84-річний Харитон Сегейда
із Затурців досі береже старі, підбиті цвяхами німецькі черевики з ворожого
складу, що розмістився у їхньому хліві. Якби не вони, йому б ні в чому було
ходити до школи…
Усе життя він викладав
історію і створював музеї, які потім руйнували радянські неуки. Тим часом його
доля – неписана історія нашої країни, з якої сьогодні можна черпати уроки сучасникам…
Сьогодні Харитон Пилипович –
жива легенда с. Затурці Локачинського р-ну. Як і, власне, його дітище – музей
історії цього села. Це вінець його багаторічної праці. Його слід по собі. Його
літопис нам, нащадкам. Невеличку класну кімнату він наповнив експонатами, чи не
кожен із яких – «свідок» якогось етапу його власного життя і життя країни загалом.
Це і ті самі німецькі черевики, і мамині баняки, і (розкіш на ту пору) –
патефон із платівками… Уже і вік бере своє, але Харитон Сегейда знаходить силу
навідуватися до музею та, переступаючи поріг, не помічає плину часу в компанії
своїх скарбів.
Він народився 1930-го,
незадовго до початку Другої світової та «на зорі» сталінських репресій – у с. Веселому Луцького р-ну. Правда,
невесело на ту пору було у волинських селах. Що таке велика політика у проекції
на долю малих дітлахів маленького села, він побачив ще у польській школі.
Розповідає, що навіть за
Польщі на Волині було два типи шкіл. Такі, де вчилися лише українці. Ці заклади
мали свою програму, навмисне розширену: в першому класі – рік навчання, в
другому – рік, у третьому – два, в
четвертому – три… Для чого це було зроблено? Щоб українські діти не йшли в
семирічку. Учень після трьох зайвих років у початковій школі далі навчатися не
хоче. Другий тип: для польських дітей, там вчилися по одному році в кожному
класі.
«СВОЇ ПРИЙШЛИ»
Учителя Мар’яна Кубіцького
згадує з теплом. Він ставився лояльно до українців, не змушував говорити
польською:
«А потім нас вчила польська
націоналістка Валєміна Хацька, молода й гарна. Вона прищеплювала любов до
польського. Завше казала нам: «Колись ви всі були поляками. Гляньте на ваші
прізвища, вони ж польські». Заставляла говорити її мовою. І будь-що каже: «Бачте, яка пенька польська
мова». Знаєте, діти на це йшли… Я тепер то згадую і думаю: яке ж то значення
має мова в житті людей! Ворог починає захоплювати країну з мови. Хто б у нашу
хату не приходив, так починав. А не говориш своєю мовою, то який же ти тоді
українець?».
39-го сім’я Сегейд переїхала
на Юнівку (село біля Затурців), якраз перед війною. Батько Харитона купив тут
маєток за 5 тис. злотих, ці гроші збирав усе своє життя. В Юнівці була польська
школа другого типу, тож він одразу пішов до 4-го класу. А потім школа раптом
стала радянською… В один момент.
«Приходимо – над дверима
школи червоний прапор, у класі – портрет Леніна та Сталіна. Мені
запам’яталося, з якою радістю волиняни прийняли радянську владу. Свої прийшли!
Російська мова – зрозуміла! Обіцяють свободу слова, свободу друку, виборів,
вільне навчання в школі.
У листопаді батькові дали
гектар поля панського. Він прийшов додому і каже матері: «Ти знаєш: гектар поля
задарма дали! От влади дождалися!». Батько приніс портрет Сталіна і почепив
його в хаті. Мовляв, ось хто нам дав землю! Прийшла полячка до нас додому і питає, хто це. А батько їй: це – керівник
нашої держави – Сталін. Вона так подивилася (а поляки ненавиділи радянську
владу як поневолювача) і зі злістю каже: «Бач, ще й вуса такі самі, як у нашого
Пілсудського!». І пішла. Молодь активно взялася до вивчення української культури, стали частіше
співати українських пісень, вчити Шевченка…. Все казали, що брати зі Сходу
принесли волю від польського гніту. Був у селі такий чоловік на прізвище Кот, мав два сини. Красиві
такі хлопці. Сорочки вишиті все тоді одягали, вірші вчили, пісні українські
співали… Прийшло трохи часу – і їх обох десь поділи. Потім люди стали говорити,
що їх у луцьку тюрму запроторили… А батька Кота вивезли в Сибір. А з часом
почалися колгоспи, і батько Сталіна зняв, мати ж його в піч кинула. Щодня
приходив голова сільської ради і агітував. А селяни і слухати його не хотіли».
ДІТИ КРИЧАЛИ «ФРІЦ!»
Тоді в 40-му колгоспу не
вийшло. Бо почалася війна… Він досі пам’ятає один із перших повітряних боїв на
теренах України: в небі над Затурцями
зійшлися два літаки – радянський І-16 та
німецький «Мессер». Виробляли таке, що було страшно. Один таки потім упав за
горизонт… Того ж дня люди вийшли стрічати нову владу. Вже німецьку.
«Йдуть нові визволителі! Море
солдат, і машини, і мотоцикли… Недалечко біля фільварку – спинилися. Люди
повиходили вітати їх. Троє німецьких солдат побачили масу народу й рушили до
нас. Пригадую: мій дядько вже каже дочкам: «Дівчата, нарвіть бігом квіток».
Чути було їхню мову… Аж тут – вибух і вистріли. З черешні по них почали
стріляти. Далі – хто куди, – згадує крізь туман років Харитон Пилипович. – Один
із радянських солдатів, які стріляли з тієї черешні, теж був поранений, і
приповз до хати місцевого поляка. Той налякався, побіг до нас. Коли ми прийшли,
він уже лежав на ліжку: до пояса голий радянський офіцер, в голові куля, в руці
пістолет. На ліжку розкладені фото друзів, рідних – з планшета. Я довго
зберігав дещо з того планшета. Дотепер зосталися лише листівка, де написано
«Женє от Жени»…
Потому Харитон Сегейда ходив
до школи в Затурці. Чи в сніг, чи в дощ. З німецького кладу, який був у їхньому
хліві, вдалося взяти черевики та кітеля з орлом: «Прийшов у школу в німецькій
формі, діти кричали «Фріц!», а завуч здирала орла… Та якби не той одяг, не було
б у чому вчитися».
Планував вступити до Львівської
політехніки. Підказали тоді бідовому хлопцеві, що його інженерної науки мама із
села не потягне, а з такими статками, як у нього, можна тільки туберкульоз у
Львові підхопити. Вступив зрештою до Луцького учительського інститут … на
фізмат. Дякуючи дружині ректора, викладачці Пелагеї Ращенко, він через деякий
час став студентом історичного факультету. Жінка пошкодувала хлопця, який
мучився з математикою, але, мабуть, розгледіла в ньому гуманітарія. Через
деякий час, коли Харитон Сегейда уже прибув на зустріч випускників вузу, всі
здивувалися, як прочитали його характеристику. Вона була найкращою! Вчитель хороший,
і історик, і організатор!.. А «добило» всіх останнє речення, яке написав учорашньому
студенту, сільському вчителю дирекція його школи у с. Рудники на Маневиччині:
«Побільше б таких вчителів!». Пелагея Іванівна, почувши це, розцвіла…
ФЕНОМЕН СЕГЕЙДИ
Працюючи вчителем, він увесь
час мріяв створити справжній музей історії і збирав майбутні експонати. За іронією
долі, як тільки створював музейну кімнату, його відразу переводили через ті чи
інші обставини до іншого навчального закладу. Пішов із Рудників – музею не
сталу. Створив інший, у с. Копилля цього ж району. Не дозволили забрати із
собою, розікрали, не зберегли за рік… Потім було с. Омельне на Ківерцівщині, і
від тамтешнього закладу ні сліду не зоставили.
…Його мрії судилося
здійснитися у Затурцях. Земляки зуміли зрозуміти та оцінити свого вчителя. Цій
школі він віддав левову частку своїх трудів. Тепер родзинкою для всіх гостей
навчального закладу є музей села, створений Харитоном Сегейдою у рідній школі. Гордість
музею – колекція кам’яних знарядь праці. Раритети, за які просили великі гроші.
«Нема їм ціни», – відповів
заздрісникам засновник музею. Своїми руками він зробив моделі зброї Середньовіччя,
козацькі пістолі, зброї Першої світової та Другої світової воєн. Документи й
світлини земляків… Колекція грошей із царських часів, годинників і… радянських гільз. Книга пам’яті за
загиблими у пеклі історії, де фото батька Пилипа… Молотилка рідного дядька. Не
без гордості у школі кажуть: Харитон Сегейда зібрав і передав школі 10 альбомів
– літописів усіх випусків, із 1964 року починаючи, зі світлинами директорів, учителів
та учнів. Багато з експонатів – у нього вдома. На схилі літ він не сам. Хоча,
зізнається, коли й промайнули роки за роботою – якось не зоглянувся, а
особистого життя не влаштував. Зараз же поруч із ним ідейна спільниця –
шестидесятниця, вчителька Марія Мельничук, яка помагає у побуті та є соратницею
по духу.
Справу Харитона Сегейди
продовжує його учениця Лілія Радчук, учителька історії цієї ж школи. «Для мене
головне, щоб це зосталося для майбутніх поколінь. Бо я заради цього жив і
працював. А вмру – хтозна…» – у задумі каже сивочолий чоловік.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Харитон
Сегейда: черевики з німецького складу, в яких майбутній історик топтав «дорогу
в життя».
P.S. …Феноменальність цієї
особистості в тому, що в ньому все життя борються два професіонали: учитель історії
(музейник та автор двох краєзнавчих книг!) та лісівник. І якби ми не мали
Сегейди-педагога, то ми точно мали б на Волині Сегейду-лісовода… «Як гляну на
ліс, душа радіє», – каже він. Частинку свого «другого Я» він таки втілив: створив
три дендропарки: біля школи та школи-інтернату в с. Затурці і поблизу
навчального закладу у с. Маньків. Так він втілив свою любов до лісової справи
та юнацьку мрію про благородну професію.