по навчанню в Київському держуніверситеті, колишня прес-секретарка Голови
Верховної Ради України Ольга Чорна з нагоди Дня журналіста зробила
екстравагантний хід.Пригадала не лише студентське минуле, а й одну з непересічних особистостей. Марію Каранську, яка вчила нас української мови.
Не вітала всіх підряд із професійним святом. А
згадала… одну з наших студентських наставниць – Марію Каранську. І – правильно зробила, бо без їхнього
професіоналізму не було б і азів журналістської справи у нас, їхніх вихованців…
«Однією з найяскравіших постатей серед наших
викладачів на факультеті журналістики КДУ була Марія Устимівна Каранська – яка навчала нас Сучасної української
літературної мови. Сувора, вимоглива і безкомпромісна… Ніколи не забуду, як на
екзамені мені випав найжахливіший з білетів – із питанням про 20 правил
перекладу дієприкметникових і дієприслівникових зворотів із російської мови на
українську та навпаки. Складені ці правила, до речі, були самою Марією Каранською, яка розуміла, що
запам’ятати їх здатна лише одна людина у світі – вона сама! Мабуть, тому Марія
Устимівна виявила до мене великодушність і дозволила обмежитися лише десятьма
правилами, відпустивши мене після цього з Богом і «четвіркою» в заліковій
книжці!», – згадала Ольга Чорна.
А що згадав наш однокурсник Вадим
Петрасюк:
«Марія Устимівна Каранська
(легендарний викладач-мовник, у Другу світову – фронтовик, медична сестра)
побачила на стіні студентського гуртожитку знамените слово з трьох букв.
Покликала-позбирала студентів, дала їм завдання:
«Утворіть-но від цього слова якісний прикметник
найвищого ступеня».
Студенти почали хихикати, ніхто не наважився вимовити потрібне слово.
Тоді Марія Устимівна резюмувала:
«Це слово позначає, якими є ви всі, ваш гуртожиток і
його комендант».
Але тут же дала ще одне завдання:
«Утворіть мені від цього іменника дієслово».
Знову та сама реакція студентів.
«Це слово позначає те, що я зараз роблю, дивлячись на вас і на цю стіну!», –
сказала Марія Каранська і пішла.
Розумна жінка була. Завжди казала нам: єдиним творцем мови є народ, а наше з
вами (інтелігенції) завдання – вивчати процес мовотворення, але не втручатися,
не регулювати його»…
Пригадалося й мені:
«На екзамен пішов до Марії Устимівни першим і з
твердим переконанням, що після успішної роботи в групі, яку вона вела, це буде
формальністю… Еге ж! Годину спілкувалися, аж поки в мене з носа не потекла
кров (ніколи такого не було ні до цього, ні після!). Марія Устимівна незворушно
запропонувала свою носову хустинку, сказала, що на фронті і не таке бачила,
відпустила піти вмитися… А коли я повернувся, ми… продовжували обговорювати
третє питання. У результаті – 5. А ще, коли Марія Каранська вже не так давно була хворою, її волинські учні
зібрали гроші їй на лікування. Ну, я написав короткого листа… А потім вона
надіслала відповідь… Наш лист був червоним від виправлень, а від себе вона
додала, що дякує за допомогу, всіх шанує, але ми повинні бути грамотними в
будь-якому віці!».
Для чого ці спогади? Та, мабуть, щоб кожен нинішній
педагог був не просто викладачем, а наставником!
Володимир
ДАНИЛЮК.
На
фото з особистого архіву Ольги ЧОРНОЇ: Марія Каранська заходить в аудиторію,
всі ціпеніють…