Понад
20 км за день долає листоноша Нововолинського міського поштового відділення Людмилі
Руденчук. Але своєю роботою – гордиться. Мало того: скромна трудівниця виграла
приз від «Волинської газети», яку передплачує!
Зателефонували Людмилі Іванівні з м. Володимира-Волинського
вже післяобідньої пори, коли завершили виконання іншого редакційного завдання.
Наша лавреатка попросила під’їхати на Нововолинську АЗС, оскільки часу в неї
обмаль.
– Он-бо яка крута листоноша, – подумалося. – Мабуть,
роз’їжджає містом на власній машині, хоче підзаправитись, ось і призначила нам
зустріч на автозаправці…
Доки замовляли каву, з’явилася й наша лавреатка.
– А на якій автівці Ви приїхали? – стали роззиратися
довкіл.
– Яка там машина? – знітилася листоноша. – Ходжу пішки…
Виявилося, Людмила Руденчук, пропрацювавши інженером-конструктором
на СТО понад 20 років, дозволити собі таку розкіш як автомобіль не змогла, не має
ні мопеда, ні велосипеда… Пенсія невеличка, тож відпрацьовує листоношею.
То хто ж вона – передплатниця-лавреат «Волинської газети»,
котра разом із сотнями тисяч інших рядових працівників розвиває «Укрпошту»?
Виявилося, у неї весь день розписаний, мов у міністра: о
такій-то годині такому-то пенсіонеру виплатити пенсію, іншому віддати посилку
чи поштовий переказ, а комусь занести продуктовий набір і нашу газету.
І цього разу від пропозиції випити з нами кави
відмовилася, зіславшись на зайнятість.
– Ще треба дорознести пенсії, періодику, деякі замовлені
одинокими людьми продукти, – мовила. – Комусь розповісти найважливіші новини із
життя країни, області та міста, записати, що кому купити назавтра… А тут зустрілися,
бо якраз у цьому районі працюю.
Нинішнім поштовикам доводиться займатися не властивими
колись функціями.
Перш, ніж вручити приз нашому лауреату, повідомляємо, що
директор ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» Ростислав Новосад, з яким «Волинська
газета» підтримує тісні й дружні взаємовигідні контакти, виділив комплект
подарунків для наших читачів.
«Нам дуже приємно один з них вручити сьогодні Вам. І не
тільки як нашій передплатниці, але й нашій помічниці. Працівників пошти ми
давно вважаємо своїми добрими друзями. Вони не тільки допомагають журналістам у
передплатній компанії та є своєрідними пропагандистами друкованих мас-медіа, а
ще й постачальниками видань нашим читачам. Ми вдячні їм, Вам у тому числі, за
таку нелегку працю, яка не завжди належним чином винагороджується. Солодкий
приз випав і на Вашу передплатну квитанцію. Її, до речі, витягнув Заслужений
діяч мистецтв України, директор українського обласного академічного музично-драматичного
театру Анатолій Глива», – коментуємо.
– Ого, яка честь! Дуже дякую за подарунок. Я на наступне
півріччя також передплачу вашу газету. Квитанцію обов’язково вишлю в редакцію.
Я вам дуже вдячна за запрошення на каву. Але ще маю безліч справ сьогодні.
Основне, що люди чекають пенсій. Знаєте, у такий важкий період без грошей ніяк
не обійдешся. Йду далі на свою дільницю.
–Людмило Іванівно, розкажіть про себе, свою роботу.
– Ой, яне вмію багато говорити, та й часу не маю. Я корінна
жителька Нововолинська. Сім’я велика, маю трьох дітей,
шестеро внуків. На пошті вже працюю 15 років.
Взагалі-то маю вищу освіту, за фахом я інженер-конструктор, 20 років відпрацювала на заводі СТО у конструкторському
бюро. Коли підприємство припинило свою діяльність, змушена була шукати іншу
роботу, аби жити самій та годувати дітей. Не сидіти ж сидьма! Тож підрядилася бути листоношею.
– Діти
живуть разом?
– Вони
дорослі та самостійні. Старша
дочка Ірина Юріївна викладає фізику, математику та астрономію в місцевому
ліцеї. Менша – Алла Миколаївна –працює
менеджером у Івано-Франківську, син Олег Миколайович займається міжнародними
пасажирськими перевезеннями. Усі діти, як мовиться, при ділі. Другі діти в мене
прийомні. Виховувала їх змалечку, чотири роки було Олегові і три Аллі.
– Як так сталося? Вони що, лишилися безбатченки?
– Так сталося, що мій чоловік був вдівцем. У
нього дуже рано померла дружина. Він лишився з двома малими дітками. Ми
зійшлися та стали жити разом. Моїй Іринці виповнилося на той час 5 рочків, його синові 4, а
доньці 3. Разом усіх трьох поставили на ноги. Всі
виросли, всі при ділі.
Мимоволі ранимо серце
жінки, запитуючи про чоловіка. За мить жалкуємо, але слів назад ще нікому не
вдалося повернути. З гірким осадком у душі вловлюємо не вельми приємну фразу.
– На жаль, мій чоловік загинув. Так що без нього
лишилися і діти, і внуки.
– Якесь хобі у житті маєте?
– Воно досить прозаїчне. Маємо дачу коло Бугу.
Незважаючи на те, що нині через карантин автобуси не їздять, стараємося туди
добратися та дати лад городині. Як-не-як ,мати свою продукцію набагато краще, ніж купувати на базарі. Хоча ділянка
невеличка – всього 4
«сотки». Сіємо буряки, цибулю,
часник, садимо картоплю, маємо полуницю.
З такою логікою жінки
абсолютно погоджуємося. Людина не стане підживлювати невідь-якою хімією ті овочі, які згодом їстиме сама та її сім’я. Хто ж ворог
собі та своєму здоров’ю?! Як не прикро про це
говорити, але від правди ніде дітися. Іноді принесені з ринку ранні, буває і
пізні, овочі настільки занітрачені, що шлунок відразу дає про себе знати.
Прикро ще й від того, що людина, яка їх продає, мало не клянеться, що ніколи
ніякої хімії не використовує. Не задумуючись, міняємо власну совість (можливо,
не всі її мають) на якусь сотню грн. Чи бува не через те маємо нині кару Божу у
вигляді коронавірусної пандемії? Зло даремно не минає.
Ні, це далеко не ліричний
відступ і тим більше журналістськаметафора, а сувора правда про нашу реальність.
– А які
квіти Вам більше до душі?
– Троянди. А ще дуже
люблю ромашки.
– Хто
Ваша родина?
– Мої батьки самі родом із Росії. Приїхали сюди будувати шахти. Мама з Курської,
тато – з Брянської областей. Це недалеко від
української межі. Проїжджаємо Хутір Михайлівський, і вже рідний край моїх батьків. Вони були
російськомовні до кінця днів своїх. Я оволоділа українською. Навчалася у
Львівській політехніці, так що мусила знати мову. А батькам казала: говоріть, як говорите, не калічте мову.
Не втримуємося, аби
не сказати комплімент нашій передплатниці і водночас людині-трудівниці з доброю
та щирою душею: «Ви дуже гарно говорите українською».
– Коли прибули батьки, то хтось тут погрожував чи казав, що навіщо
приїхали?
– Ні, ні, такого тут не було, всі сприймали
нормально. Хоча більшість людей тут були місцеві, але ніхто не сприймав у штики
тих, що говорили російською.
– І ніхто бандерівців не боявся? Міф про них живучий і досі, його особливо полюбляють ортодокси з «Руського
міра».
– Ні, ще раз кажу, що все було спокійно.
– Нині ми переживаємо
період вірусної хвороби. Лікарям доплачують, а Вам також доводиться бувати
серед різних людей.
– Нам також щось там дають більше.
– Як почувають себе люди, яким Ви
приносите пенсії, газети?
– Більш-менш нормально. Одні краще, інші дещо
гірше. У кожного своє здоров’я. Я стараюся з ними поговорити, щось порадити,
вони часто щось запитують, цікавляться то одним, то іншим. Знаєте, є такі сім’ї,
які не можуть зжитися зі своєю ріднею, то листоноша як віддушина для них.
– Як сприймають нашу газету? Ми стараємося висвітлювати життя таким, яке воно є насправді, не беручи в
руки ні рожеву, ні чорну фарби.
– На мою думку, нормально. Я, приміром, прочитую
всю газету.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Володимир ПРИХОДЬКО.
На фото Віктора РАЙОВА:інженер-конструктур-листоноша Людмила
Руденчук.
