Ювілей

Ківерцівському НПП “Цуманська пуща” – 10 років! 

22 лютого 2010 р. Президента
України Віктор Ющенко підписав Указ № 203 «Про створення Ківерцівського
НПП «Цуманська пуща».

Пуща
– це великий, цільний лісовий масив, що зберігся у майже недоторканому стані. Такий
віддавна існував у межиріччі  приток  Прип’яті – Стиру і Горині. Сама ж
назва НПП походить від селища Цумань (перша писемна згадка датована 1557 р.).

Люди
почали тут селитися і вести господарство ще за бронзового віку (II тис. до Р.
Хр.), займалися мисливством, рибальством, збиранням ягід та грибів. У VII-VІІІ
ст. територія теперішньої Цуманської пущі належала до володінь східнослов’янського
племені древлян. Городища, а також кургани, ремісничі майстерні давньоруського
періоду виявлено біля сіл Берестяне, Липно, Городище, Цумань Кізерцівського р-ну
Волині.

З
кінця IX і протягом X ст. деревлянські землі були підкорені київськими
князями і включені до складу Київської Русі. З археологічних досліджень відомо,
що в другій половині XI та XII ст. центром господарського і культурного життя
Цуманської пущі стає її західна і, насамперед, південна околиця. У басейні р.
Конопельки в XI ст. існувало 25 селищ, осередком яких було укріплене
городище-сховище неподалік від сучасної станції Арматнів. За феодалізму
відбувається занепад городищ, їх замінюють фортеці, які споруджують князі. У
XII ст. з 25 селищ у басейні річки Конопельки залишилось лише 13.

У
XII ст. центр переміщується на його південні межі, де в той період
пролягав великий торговий шлях з Києва до Польщі через Звягель –
Корець – Гощу – Дорогобуж – Рівне – Олику – Луцьк і
далі до Варшави, Кракова. Містечко Олика, розташоване на самому півдні лісів
межиріччя Стиру і Горині, вперше згадано в літописі 1149 р., коли біля нього
зупинявся один з княжих загонів. Назву «Олика» пов’язують з давнім словом
«лико» – деревною корою, з якої виготовляли тогочасне взуття –
постоли. У кількох кілометрах від Олики розташоване стародавнє селище Личани.
Від середини XII ст. і до кінця 50-х років XX ст. (тобто на 8 ст.)
саме місто Олика стає адміністративним, культурним, політичним, господарським
центром цуманських лісів.

У
XIII-XIV ст. Волинь входила до складу Галицько-Волинського князівства. Це були
часи татарської навали, спустошення багатьох міст, містечок, селищ Волині. Із
40-х років XIV ст. Волинські землі входять до складу Великого князівства
Литовського. Її намагається поглинути Річ Посполита. У першій третині
XV ст. литовський князь Вітовт, якого підтримувала антипольськи
налаштована литовська знать і українські магнати, робить останню спробу
вирватися з міцних польських обіймів.

У
1429 р. Вітовт скликає у Луцьку з’їзд монархів Європи, на якій прибули
представники Ватикану, Німеччини, Росії, інших європейських держав. Планувалось
проголосити Вітовта королем Литви. Гостям і їх численним ескортам було віддано
найкращі палаци і маєтки Луцька та навколишніх сіл. З’їзд вінценосних осіб
тривав два місяці. І тут на історичну арену виходять ліси Цуманської пущі,
розташовані всього у двадцяти кілометрах на схід від Луцька – вони стали
постачальниками м’яса різних тварин для монархів Європи. Літопис повідомляє про
те, як щодня королі, герцоги, князі, посли та їхні слуги споживали м’ясо сотень
зубрів, лосів, вепрів.

Вперше
описують цю місцевість як місце княжих ловів. Слід зауважити, що у Київській
Русі, Галицько-Волинському князівстві, Великому Князівстві Литовському, а
пізніше й у Речі Посполитій діяла низка законів, спрямованих на охорону лісів:
зокрема, було заборонено самовільні рубання і полювання на ряд цінних
мисливських тварин. У цей період (XV-XVI ст.) лісові масиви, особливо ті, які
були багаті дичиною і розташовувались неподалік від шляхів сполучення та
великих міст, поступово переходять у приватну власність українських магнатських
родів, литовських і польських феодалів. Лісові масиви стають тепер не лише
місцем мисливських розваг «сильних світу цього», але й набувають великої
економічної цінності як джерело сировини для промисловості Західної Європи.
Дубові ліси вирубають для будування кораблів, менш цінні породи листяних дерев
спалюють для вироблення поташу, який використовували для промислового
виробництва тканин, скла, тощо. Рубають волинські, в тому числі й цуманські
ліси і для місцевого виробництва заліза. Про існування подібних залізорудних
виробництв у Цуманських дібровах свідчить назва с. Рудники теперішнього
Маневицького р-ну. Вирубування і випалювання волинських лісів для експорту
деревини та поташу у Західну Європу особливо поширюється після Люблінської унії
1569 р., коли Велике Князівство Литовське і українські землі увійшли до складу
Польщі. Луцькі купці, місцева знать, чиновники, нова польська шляхта активно
включаються у процес торгівлі лісом. Зрубану деревину річками й суходолом
доставляють з Волині на великі лісозаготівельні склади у Бересті, Холмі, звідки
невдовзі вона потрапляє на європейські мануфактури. У середині XVI ст.
Цуманську пущу було остаточно розподілено і закріплено як приватну власність
між трьома великими магнатськими родами.

Давній
український шляхетський рід князів Чорторийських, які ще у другій половині
XV ст. обрали своєю резиденцією містечко Клевань (перша літописна
згадка – 1458 р.), володіють і навколишніми лісовими масивами по берегах
річки Стубли, які становлять крайню південно-східну частину сучасних цуманських
лісів. Чорторийські активно розбудовують Клевань, зокрема споруджують тут в
1475 р. замок, пізніше, у 1630 р., католицький костел. Крім того, князям
Чорторийським належало с. Городище і навколишні ліси на заході Цуманської пущі.
Село Липно належало до Степанського замку князя Костянтина Острозького. А
найбільша частина Цуманської пущі (центральна, північна, південна) із с.
Сильне, Берестяне, Цумань та іншими входила до володінь давнього литовського роду
князів Радзивілів, які з 1513 р. обрали центром свого удільного князівства м.
Олику. У 1570 р. тут нараховувалось 300 будинків, діяло 19 вітряків, працювало
11 ремісників, щороку відбувалось 5 ярмарків, на які приїздили купці з усієї
Волині. З 1564 р. цей населений пункт отримує Магдебурзьке право і певне
самоврядування. Під управлінням Радзивілів Олика розбудовується, прикрашається
видатними архітектурними спорудами. Зокрема в 1564 р. тут споруджують
чотирикутний замок, а в 1635 р. – величний костел, прикрашений багатьма
скульптурами, мармуровими колонами. Князь Микола Чорний Радзивіл навіть
планував створити у місті Академію наук. Його правління, яке припадало на другу
половину XIV ст., відзначалось терпимістю до всіх віросповідань – в цей
період у місті жило багато протестантів.

У
центрі пущі були невеличкіи села, які нараховували, зазвичай, 20-40 хат. Якщо у
XIII-XIV ст. їх жителі могли ще більш-менш вільно користуватися лісовими
багатствами (полювати, рубати ліс для своїх будівельних потреб, збирати ягоди
та гриби), то у XV-XVI ст., унаслідок юридичного закріплення лісів за
конкретними феодалами, а також виходу низки природоохоронних законів у Великому
Князівстві Литовському і Польщі, лише збирати хмиз, ягоди та гриби –
рубання дерев, полювання і рибальство без князівського дозволу були суворо
заборонені.

Наприкінці
XVI ст. Цуманська пуща, зокрема її південна околиця, стає одним з
осередків козацького повстання під проводом Северина Наливайка. Наливайківцям у
1596 р. вдалося захопити на короткий час центри удільних князівств
Чорторийських і Радзивілів – Клевань та Олику. Відомо, що на той час у
лісах під Оликою активно діяли дві козацькі сотні під проводом Ростопчи,
сформовані в основному з місцевих селян. У 1648 році, коли розпочалося
визвольне повстання під проводом Б. Хмельницького, цей субрегіон опиняється у
вирі подій. Хмельницький, звільнивши Центральну Україну від поляків, готувався
до походу на захід, на Польщу. Ключем до Польщі був Львів. Але щоб штурмувати
Львів, потрібно було убезпечити козацьке військо від раптового удару ворожих
військ з півночі, з Волині, яка була твердинею окатоличених магнатських родів.
З цим завданням успішно впорався козацький полковник Максим Кривоніс, який
зайняв у 1648 р. багато укріплених міст Волині, в тому числі Клевань і Олику.
Чимало селян і міщан з цієї місцевості приєднувалось до козацького війська.

Наприкінці
XVIII ст., а саме в 1795 р., Волинь унаслідок третього поділу Польщі входить до
складу Російської імперії. Але більшість магнатських родів Польщі зберегли свої
земельні володіння. Цуманська пуща і далі залишалася у приватній власності
феодалів (переважно князів Радзивілів), які господарювали на свій лад, полюючи
в пущі і продовжуючи вирубати ліс для експорту.

Наступною
великою війною, яка опалила своїм диханням Цуманські ліси, стала
російсько-французька війна 1812 р. На Волині третя Російська армія генерала О.
Тормасова, під натиском корпусів французьких генералів Шварценберга і Рен’є,
отримала поразку і відступила за Стир. На якийсь час союзники Наполеона поляки,
саксонці і австрійці оволоділи Західною Волинню. Наприкінці 1812 р., після
поразки під Бородіним, Російська армія, переслідуючи залишки корпусів
Шварценберга і Рен’є, пройшла, зокрема, через Олику. В її складі були козацькі
полки, до яких масово почали записуватись волинські селяни й міщани,
сподіваючись на відновлення козацьких прав. Зокрема 167 волинян з лісової
охорони, які мали коней і зброю (значна їх частина була з Цуманської пущі),
вступили до цих полків і в складі російської армії дійшли до Західної Європи.

Після
закінчення війни змінюються власники Олики і Цуманської пущі. Річ у тім, що
Радзивіли, як і деякі інші окатоличені литовські та українські магнати,
підтримали Наполеона у війні з Росією, сподіваючись на відновлення незалежності
Польщі. Розгніваний імператор Олександр І, дізнавшись про це, передав маєток в
Олиці і Олицьку волость з усіма селами та лісами прусській лінії Радзивілів,
яка підтримала Росію (Сисакович, Телішевський, 1975). Прусські Радзивіли,
зокрема Фердинанд Радзивіл (1843–1926) докладають багато зусиль для розбудови
Олики, а також реставрують на межі XIX і XX століть (Ніццький замок). Вони
продовжують промислове використання Цуманських лісів, вивозять звідси деревину,
чому сприяє побудована в 1870–1873 роках залізниця Рівне-Ковель. У 1907 р.
князь Радзивіл переносить центр управління всіма своїми лісами й маєтками до
Цумані, де засновує у цьому ж році найбільшу на Волині лісопильню і склад
деревини.

З
1914 р. Волинь стає ареною бойових дій 1-ї світової війни. Посередині Цуманської
пущі (зокрема через с. Сильне) проходила лінія фронту між австро-угорськими та
російськими військами. У травні 1916 р. війська 8-ї російської армії під
командуванням генерала Брусилова здійснили в районі Цуманської пущі прорив
лінії фронту, відомий під назвою «брусиловський», унаслідок якого Волинь,
Буковина і Східна Галичина були звільнені від австро-угорських військ, а наступ
противника було зупинено на всьому Східному фронті. Воїнів 8-ї армії, які
загинули під час прориву ворожої оборони під с. Хромяково теперішнього Ківерцівського
р-ну, поховали у братській могилі неподалік від с. Ромашківка. Зараз місце
поховання охороняється, тут встановлено пам’ятний знак.

З
1921 р., коли Волинь унаслідок післявоєнних угод увійшла до складу Польщі,
Радзивіли продовжують залишатися господарями Олики і Цуманської пущі (майже 80
тис. га). Польська держава взялася впорядковувати ведення лісового
господарства: було проведено перевірку стану лісів, утворено Окружне управління
державними лісами в Луцьку, яке мало здійснювати нагляд за лісами різних
господарів та державними лісовими масивами. Усі ліси Польщі і Волині зокрема
було поділено на лісництва, у кожному з яких вели облік деревини, порід дерев.
У 1930-х роках князі Радзивіли неодноразово влаштовували в Цуманських лісах
великі полювання, на які запрошували шляхетних гостей з усієї Польщі. Під час
таких ловів, загоничами в яких були сільські жителі, здобували сотні зайців,
десятки козуль та кабанів. Князі дбали про охорону лісів і дичини, фінансували
єгерську службу.

У
1939 р., коли Волинь увійшла до складу Радянської України, закінчилась більш
ніж 426-річна історія володіння Радзивілів Цуманською пущею. Ці ліси переходять
у державну власність, територія Цуманської пущі увійшла до складу двох
адміністративних районів – Олицького та Цуманського. Проте не встигла
Радянська влада як слід закріпитись на Волині, як у червні-липні 1941 р. Волинь
окупує нацистська Німеччина. Місто Рівне німці обрали центром управління
окупованої території України. Розташовані недалеко від Рівного ліси Цуманської
пущі з її багатим рослинним і тваринним світом сподобались німецькому наміснику
райхскомісару України Еріху Коху. Він віддав військам наказ виселити з району
Цумані 14 сіл, щоб перетворити ці ліси на суцільні мисливські угіддя. Примусову
евакуацію здійснили у грудні 1942 р. Тих, хто не бажав полишати власні домівки,
розстрілювали. Стратегічне розташування цього лісу біля залізниці Рівне-Брест,
близькість до центру окупаційної влади Рівного зумовило те, що пуща, починаючи
з другої половини1942 р., стає місцем базування партизанських загонів як УПА,
так і радянських партизан. У Цуманських лісах протягом кінця 1941–1943 років
діяли партизанські загони місцевих комуністів під проводом О. Філюка, деякий
час перебували тут червоні партизани загонів О. Бринського, М. Прокопюка,
проходив рейдом через Цуманщину влітку 1943 р. і підрозділ генерала С. Ковпака.
З кінця 1942 р. по жовтень 1943 р. у Цуманській пущі в урочищі Лопатень
базувався радянський загін спецпризначення полковника Д. Медведева, головним
завданням якого була розвідка і організація замахів на чиновників
райхскомісаріату у Рівному. До складу загону входив відомий розвідник О.
Кузнєцов. Діяльність радянських партизанів спричинила репресії з боку німців,
від яких страждало переважно мирне населення: зокрема, німці спалили с.
Клубочин, розташоване на заході Цуманської пущі, і розстріляли 137 його
жителів. Між загонами УПА і радянськими партизанами час від часу відбувалися
сутички за контроль над територією, але особливої гостроти це протистояння
досягло восени 1943 р.: зазнаючи втрат під час боїв із загонами УПА, а
також унаслідок німецької каральної операції у жовтні 1943 р., загін Д.
Медвєдєва відійшов на північ, у Маневицькі ліси. З кінця 1943 і до початку
1950-х років Цуманська пуща була однією з баз опору загонів УПА радянській
владі на Волині.

Після
війни територія Цуманської пущі увійшла до складу трьох адміністративних р-нів
області – Олицького, Ківерцівського та Маневицького. Почалося розроблення
лісу для потреб народного господарства державним трестом «Волиньліспром». У
Цуманських лісах діяло два ліспромгоспи: Ківерцівський і Цуманський. У 1960–1980
роках у Цуманській пущі активно провадять меліоративні роботи: будують
осушувальні системи; меліоративні канали побудовано в басейні річок Конопельки,
Кормину, в урочищах Чисте болото, Чортове болото, Папики, Гинин, Заброди, біля
с. Муравище, Сильне, Городище, Журавичі. Непродумана меліорація завдала значної
шкоди пущі, змінила її екосистеми, призвела до значної зміни рослинності водно-болотних
комплексів та чисельності ряду тварин (видри, ондатри, бобра, тетерука, бекаса,
вальдшнепа, журавля сірого і різних качок).

У
повоєнний період у Цуманській пущі побудовано мережу автодоріг з твердим
покриттям, зокрема прокладено асфальтовану трасу від с. Журавичі до с.
Берестяне і далі до с. Холоневичі, Липне. В урочищі Лопатень, де в роки війни
базувався радянський партизанський загін полковника Медведева, побудовано
меморіальний комплекс. У 1957 р. Олицький р-н було включено до складу Ківерцівського
р-ну Волинської обл. Саме тут знаходиться основний масив лісів Цуманської пущі.

У
1958 р. в Цуманських лісах створено одне з перших в Україні державне мисливське
господарство «Цуманське» площею 35 тис. га. Запровадження єгерської служби,
початок планомірної роботи по розведенню диких тварин невдовзі дали свої
позитивні результати. У пущу завозять благородних і плямистих оленів, які
завдяки підгодівлі й охороні швидко розселяються по Цуманських лісах. У 1965 р.
з Біловезької пущі завезли 15 зубрів, що по праву стають символами цього
давнього лісового масиву, в якому вони мешкали до XVII ст. Збільшується
чисельність кабанів, козуль, лосів, зайців та інших видів тварин.

Наприкінці
1980-х – на початку 1990-х років лише зубрів тут нараховувалось 207 особин,
оленів – майже 1000, а кількість кабанів і козуль перевищувала
кількатисячну позначку. Але в 1990-х роках, вже у часи незалежної України, ліси
давньої пущі переживають нові випробування: загальна економічна криза в
державі, корупція в органах влади, зубожіння населення (особливо сільського),
падіння рівня екологічної свідомості зумовили споживацький підхід до природних
багатств пущі. У Цуманських лісах різко зростають обсяги рубання деревини.
Самовільно рубають ліс і місцеві жителі. Унаслідок розгулу браконьєрства різко
зменшується чисельність мисливських видів тварин. Чисельність зубра, яка в 1991
р. становила 207 особин, у 2000 р. впала до рівня 54 голів. Зменшується
поголів’я диких свиней, козуль, а лось стає ще більш рідкісним видом, ніж зубр
(у 2000 р. його нарахували 25 особин). Майже зникли тетеруки, все рідше стали
траплятися рябчики. Враховуючи природну та історичну цінність Цуманської пущі,
необхідність її охорони, про надання їй статусу національного парку
неодноразово висловлювались місцеві жителі, Ківерцівська районна рада,
Держуправління екоресурсів у Волинській області, інститут ботаніки ім.
М. Г. Холодного НАН України. Зусиллям Держуправління екоресурсів у
Волинській області, членів Українського товариства охорони природи, жителів
Ківерцівського р-ну в Цуманських лісах протягом останнього десятиріччя створено
низку природоохоронних територій – заказників місцевого і
загальнодержавного значення та створено 
Указом Президента України № 203 від 22.02.2010 р. Ківерцівського НПП
«Цуманська пуща». Тож відтепер це комплексна природно-заповідна територія з
поділом на зони різного режиму охорони, зі службою охорони і штатом наукових
працівників.

Ігор КВАЧ,

В. о. директора Ківерцівського
національного природного парку «Цуманська пуща».