Медиків із ратнівського села хвалять не лише за професійні навики.
Кого в Забродах не запитай: «Хто найбільший у селі авторитет?», усякий попросить: «Напишіть за наших дохторів». Бо чи до маленького пацієнта, а чи довгожителя, серед ночі чи в хуртовину – завжди колектив місцевого ФАПу спішить на допомогу. Якщо поталанить – машиною-попуткою. Як сухо – то велосипедом. А коли така мокрота, як оце зараз, взувають лікарі гумові чоботи і все одно бредуть із ліками та обладнанням.
Вловивши мій захопливий погляд од приміщення тутешнього ФАПу, медики кажуть: це все – завдяки міжнародному проекту, який реалізували три роки тому. Бо до того це була звичайна сільська хата, мешканці якої кудись після війни поділися й місцева влада передала будівлю забродівським медикам.
Найдовше у фапівських стінах трудиться Тетяна Олексюк (нині вона – завідувачка). А трохи менше, хоча так само старанно, працюють акушер Іван Боровський і молодша медсестра Ольга Михалевич.
Іван Іванович, до речі, чи не найбільше долучився до перетворення старого ФАПу у приміщення європейської краси.
– На той час (то була осінь 2011-го) жителі нашої сільради згуртувалися в громадську організацію «Промінь» та виграли міжнародний проект на 160 тисяч. Для покращення медичних послуг ми залучили кошти сільського, районного та обласного бюджетів і в серпні 2012-го почали втілювати мрію у життя, – розповідає Іван Боровський, який на той час був не лише акушером, але й головою славнозвісного «Променя».
Зроблено було багато: від вікон і твердопаливного котла до стоматологічного кабінету. Втім Заброди впоралися всього за п’ять місяців. І тепер до ФАПу люди ходять не лише полікуватися, а й просто посидіти в теплі.
– Хоча й пацієнтів також не бракує, – зауважує Тетяна Олексюк. – Буває, що й до 20 відвідувачів за день звертається. Тим паче, фізіотерапевтичне обладнання до цих пір слугує людям.
До важких пацієнтів чи геть маленьких медики самі ходять. А буває, пройдеш 3 км, а там нетверезий чоловік пальчика врізав і «скору» викликає.
– За багато років роботи ці «приколи» знаємо. Переконалися й у тому, що чим голосніше кличуть дохторів, то менше причин для тривоги. Але все одно йдемо, – додає акушер Боровський. – Бо краще переконатися і спокійно потім спати, ніж цілу ніч на телефоні сидіти й думати, чи все нормально з хворим.
За таку відповідальність і людяність медиків шанують усім селом!.. І, звісно, дякують: за сотні урятованих життів, за народжених удома малюків, за збережене родинне щастя…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.