День 25 грудня 2019
року спочатку ніби й не віщував нічого недоброго. Навіть навпаки:
“григоріанське” Різдво, передчуття Нового року і традиційних “Трьох празників”,
як співається у відомій колядці… Й раптом, наче грім серед ясного неба,
пролунала печальна звістка: перестало битися серце видатної української
піаністки, лауреатки міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка, Ференца Ліста,
Володимира Горовиця, всесоюзного (1990-го року СРСР ще існував, хоч уже “дихав
на ладан”) конкурсу імені Рахманінова, доцентки Львівської національної
музичної академії імені Лисенка, народної артистки України Етелли Чуприк-Котюк.
Відійшла в розквіті творчих сил, проживши лише 55 із половиною й залишивши нам,
як і всі геніальні митці, які опинилися у засвітах, бентежну загадку своєї
особистості й творчості…
Роковини відходу цієї, без перебільшення, великої музикантки, тонкої
естетки, педагогині від Бога й просто чудової людини Волинська обласна
філармонія (де пані Етелла впродовж кількох років була
солісткою-інструменталісткою, виступаючи ‒ й сама, і в супроводі Академічного
камерного оркестру “Кантабіле”, ‒ всюди, куди заносило її й колег гастрольне
життя) відзначила дійством “Музичний театр Етелли Чуприк”, яке відбулося 20
грудня в Палаці культури міста Луцька, де мисткиня неодноразово тішила
шанувальників фортепіанної музики своєю грою.
Прозвучить, мабуть парадоксально, але відкрила це дійство… сама Етелла
Олександрівна: засоби відеотехніки створили ефект присутності слухачів на
останньому концерті піаністки, де вона з ювелірною майстерністю, притаманною
тільки їй, виконала сонату №8 Людвіга ван Бетховена, більш відому як “Патетична
соната”.
Присутні вшанували пам’ять Етелли Чуприк хвилиною мовчання, після чого
ведуча ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела
Кримського Оксана Єфіменко, ‒ повела мову про життєвий і творчий шлях
музикантки, і власне про неї як неординарну особистість, згадала найбільш
знакові моменти концертної діяльності Етелли Олександрівни, зокрема
започатковану разом із Луцькою міською радою в жовтні 2019 року традицію
концертів фортепіанної музики (мисткиню тоді підтримав у її починаннях Ігор
Поліщук ‒ нині Луцький міський голова), а на екрані раз у раз з’являлися то
фото пані Етелли, то відеофрагменти інтерв’ю, то її схожі на афоризми влучні
вислови про улюблену справу, як-от: “Не можу жити без рояля. Хочу жити з
роялем” ‒ або ж: “Фортепіанне мистецтво – це вища математика. У нас у Львові,
не побоюся сказати, одна з найкращих фортепіанних шкіл. В Україні є школи, є
багато молодих людей, котрі мають високий рівень виконавства, але у Львові вона
особлива”.
І, як підтвердження слів мисткині, ‒ виступ лауреатки міжнародних конкурсів
Меланії Макаревич, представниці саме львівської фортепіанної школи, учениці
заслуженої артистки України, професорки Оксани Рапіти. Молода талановита
піаністка представила твори трьох особливо знакових для Етелли Чуприк
композиторів ‒ Фридерика Шопена (полонез фа-дієз мінор), Ференца Ліста
(парафраз на тему опери Джузеппе Верді “Ріголетто”) та Сергія Рахманінова
(прелюдію соль мінор). І Шопен, і Ліст, і Рахманінов прозвучали напрочуд
органічно й майстерно (автор цих рядків уже колись писав, що справжній музикант
завжди створює ілюзію легкості виконання, й тільки потім замислюєшся, скільки
безнастанної, часом виснажливої праці вкладено в цю “легкість” – це стосується
й Меланії Макаревич).
Не “пасе задніх” і Волинь ‒ надії на молодих просто величезні. У цьому
вкотре змогли пересвідчитися присутні в залі, послухавши славнозвісну
“Апасіонату” Людвіга ван Бетховена у виконанні юнки з Луцька, лауреатки
всеукраїнських та міжнародних конкурсів, на цей момент – учениці Люблінської
музичної школи І‒ІІІ ступеня імені Кароля Ліпінського Анни Єфіменко. Твір
доволі складний для виконання, тим відрадніше було чути, як упевнено, зі
знанням справи (а головне – з душею) зіграла його молода, по суті, навіть юна
піаністка, яка, проте, вже добре відома любителям фортепіанної музики. І
напрацювання, й перспективи тут ‒ самоочевидні! Так тримати!
Кажуть, якщо людина талановита ‒ вона талановита в усьому. Впродовж дійства
слухач-глядач мав змогу не лише причаститися до таїнства обдарування Етелли
Чуприк, а й ознайомитися з живописними (переважно іконописними) роботами
мисткині, які тут же таки демонструвалися на екрані. Щира, безпосередня, чимсь
невловимим споріднена з творчістю Ніко Піросманішвілі, Івана Генералича, Анрі
Руссо, Никифора Дровняка, Марії Примаченко манера пані Етелли зворушувала до
сліз…
Зустрічі зі славетним мистецьким подружжям зі Львова ‒ лауреатами
всеукраїнських та міжнародних конкурсів Оленою Мацелюх (орган) та її чоловіком
Ігорем Мацелюхом (флейта Пана) стали в нашому місті вже доброю традицією. От і того
вечора згаданий дует долучився до вшанування пам’яті Етелли Чуприк, виконавши
“Забуття” великого аргентинця Астора П’яццолли та “Румунські танці” класика
угорської та світової музики Бели Бартока. Останній із творів ‒ особливо
знаковий у контексті особистості Етелли Олександрівни: адже вона родом із
Закарпаття, де живе багато угорців та румунів. До речі, упродовж усього дійства
створювався ефект присутності не лише слухачів на останньому концерті Етелли
Чуприк, а й самої безсмертної мисткині на згаданому вечорі – адже на екрані
постійно змінювалися світлини та відеофрагменти за її участі ‒ так ніби вона,
подолавши межу земного й потойбічного Буття, знову завітала до Луцька, який так
любила…
Вище вже мовилося, що Етелла Олександрівна доволі часто виступала з
Академічним камерним оркестром “Кантабіле” Волинської обласної філармонії
(керівник ‒ лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний
артист України Товій Рівець. Тож цьому добре відомому не лише в Україні
колективу випала особлива честь завершення, апофеозу “Музичного театру Етелли
Чуприк”. Цю заключну частину музиканти на чолі з невтомним Маестро розпочали
Концертом №1 для фортепіано з оркестром ре мінор Йоганна Себастьяна Баха
(партія фортепіано – Меланія Макаревич). Взагалі програма складалася головно з
творів, які свого часу були і в репертуарі пані Етелли (це ж стосується й
“Квітня” Петра Чайковського з його славнозвісного циклу “Пори року”). Кожен
виступ “Кантабіле” ‒ незалежно, чи це суто їхня концертна програма, а чи номер
у загальному музичному дійстві, нові твори виконуються чи вже знані, ‒ не
схожий на попередні: завжди знаходиться особлива “родзинка”, яка спонукає до
свіжого сприйняття, здавалося б, відомих творів. І, звичайно, важко переоцінити
роль харизми Товія Михайловича ‒ слухаючи оркестр, не перестаєш дивуватися
гармонії, яка постійно присутня між музикантами й керівником. Бо ‒ чого гріха
таїти? ‒ бувають у музичному житті прецеденти, коли музиканти ‒ самі по собі,
керівник сам по собі, і як наслідок ‒ твір, навіть відпрацьований до
автоматизму, звучить формально, не зачіпаючи найпотаємніших струн серця. У
“Кантабіле” ж завжди навпаки ‒ оркестр, керівник і (обов’язково!) слухач
становлять єдиний організм, який живе музикою, живе завдяки їй.
Того вечора до виступів Академічного камерного оркестру “Кантабіле” долучилися
і згадані вже Олена та Ігор Мацелюхи. Незабутнім було соло пана Ігоря на флейті
Пана у славнозвісній “Мелодії” Мирослава Скорика, а пані Олена виконала партію
органа у “Адажіо”, яке, попри встановлення авторства, й далі за традицією
зветься (і, напевно, зватиметься) “Адажіо Томазо Альбіноні”. Поєднання
суворо-скорботного звучання органа зі щемливим соло скрипки (у неповторному
виконанні Товія Рівця) підкреслило реквіальний характер твору (адже суть того,
що відбувалося ‒ вшанування пам’яті Етелли Чуприк) і, гадаю, нікого не залишило
в залі спокійним. Пригадалися мудрі слова простої сільської жінки Мокрини ‒
матері героя чудового роману Олеся Бердника “Чаша Амріти” Михайла Сагайдака: “Добрих
людей треба піснею згадувати, любим словом”, ‒ слова, які цілком можна поставити за
епіграф до згаданого вище дійства.
Ігор
БЕРЕСТЮК.
Фото автора.