А зараз Ліда чергує?

Та й що дивуватися, коли з 19 літ жінка трудиться медиком, а на «швидкій» працює від моменту її появи в Шацьку, тобто 44 роки. І коли врахувати, що кожного року на виклики виїжджала півтори-дві тисячі разів, то людей, яким допомогла, ого-го скільки назбирається. Причому – не лише з Волині чи України. На берегах Шацьких озер повертати до життя доводилося й іноземців. І коли слухаєш іще одну розповідь про черговий виклик, дивуватися не перестаєш: наскільки непроста і ризикована робота фельдшера.

Одначе Лідія Люшук найскладнішою вважає роботу у педіатричному відділенні районної лікарні, де трудитися довелося ще до переходу на «швидку».

– Оце справді був екстрим! – напівжартома – напівсерйозно мовить героїня. – Тоді, в 1968-му, я перейшла із сільського ФАПу у шацьку лікарню. А тут!.. Місця для всіх не вистачає. Світла немає. Тяжких хворих стільки, що цілими ночами бігаєш, як не свічку, то гасову лампу тримаючи. Працювала і в терапевтичному, і в хірургічному відділеннях, і на перев’язочній. Та найтяжче (й водночас найцікавіше) було лікувати дітей. Просто люди тоді не особливо довіряли медикам. Дитину привозили, коли та балансувала між життям і смертю: із білою гарячкою, двостороннім чи  повторним запаленням легенів. Тільки встигай кисневі маски носити. Тож і досі одна мама із села Грабове, зустрівши мене, цілує та дякує, що не дала її сину померти.

Однак і після того, як Лідія Люшук перейшла на станцію швидкої, життєво небезпечних викликів не поменшало. Просто, зізнається, категорія пацієнтів стала іншою. А ще – виробилося вміння більш холоднокровно ставитися до естремальних моментів.

– На «швидкій», я вже переконалася, діє «закон підлості»: як тільки летальний випадок – так неодмінно на молоденького чергового. Хоча коли я починала, то за наявності лише однієї бригади ми мусили виїжджати на всі без винятку випадки.

А випадків тих – і трагічних, і трагікомічних – стільки назбиралося, що не одразу й пригадаєш. Дратують, каже оповідачка, витівки на зразок тієї, що сталася в с. Кам’янка. Тоді телефоном чоловік повідомив: «Сильна кровотеча! Помираю!». Приїжджаємо, а він у дворі сидить п’яний: порізав пальчика і ледве не плаче.

– Ще за один «жарт» мене досі колотить, – продовжує жінка. – Уявіть: дзвінок із села Піща. «Швидше! В нашого лікаря піна з рота!» – кричать на тому кінці дроту. Ми – по ямах! Руки тремтять! Здається: саму серце вхопить! Забігаємо в хату! А той лікар лежить собі на дивані, сміється. «Та то, – каже, – сусіди пожартували. Ми об заклад побилися, за скільки часу швидка приїде. Так що дякую за оперативність». Як ми це почули, то навіть мову відняло.

Хоча більшість дзвінків на «швидку» – то справді НП, де відлік іде на хвилини.

– Раніше, коли люди не мали особистих машин, викликів було значно більше. Виїдеш, бувало, на пологи, застрягнеш на бездоріжжі. Доки трактор витягне, то вже породілля мамою стала. Під час заготівлі лісу на працівника дерево впало, то нас у ті хащі тільки коні й могли довезти. А, бувало, шлях такий, що півкілометра із сумкою на плечі мусиш пішки долати: інфаркт-бо чекати не стане, – пригадує медик.

Тож лікарям, які працювали в тодішніх умовах, сьогоднішнє забезпечення раєм здається. Є і дороги, і машини, і додаткові пункти екстреної допомоги. Якщо у тяжкі 90-ті фельдшер, почувши в телефоні симптоми хворого, сам купував необхідне, а потім мусив у пацієнта просити повернути гроші, то зараз, каже Лідія Люшук, медикаментів – на рік уперед вистачить.

А з приводу пального жінка ледь не анекдотичний випадок розповідає:

– Ще в колишні часи то було. О третій ночі виїхали ми на виклик у Хрипськ. Необхідні маніпуляції провели. Вже й додому пора. Їдемо. Аж на дорозі – прямо посеред лісу – машина глохне. Всю ніч там простояли. І тільки зранку, як їхав молоковоз і пару літрів у бак залив, змогла машина далі їхати, – пригадує оповідачка. – Попобігали тоді мої рідні! Похвилювалися. Якби зараз, то хоч на мобільний ми подзвонили, а тоді лише телепатичний зв’язок і лишався.

Не дивно, що чоловік не раз і не два казав Ліді кидати «швидку» і переходити на «нормальну» роботу.

– Через нічні чергування я навіть своїх дітей увагою обділяла. Старший і середній сини із десяти місяців на чоловіковій відповідальності були, й лише із молодшим до року в декреті сиділа, – зізнається жінка. 

Зате сьогодні може подбати про здоров’я не лише чоловіка й синів, а й невісток і чотирьох онуків.

– Тільки прихворіють – одразу до мене: «Мамо, що робити?». Щеплення треба дитині – зі мною консультуються. Хоча рідних, – каже медик, – лікувати тяжче. У мого чоловіка, приміром, виникнуть проблеми – я йому і те, і друге, і третє припишу, а він: «Та ти мене залікуєш! Хай ліпше воно саме проходить».

От тільки кидати роботу сьогодні вже ніхто не каже. Бачать-бо: їхня дружина і мама – людина в районі справді авторитетна. Не дарма коли котрийсь із пацієнтів викликає швидку, то першим ділом запитує: «А зараз Ліда чергує?».

– Людей я розумію. Хоча й за молодих спеціалістів заступаюся. З роками і в них буде досвід. Та й зараз вони телефоном консультуються щодо складних випадків. Бо ж знань мусимо мати в усіх напрямках медицини. А крім того – вміти приймати миттєві рішення, бути психологом і навіть… володіти правилами самозахисту.

Гіркі випадки сьогодення, коли на лікарів «швидкої» ллють кислотою і кидаються із сокирою, Лідія Яківна доповнює власними прикладами:

– Зараз, на щастя, до психічно хворих приїжджають лікарі разом із міліціонерами. А колись такої норми не було. І під час одного виклику (це було село Пулемець) я разом із водієм заходжу в хату, а з горища на нас вила летять. Якби вчасно не відскочила, хтозна, чим би могло закінчитися, – зізнається наша героїня. – Хоча, коли чесно, в очі смерті я заглядала не раз. І, думаю, читачам корисно буде знати, скільки біди приносять оті височезні гірки, спустившись із яких, молода людина або гине, або лишається калікою. Хай знають, що кожного року ми мусимо рятувати туристів від тяжких отруєнь. І це особливо небезпечно для дітей. Цього року необережність чоловіка із Володимира-Волинського призвела до вогнепального поранення жінки, якій навіть операція не повернула зір. Словом, біди вистачає. І особливо там, де алкоголь, – переконалася Лідія Яківна.

Проте не раз біда приходила й туди, де мали місце і турбота, й увага. Серед сумних – історія львів’янки, котра відпочивала із 5-річним сином: дитина захлинулася тоді, коли разом із мамою гралася у воді. Лікарі із Харкова, котрі відпочивали неподалік, надали невідкладну допомогу. За декілька хвилин прибула швидка. Проте дорогою до лікарні дитини не стало. Як показав розтин тіла: смерть настала через вроджену ваду серця. Хоча біду спровокувала так ж вода

– Цього сезону Бог милував, а от раніше літо не минало без смерті від укусів комах. Причому така алергічна реакція, коли перекриває дихання, траплялася як у приїжджих, так і в місцевих жителів. І якби було миттєве введення протиалергічного засобу, смерть не настала б у молодої лучанки та жительки села Кошари, в котрих діти лишилися сиротами, – пригадує медик.

Тяжкі випадки доводилося бачити й тоді, коли люди аж надто захоплювалися самолікуванням. А потім замість очистити організм настільки його виснажували, замість підлікувати травами до такого себе доводили, що відлік ішов у буквальному сенсі на хвилини:

– Я дивилася на ту жінку, набирала у шприц препарат і не знала: встигну його ввести, чи людина помре на моїх очах…

Та поруч із бідою не раз доводилося бачити й підтримку вищих невідомих сил. Як-от у випадку з молодим хлопцем із Луцька.

– Відпочивав. Поламав шию. Незважаючи на численні спроби реанімації, до тями не приходив. Думали, труп до Шацька веземо. Та в якусь мить серцебиття відновилося, свідомість повернулася. Ми зі свого боку зробили все необхідне – сьогодні цей хлопчина продовжує нормально жити, – провадить фельдшер. 

За подароване життя, збережене здоров’я, вправну руку й добре серце Лідії Яківні не раз дякували навіть у газетах. Чимало людей, котрим вона вчасно надала допомогу, потім приїздили в Шацьк, аби особисто сказати «спасибі».

І якби на 65-річчя, яке невдовзі відзначатиме Лідія Люшук, приїхали бодай урятовані цією жінкою від смерті, настільки великого залу в Шацьку не знайшлося б. Що вже казати за майже сотню тисяч тих, котрим вона просто допомогла.