Світлана непомітно практикувала техніку дихання, рахуючи до десяти. Все частіше сімейні зустрічі перетворювалися на справжнє випробовування. Здається, родичі змагалися у тому, хто краще зможе їй дошкулити.
Ще б пак, їй «на носі» уже 35, а в неї ні чоловіка, ні дітей. Та й у шлюбі ніколи не була. І байдуже, що вона з нуля побудувала власний бізнес, має квартиру, машину та й на статки не жаліється. Але ж без чоловіка… Де ж таке годиться?
«Ой, дитинко! І хороша, і розумна, і гарна, а долі та й немає. Чи пороблено тобі, чи ж горда така? Ото, як перший який з’явиться, ти ж не роздумуй – хапай, а то на старості й води нікому буде подати», – продовжувала бубоніти тітонька Зіна, яка ніколи не пропускала можливості висловити свою думку.
– Тітонько, на все свій час, – завченою фразою відповіла Світлана.
– Та який такий час, уже тричі як стара дівка? Он у моєї Люсі третє на підході, а вона ж менша за тебе на 5 літ. І не кривися так. Ну, випиває її Сашко, а хто ж зараз не п’є?
«Ага, випиває… І кулаками по Люсиній спині добряче проходиться, але не дай Боже, таке сказати, довіку не забуде», – промайнуло в голові.
Намагаючись зробити приязне лице, Світлана подякувала надокучливій тітонці за турботу та, прикриваючись важливим дзвінком із роботи, вислизнула із її цупких рук.
Сьогодні таких розмов було з десяток. Одні дорікали їй кар’єрою, яка стоїть на заваді сімейного життя, інші рекомендували знахарок, які допоможуть відхопити завидного жениха, а дехто жартував, щоб спритнішою була, як наречена букет кидатиме.
Звичайно, Світлана розуміла, що на весіллі найменшої з її сестер, якій ледь виповнилося 19, не оминуть її стиль життя. Тож готувалася до цього і морально, і фізично. Навіть думала уникнути сімейного святкування, та тоді ж її б просто «з’їла» вся родина.
Не сказати, щоб Світлана ніколи не задумувалася про сім’ю: і чоловіки в неї були, і пропозиції робили, але відчувала, ще не прийшов її час. Як любила повторювати її покійна бабця: «Ще шафа на голову не впала».
– А зараз приготуйтеся усі незаміжні дівчата, настав ваш час! Наречена кидатиме букет!, – вигукнув у мікрофон тамада.
Світлана спробувала непомітно покинути урочисту церемонію та її перехопила Вікторія:
– Ну, куди ж ти сестричко? Я ж букет кидатиму, невже таке пропустиш?
– Та я збоку постою, – відповіла спокійно.
– Е, ні, так не піде. Ну, будь ласочка. Я так мрію, щоб його ти впіймала.
Світлана втомлено посміхнулася і направилася до зграйки схвильованих дівчат. Попереду всіх пританцьовувала Ірка.
«Уже двічі розлучена, а ще не заспокоїться», – посміхаючись, подумала дівчина.
Ставши позаду різнобарвної компанії, Світлана з надією оглянулася. За кілька метрів були двері над якими світився рятувальний надпис: «Вихід». Дівчина помаленьку почала задкувати, коли спиною відчула якусь перепону. Все відбулося так швидко, що Світлана й зойкнути не встигла. Нога її підігнулася і вона спиною полетіла назад. Удар видався на диво м’яким, почувся чийсь придушений стогін. У ту ж секунду, щось стукнуло її по голові.
Вони лежали троє на землі: вона, незнайомий чоловік і весільний букет. Навколо сміялися і шуміли гості.
Світлана відчула, як її щоки заливаються рум’янцем. Незнайомець, сміючись, потирав спину, а потім протягнув руку і прошепотів:
– Тікаймо?
***
– Ну, що ж мені так не щастить?.
– Ти що там бубониш, Марійко?
– Та ось і Леся заміж виходить, а я все одна та й одна?
– Та тобі просто шафа на голову ще не впала.
– Про що ви говорите, тітко Світлано, яка ще шафа?
– Для кожної вона своя. Мене от весільним букетом прибило, – розсміялася жінка, з любов’ю спостерігаючи за своїм чоловіком та двійкою дітей. – На все свій час, Марійко, на все свій час…
Дар’я ОНІМОВА.
Фото з порталу «Lavanda.in.ua».