Я
народилася в селі Доросині, на хуторі Фішне. Там і пройшло моє дитинство і
молодість. Кожен мав свою землю, коні, плуга, корови, гуси. І так все
доглядали, жили усі сусіди дружно. В нашому селі мешкали не тільки українці,
жили на своїх колоніях поляки та німці. Чехів та євреїв було сім і п’ять сімей.
До
війни усі жили дуже мирно. Ходили одні до одних, допомагали в гарячу пору жнив,
кликали гостину, і навіть кумували разом. А як розпочалась війна (а потім
німецька окупація) усе пішло по-іншому.
Запам’ятала
чітко 1943-і рік. На дворі стояла осінь, опадало листя. Батьки поралися по
господарству, а я з братом загрібала це листя. Коли дивимось на дорогу, що
пролягає з Доросинь на Немир, їдуть підводи. Мама запитала тата: «Дивись-но, що
це за підводи з якимись людьми?»
Тато
відповів: «Ти ж бачиш, як вони помалу їдуть. Це, мабуть, наші повстанці».
Через
деякий час мама стривожилась: «А чому це усі сусіди тікають у лози? Бачиш, уже
з підвод невідомі зіскакують й стріляють. Тікайте з Миколою, а я з Надійкою
буду в хаті, бо вона ж хворіє!»
Тато
з братом побігли, а ми з мамою залізли під ліжко. Кошика з дровами підсунули, і
так сиділи. Двері в хаті були всі відчинені, щоб вони думали, що тут немає
нікого. Біля оселі вже чути одну стрілянину і запах диму. Ми думали, що горить
наша хата. Але це був запах пороху.
Під
вечір стихло. Хто живий, став повертатися в свої домівки. А ми з мамою плачемо:
нема Колі і нема тата. Аж приходить сусідка і каже, що теж не встигла втікти в
лози. Сиділа на горі і через отвір дивилась, як стріляли на болоті і бачила, як
ваш чоловік не добіг до корчів і в долині впав. Але чи живий, чи ні, то не
знаю.
Мій
дідусь пішов на ту долину подивитися, хто ж там впав. І побачив, що поляки
застрелили мого тата. Бо прийшов і сказав мамі: «Мого сина, а твого чоловіка
вже нема живого. Він там в долині лежить убитий». Дідусь запряг коні і я
поїхала з ним. Дідусь поклав тата на віз, а я сіла йому на груди. Не боялась
мертвого, бо ще не усвідомила, що тато не повернеться до
життя. Мені йшов 5-й рік, але я все пам’ятаю. Мама не те, що плакала, а
голосила. Бо не знала чи живий і син Коля, якому тоді було 12 років. Але о 2-ій
годині ночі він прийшов і сказав, що
забіг аж у Щурин до Терещука Ореста. Тоді ще двох доросинців убили.
Згодом
вже дорослою я дізналася, що це була озброєна група Польської Крайової армії,
загони якої базувалися в Переспі. А в Доросині приїхала, щоб розправитися з активістами
і прихильниками УПА, які мешкали на Громуші.
***
Моє
дівоче прізвище – Стаднік Надія. Я народилася в 1939-му році. А в 1959-му вийшла
заміж. Через п’ять років побудували собі хату по вулиці Громушівська. Там і
досі проживаю.
Згадую
дуже багато доброго і поганого. Згадую війну, бо втратила під час нападу
озброєної польської банди в 1943 році батька, якому було 33 роки. Мама лишилась
вдовою і нас, двоє дітей. Братові було 12 років, мені 5 років. Маму звали
Агафія Флорівна, а тата – Мирон Петрович Стаднік. Згадую, як єврейську сім’ю
Цитварів переховували: Давида, Соню і чотирирічного Абрама. Було дуже багато
хвилювання і неспокою. Бо були такі люди, які доносили на нас, що ми
переховуємо євреїв. Тата вже не було. Тільки мама і я з братом. Пишу те, що
запам’ятала.
Це
був грудень 1943 року. Дуже було холодно. Абрама малого брали на піч грітися. І
їсти давали, а на горище в хлів, на сіно, давали кожуха, щоб не змерз. Молоко
гаряче в глечику носила. Його і досі я зберігаю, бо це їхній глек. Глечику уже
75 років, це пам’ять про Абрама.
…
Одного грудневого вечора невідомі прийшли, освітили весь наш двір і хату. Двоє
зайшли в дім. Штовхнули маму в груди, крикнули: «Лізь з нами на гору, побачимо,
чи немає там євреїв. Якщо знайдемо, то буде тобі те, що і їм». На щастя, там їх
не виявили. Біля хліва стояла скирта соломи. Цитварі з самого низу зробили лаз
і там тихо сиділи. В скирті теж шукали, вилізали на верх, штиками штрикали, але
до схованки не дістали. У той час Абрам заплакав. Мама Соня мусила рушником
йому закрити рота, бо чула голоси чужинців.
На
другий день це все Соня нам розповіла. І так вони в нас переховувались до
квітня 1944-го року, коли село звільнили від окупантів.
Це
були доросинівські євреї. Вони мешкали на Громуші, дружили з моїми батьками. А
потім деякий час проживали в Рожищах. Пам’ятаю, що ми з мамою кіньми їздили до
них на гостину. Але жити тут євреї вже боялись і виїхали згодом в Ізраїль. Тоді
наші стосунки обірвались на довгі-довгі роки.
Я
все життя мріяла, щоб з Абрамом зустрітися. І бажання мої здійснилися. Через 50
років Абрам приїхав зі своїм сином до нас в Україну, на Волинь. А вже з
Луцька – в Доросині, до мене.
Ми
довго чаювали і розмовляли. Вони зустрілись і з моїми доньками. А ще розшукали
місця, де була їхня хата на хуторі і де наша оселя. Там, де колись були страшні
події у його дитинстві.
Надія БАНАДА,
с. Доросині
Рожищенського району.