Чим далі триває офіційно Антитерористична операція, а насправді – повномасштабна війна на Донбасі, тим більше починаєш задумуватися: а задля чого Україна фактично без бою «здала» російським реваншистам Крим і яку мету ставить після успішного виконання бойових завдань на Сході? Чи зуміє суспільство не лише вигнати за межі держави регулярні путінські війська, найманців із Кавказу та Кубані, притягнути до відповідальності доморощених сепаратистів та бойовиків, але й змінити свідомість частини тамтешнього населення, яке продовжує ненавидіти все українське?!
Недавно довелося почути історію, від якої ледь сльоза на око не навернулася. Розказувала жінка, яка продала невеличкий магазинний бізнес у Луганську (цю область, до речі, наші бійці називають «Лугандою», асоціюючи її з африканською Угандою), перебралася з молодшою донькою в один із райцентрів Волині, де купила крамницю на базарі та успішно займається бізнесом. Отримавши статус біженки та максимально лояльне ставлення населення та влади, забезпечивши себе житлом (там встигла продати квартиру, у нас – купити цілий будинок), вона й не приховує: тут, на Волині, нарешті відчула себе людиною, а не бидлом. І ніякі мовні чи релігійні відмінності їй у цьому не перешкоджають.
Комфортно почувається й дівчинка, яка от-от почне відвідувати місцеву школу, бо дуже сумнівається, що їхній клас після завершення боїв у зоні АТО знову збереться у повному складі.
А ще вони часто полюбляють переповідати місцевим сердешним людям, якого лиха зазнавали у Луганську, як несамовито боялися вибухів бомб та снарядів і як правдами та неправдами, ризикуючи життям, їхали на Волинь, про яку раніше майже нічого не знали, а зараз вважають другим домом.
І все б нічого, якби під час однієї з розмов дівчинка на запитання, де її тато та старший брат, раптом сказала: «Папа с братіком «укров» стрєляют!».
Виявляється, ця історія має не одну, а дві частини. Доки жінка з дитиною продавала квартиру та магазин у Луганську, а потім на виручені гроші облаштовувала побут та бізнес у волинському райцентрі, чоловік із сином воюють у складі однієї з банд так званої «Донецької народної республіки»! «Украми» вони називають усіх нас, а також – наших солдатів, які намагаються відстояти демократичні цінності та територіальну цілісність нашої країни. Присутність рідних у середовищі «ополченців» жінка після доньчиного зізнання мусила пояснити тим, що, мовляв, у чоловіків не було іншого виходу, бо їх мобілізували силою. Але вона – дружина та матір учасників бандформувань – на відміну від багатьох наших емоційних жіночок, доріг на знак протесту не перекриває і до Владіміра Путіна на прийом із вимогою відпустити з війська «ДНР» чоловіка та сина не їздить…
Можна, звичайно, засуджувати цю людину та десятки тисяч їй подібних із Донбасу, а також величезну сіру масу новітніх яничарів із Криму, які побігли під чужий трикольоровий прапор, розштовхуючи ліктями одне одного та топчучись дорогою по нашому синьо-жовтому стягові. Але від цього нічого не зміниться.
Чому?
Має змінитися свідомість як кожного громадянина України, так і суспільства загалом. Не більша за численністю, але убогіша за історичними, культурними та національними традиціями частина нашої держави повинна й надалі диктувати волю патріотичній меншості, а мусимо створити таку систему стримувань та противаг, коли «чутимуть» не абстрактний «Донбас» і проводитимуть «діалог» не зі жменькою асоціальних елементів, а коли нижчий рівень розвитку чи знань буде підтягуватися до найвищих європейських стандартів!
У цьому сенсі хочу навести характерний приклад зі свіжого номера варшавського журналу «Новая Польша», де йдеться про специфіку стосунків німців та поляків на прикордонних територіях після того, як значна кількість багатих поляків почала купувати будинки в німецьких селах. І хоча РП і ФРН – повноправні члени ЄС, громадяни навіть сусідніх держав (не кажучи вже про співгромадян із різних куточків однієї й тієї ж країни) навчилися поважати традиції та культуру народу, до якого вони приїхали в гості. Тому поляки ніколи не користуватимуться газонокосилкою з 12.00 до 14.30 у будні, бо це – час для відпочинку. Кожне подвір’я має бути ідеально прибраним, і для цього існує п’ятниця. Причому прибирати треба не тільки до порога своєї квартири чи паркану власної хати, але й увесь під’їзд та ділянку дороги, що навпроти. Німці не розуміють поляків, коли ті в суботу ввечері смажать шашлик і горлають на всю вулицю, а тому ті вже припинили подібні гуляння. Ну, а в неділю ні німець, ні поляк не затіюватиме прання білизни чи ходіння по базарові, бо це – ознака поганого виховання…
Відтак представники різних народів і різних культур знайшли спільний знаменник, а тому зник ґрунт для конфліктів чи непорозумінь. Тому слухати ми «братів зі Сходу», звичайно, будемо, але чути вони повинні всю Українську державу і весь Український народ. А ні, то можуть налагоджувати побут в якомусь російському селі, де в неділю рубатимуть дрова, а в понеділок – заквашуватимуть бражку…
Володимир ДАНИЛЮК.