З Олександром Васильовичем давно підтримуємо дружні стосунки. Тож коли минулорічної осені приїхали на передплатну кампанію, Михайло Михайлович після привітань відразу попросив передати вітання Данилюку. Не відмовив і нам у проханні – «Волинську газету» на материне прізвище передплатив на рік.
Рука у сина виявилася легкою. Під час розіграшу призів Заслужений діяч мистецтв України, директор українського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка Анатолій Глива витягнув квитанцію мами Михайла Михайловича – Оксани Степанівни. На неї випав цукровий набір, що його презентував для передплатників щирий шанувальник нашого видання, людина доброї душі, директор ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» Ростислав Новосад.
Відразу після розіграшу ми декілька призів завезли своїм передплатникам. Однак короновірусна пандемія дещо пригальмувала цей процес. Позаминулого четверга програму вручення подарунків відновили. З послабленням карантину постараємося почергово вручати їх нашим лауреатам. Пробний, так би мовити, виїзд позаминулого четверга зробили у с. Галичани, що на Горохівщині. Нашу читачку застали дома.
Оксана Стецюк охоче відгукується на наше прохання розповісти про себе. Робить це досить гарною літературною мовою.Родом вона з с. Новий Зборишів Горохівського району. Свого часу воно в числі трьох інших населених пунктів входило до складу Галичанської сільської ради. Вийшла заміж у Хмельницьке, була в невістках. Згодом побудували з чоловіком хату у Галичанах. Діти родилися в Хмельницькому, виросли в Галичанах.
– Діти поодружувалися, маємо внуків, правнуків, – заочно знайомить нас зі своєю родиною Оксана Павлівна. – В сина Михайла дві дочки, а в дочки два сини. І вже маємо двоє правнуків: хлопчик Марко і дівчинка Елла. Дякувати Богові, живемо нормально. Працюємо, стараємося більше займатися фізичною працею, а не лежати і не сидіти. А праця додає здоров’я. Завжди треба бути в русі і все буде добре.
– Ваш чоловік також десь працював?
– Так, Михайло Панасович працював шофером. У 25 років став інвалідом другої групи через хворобу горла. Оформив пенсію. Та не сидів, склавши руки. У господарстві робив усе необхідне. Так що я завжди мала допомогу. Працьовитий він у мене і старанний. Ми тримали багато худоби ще за радянської влади. У дворі постійно було дві-три корови. Старалися тварин добре годувати, аби добавляли у вазі. Щороку здавали у заготконтору два-три бички. Мали 0,50 арів землі. Тоді, як відомо, більше не давали нікому. Решта землі була в користуванні колгоспу. Вирощували на городі все. Базарами тоді не займалися. Усі працювали, тримали і худобу, і свині. Продавали поросята. З того мали дохід. За рахунок того і побудували наше господарство. Нині син його удосконалює. Минуло вже 40 років як ми побудувалися. За цей період багато що змінилося. Тепер син все оновлює, старається зробити все по-сучасному. Вони молоді, їм кермо в руки. Хай собі роблять те, що вони хочуть. Їхні здобутки то для них та для їхніх дітей.
На нашу розмову нагоджується і сам Михайло Панасович. Виявляється порався на пасіці. Відразу запрошує нас подивитися його апіхатинку, де є дві лежанки і відпочивати в якій дуже корисно. Займається бджолами давно. У кінці сімдесятих мали 25 вуликів. З часом зменшили кількість. Тепер тільки 5 сімей. Бджоли гинуть. Не тою вже стала сила. Бджоляр часто лікується. Не так давно прийшов з лікарні. Лежав з очима.
– Оксано Павлівно, а Ви де працювали?
– Я працювала в бухгалтерії місцевого колгоспу. У трудовій книжці один запис: прийнята на роботу і через 40 років звільнена. Відпрацювала від дзвінка до дзвінка. У листопаді 1999 року здала звіт, розрахувалася і пішла на пенсію.
– З чистою душею.
– З чистою душею.
– Ви сказали, що разом з чоловіком виховали двоє дітей.
– Так, старша дочка Тетяна, який цьому місяці виповниться 55 років, і син Михайло, 52 роки. Дочка живе в Галичанах, тільки на іншій вулиці. Працює директором школи. Нині карантин, тож у більшості сидить дома.
– Назвіть, будь ласка, усіх своїх внуків.
– Найстарший внук Сашко, друга внучка Іванка, тоді Микола і Неля. Саша нині подорожує країнами, возить фурою товар. Микола працює юристом у «Луцькводоканалі» , Іванка замужем у Берестечку, підприємець, має свій магазин дитячого одягу. Неля у Львові в прикордонній службі.
– Скільки з чоловіком вже живете?
– 27 липня виповниться 53 роки, відколи побралися. Ой, неправду вам сказала, 56, бо побралися ми в 1964 році.
– Вибачте за нетактовність, але скажіть чесно, сварки в сім’ї траплялися?
– Знаєте, як кажуть, у лісі більше кривого дерева, ніж простого. Дорога є рівна, а є з долинками та горбочками. Так і то. У житті все гладко не буває. У мене чоловік дуже добрий, спокійний. Бувало траплялися якісь негаразди, як і в багатьох родинах, але великих сварок та, борони Боже, бійок у нас того не було. Чоловік і до горілки був байдужим. Життя у парі проходило мирно. Хотіла б, щоб і мої діти так прожили, і внуки, і правнуки. Так що все нормально. Аби й далі так.
– Маєте город, якесь господарство?
– Хазяйство невеличке. Відтоді, як у чоловіка трапився перелом ноги через падіння. Син з невісткою також не мають часу , бо займаються фермерством. Тож корову забрали до загального стада. Дома доглядаємо тільки молодняк качок чи гусей. Як підростуть, то забирають діти. Вирощуємо лише городину. Картоплю садимо тільки для своїх потреб. Сіємо зернові. Раніше садили 60, 80 арів і навіть більше гектара. Зараз ця культура займає 10 від сили 15 арів. Такої кількості для наших потреб вистачає.
Оповідаючи сімейну історію, читачка зізнається, що її чоловік просто закоханий у сади. Він їх посадив чотири. Родом Михайло Панасович з Хмельницького. Коли побралися, перебралися в Галичани, бо при советах воно вважалося перспективним. У Хмельницькому будуватися не дозволили, хоча там, за висловом Оксани Павлівни, дуже гарне місце. Город був біля річки. Недалечко ставочок. Там і запланували побудувати хату, вже й фундамент зробили, але настав такий час, що люди стали виїжджати. Мало хто лишався. Молодь масово покидала село. Зоставалися тільки люди старшого віку. Багато є таких хат, що стоять пусткою, ніхто в них не живе. Тож Стецюки звідси вибралися.
– Не знаю, можливо, колись внуки захочуть туди повернутися, бо дуже гарне місце там, – зітхає за колишнім пані Оксана. – Садок чоловік посадив біля хати один, тут у Галичанах другий, в дочки третій і біля синової пасіки четвертий. П’ятий то вже Міша посадив на бригаді. Дуже гарний садочок.
– Пані Оксано, що Ви ще любите у житті?
– Що люблю? – перепитує жінка і, не задумуючись, відповідає. – квіти. Дуже люблю квіти.
– Якщо не секрет, то які саме?
– У мене поганих квітів не буває. Для мене всі вони гарні. Починаючи від фіалок.
– Ви, напевно, добра душею людина?
– Бо ж я знаю? — всміхається наша лауреатка. – Чи я добра, чи не добра. Але квіти люблю. Люблю своїх дітей, своїх внуків і правнуків. Люблю з сусідами жити мирно, ні з ким сваритися не хочу. Доброю будеш для людей, то й люди до тебе.
Володимир ПРИХОДЬКО.