. Коли бачу, що вона правильна, то все гаразд. Вона просто трудоголік, через те мені з нею дуже легко працювати. Це можна сказати і про Євгена Шозду, мого заступника. Тому, що стосується людей, підведемо підсумки, перше, це працездатність, відповідальність, здатність ділитися своїм часом і своїми силами та ідеями з іншими людьми, тобто приділяти увагу іншим.
– За Вашим задумом і настроєм колектив має працювати і бути єдиним цілим, аби досягати необхідного результату.
– Знаєте, єдине ціле не вийде ніколи в житті. Це різні відділи, різні служби і різні люди. Але хай кожен у своєму відділі робить те, що йому треба. Мені не треба, щоб земельний відділ щось робив за фінансовий відділ. Усім відомо, що і як треба робити. Я ж також всього можу не знати, бо ж кожного дня надходить ряд змін, що стосуються чи фінансової, чи земельної сфери. Колектив громади працює як нормальна державна установа, де кожен знає свої обов’язки і свої напрямки роботи. Стараємося працювати на рівні. Хтось придумав аналізувати спроможності громади. Написали, що ми найнеспроможніші. Мене дивує, хто робить такий неадекватний висновок. Як може бути громада не спроможна, якщо вона за три роки не мала жодної гривні ПДФО від військових, працює на чистому власному бюджеті, не втратила жодної школи на сьогоднішній день і ні одного садочка. Зберегли фактично і мережу будинків культури, окрім тих, де вже не було працівників. Ми все утримуємо власним коштом. Інше питання коли деякі громади заробили великі гроші на військових. Якщо ту суму розділити на кожного жителя громади, то вийде не п’ять, а десять тисяч. Коли судити за такими критеріями, то все вірно. Але треба дивитися, що може громада сама, скільки вона може заробити. Ми починали чотири роки назад бюджет двадцять чотири мільйони гривень. Зараз ми в цьому році плануємо отримати сорок два мільйони. Так, не проти мати і сто млн, – але хочеться, щоб це були свої стабільні доходи. Ми ж не проти, щоб і зарплати зростали, і податки збільшувалися, бо не знаємо, чи в наступному році держава дасть нам п’ять чи шість мільйонів, чи не дасть. Якщо ні, то нам доведеться шукати тринадцять мільйонів.
Володимир ПРИХОДЬКО.
Фото Віктора РАЙОВА.
