Фотогалерея http://www.volga.lutsk.ua/review/62/
Під
час траурної процедури прощання з Борисом Клімчуком багато людей не лише
демонстрували глибокий розпач від непоправної втрати та намагалися висловити
найщиріші співчуття рідним та близьким покійного, але й охоче відгукувалися про
Бориса Петровича. Це й не дивно: за життя, котре так передчасно і так трагічно
обірвалося, він працював чи спілкувався з тисячами абсолютно різних людей: від
президентів до простих хліборобів.
І кожному
він запам’ятався чимось особливим…
«Чи
знала я Бориса Клімчука? Та я його гляділа! Ми ж сусіди, з одної вулиці. Батько
його в колхозі всьо врем’я був. А мати – вчителька. То як їй було тре’ на
уроки, до нас Бору приводила. І він хотя малий був (літ, може, зо три), али
такий шустрий! Із класу сьомого вже став із батьком на косовицю ходити й до
теперка сам коло хати косив. Матері завше помагав. І крепко любив її. Як узнає
Ольга, що Бора має приїхати, то разом із його батьком Петром посідають під
хатою на лавці і ждуть… Він всім старався помогти, навіть мойому гонукові, коли
той у Луцьк учитися йшов», – пригадує 84-літня жителька Волі-Любитівської Лідія
Клімчук.
«А ми в
один день із Борисом приїхали на роботу у Ковельську школу №7 і здружилися
настільки, що Петрович узяв мене за кума, коли хрестив свою доньку Яну, –
продовжує ковельчанин Володимир Ростун. – Що був він мудрий керівник, знають
усі. А як його любили діти! Постійно влаштовував для них турпоходи. Отой ліс,
біля якого похоронили Бориса Петровича, ми пройшли шкільним колективом уздовж і
впоперек. Скільки літ минуло, а діти досі згадують намети, пісні, кашу з
вогнища».
«До
речі, Борис Петрович дуже любив готувати. Минулого літа запросив нас до себе на
дачу в Шацький район, усіх гостей випроводив купатися, а сам тим часом такий
стіл накрив, такі страви наготував, що пальчики оближеш», – додає кума й
колишня колега Лідія Ростун.
«Пам’ятаю,
ще коли ми в одному під’їзді жили (в ковельській п’ятиповерхівці), Борис кожної
неділі готував дружині й донькам якусь страву із картоплі. А консервацію на
зиму закривати так любив, що дружину Світлану до цього діла й не підпускав», –
розповідає колишня сусідка Лідія Котюк, яка із подружжям Клімчуків товаришує із
1976 р.
«Найбільше
мені запам’ятався епізод, коли я, луцький учитель, поїхав у складі делегації до
Ковеля переймати кращий педагогічний досвід. І куди б, ви думали? Так, до школи,
де працював Борис Клімчук! Цікавого побачив багато. Але найбільша вразила любов
Бориса Петровича до учнів, які віддячували йому сторицею, – пригадує Олександр
Ковальчук, багаторічний директор Луцької гімназії №21, котра входить до 20-тки
кращих в Україні! – А потім склалося так, що родина Клімчуків переїхала до
Луцька, дружина Бориса Петровича, Світлана Олексіївна, десять років відпрацювала
в нашій школі. Тут же навчалися обидві їхні доньки, а потім – онуки. І хай би
де не працював Борис Клімчук, навіть у Литві чи Азербайджані, все одно приходив
до нас на свято Першого вересня чи Останнього дзвоника».
«Ми з
Борисом Петровичем познайомилися у 1980-х. Я тоді був першим секретарем Ковельського
міськкому партії, а він – директором 11-ї школи. Так-от, найбільше з того
періоду запам’ятався Першотравень 1986-го. Про вибух на Чорнобильській усі
мовчали, людей виганяли на парад, а Борис Петрович до мене прийшов і каже: «Я
своїх школярів виводити на демонстрацію не буду». За такий крок у ті часи можна
було й посади позбутися. Обласні боси теж не знали, що робити. Але я дав йому
письмовий дозвіл, і таким чином дітей ми вберегли, – долучається до розмови голова
обласних держадміністрації та ради періоду 1990-х Володимир Блаженчук. – Наша
співпраця тривала багато літ: спершу в Ковелі, потім – на обласному рівні… Та
найбільшим і нерідко – жорстким учителем – було для Бориса Клімчука саме життя».
Відомий
на Волині та далеко за її межами адвокат Сергій Сафулько зізнається: не раз
Борис Петрович допомагав установити справедливість навіть тоді, коли правові
засоби виявлялася безсилі:
«Але в
період, коли на Бориса Клімчука після звільнення з посади голови облдержадміністрації
2002-го, були безпідставні «наїзди» з боку прокуратури, ми, юристи, теж стали
на його захист. І довели необґрунтованість усіх звинувачень».
«Працювати
із Борисом Петровичем випала честь із середини 90-х і до березневих подій
2014-го. Однаково двічі ми з ним очолювали виконавчу владу. Тільки він – усієї
Волині, а я – Турійського району, – розповідає Олександр Дишлюк. – Завдяки
цьому одна Турійщина отримала десятки мільйонів гривень державної підтримки. Із
2010-го й упродовж наступних трьох років ми реалізували в районі до 30-ти
проектів, що стосувалися медицини, освіти, культури, благоустрою. А така
робота, повірте, проводилася, в кожному куточку області. Минатимуть роки, а
люди цього не забуватимуть».
«Нововолинськ
удалося перетворити з умираючого на місто з найкращим промисловим розвитком теж
завдяки Борисові Петровичу. Коли 1996-го сталося так, що місто опинилося на
межі краху і міський голова подав у відставку, Борис Клімчук попросив мене
бодай тимчасово взяти на себе керівництво Нововолинськом, пообіцяв
підтримувати. І його надійне плече Місто шахтарів відчувало завжди. І тоді,
коли вдалося створити об’єднання «Волиньвугілля» й зароблене на шахтах почало
лишатися в області, а не забиратися Львівщиною. І тоді, коли Нововолинськ
отримав привілеї економічної зони, чим отримав поштовх для потужного
промислового розвитку, – ділиться спогадами Нововолинський міський голова
Віктор Сапожніков. – Період роботи на посаді Надзвичайного і Повноважного посла
України (спершу – в Литовській Республіці, а згодом – Республіки Азербайджан)
відчутно змінили Бориса Петровича. Із дипломатичної роботи він повернувся з
колосальним багажем знань, із навиками досвідченого адміністратора, але й
керівником став більш вимогливим, навіть жорсткішим. Та при цьому завжди
залишався Людиною».
Багато
років роботи і дружби пов’язують Бориса Клімчука та Миколу Романюка, екс-голову
облдержадміністрації, а нині – Луцького міського голову: «Він був людиною
щирою, відкритою, вмів пожартувати. Перед тим, як його вперше обрали головою
облради, сміявся: «Навіть якщо за мене проголосують, бороду все одно не збрию».
Коли став на чолі облдержадміністрації, а мені громада довірила керувати
Луцьком, ми часто один в одного консультувалися, допомагали, тому Борис
Петрович в одному з виступів сказав: «Я заступник Романюка по місту, а Романюк
– заступник губернатора по області».
«Пригадуєте,
як уже після перемоги Революції гідності група активістів не пускала депутата
Клімчука на сесію обласної ради? – ділиться депутат облради, екс-голова Іваничівської
райдержадміністрації Лідія Томашевська. – Та мало хто знає, що в цей момент він
не гнівався на «тих хлопців», а, зателефонувавши, лише перепитав: «А кворум у
залі хоч є?!». Почувши ствердну відповідь, зітхнув із полегшенням та й пішов…
На жаль, уже ніколи Борис Петрович як депутат не повернеться до сесійної зали…»
«Із цією
людиною ми познайомилися років 30 тому, за доволі неприємної ситуації: через
відсутність на робочому місці (а я був у Тернополі на міністерській перевірці)
постало питання про моє звільнення, – пригадує головний лікар Волинської
обласної клінічної лікарні Іван Сидор. – Зайшов тоді в кабінет до голови
облради Бориса Клімчука, представився, поспілкувалися, а на завершення розмови
Борис Петрович потис мені руку і каже: «Будемо працювати». Завдяки цій
співпраці медзаклад із кожним роком ставав усе ліпшим, кращі іноземні
спеціалісти приїздили до нас передавати новітній досвід. Обласна лікарня стала передовою
у лікуванні хвороб серця. Ми запровадили дуже важливу програму «Волинькард».
Заклад постійно отримував дороговартісне обладнання, яке рятувало волинянам
сотні й навіть тисячі життів. І, на жаль, саме на цьому устаткуванні ми діагностували
в Бориса Петровича тяжку недугу… Було проведено два курси хіміотерапії.
Відчувши полегшення, Борис Петрович уже говорив про хворобу, як про щось
другорядне. Адже на перший план продовжував ставити роботу на благо Волині (причому
навіть після так званої люстрації його не змогли «викинути за борт» і невдовзі стали
надходити пропозиції працювати на дипломатичній посаді). Але під час третього
курсу хіміотерапії сталося непередбачуване…»
Більшість
людей, які ділилися спогадами про Бориса Клімчука, вважають: найбільше його
підкосили події в січні-березні цього року. Але Борис Петрович мав мужність не
ховатися за чужими спинами, а тримати удар навіть тоді, коли стріли ненависті
варто було посилати в іншому напрямку. Не боявся глянути людям у вічі. І як Учитель
із великої літери продовжував засівати розумне, добре, вічне…
Серед
справ, які не встиг завершити, – допомога у виданні 10-томної Волинської універсальної
енциклопедії, яку підготував науковець і журналіст, депутат облради Анатолій
Якубюк: «Буквально незадовго до смерті Борис Петрович сам зателефонував.
Цікавився на якому етапі підготовка до видання першого тому. Почувши, що все
вже фактично готове до друку, запевнив: допоможе реалізувати проект, аналогів
якому немає в усій Україні. На жаль, не встиг…»
До речі,
планував Борис Клімчук, спорудивши православний храм у рідному селі та
пам’ятник трагічно загиблим українцям у другій половині вересня 1939-го, звести
ще й капличку на кладовищі, де покоїлися його батьки і де 5 вересня був
похований сам. Та, можливо, його волю здійснять ті, хто завжди був поруч і хто
найбільше шкодує від непоправної втрати?..
«Він
дійсно любив волинян. Любив свою землю. Умів відвести наш край від економічних
чи фінансових труднощів. І під час лютневих подій на Київському майдані саме
він зумів урятувати Волинь від кровопролиття, преклонивши коліно перед усією
громадою, – вважає митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП Михаїл. – Це не був
поклін заради поклону. Це був крок заради миру. Борис Петрович не тримався за
владу. Аби ніхто із земляків не постраждав, пішов із посади… На такий крок
здатна лише людина, яка має великий дух».
«І як
тоді він став на коліна перед людьми, – каже вчителька із Ковеля Лідія Ростун,
– так само вся Волинь має стати на коліна перед світлою пам’яттю Бориса
Петровича»…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.