З Григорієм Павловичем ми
знайомі дуже давно. Але одна справа – зустрічі на якихось нарадах чи
засіданнях, а зовсім інша – в умовах, які виявилися фактично наближеними до
бойових навіть тут, на Волині…
Пригадую Театральний майдан
Луцька. Останні дні лютого. Якраз «Правий сектор» після велелюдного поховання
одного із загиблих у Києві бійців Небесної Сотні Василя Мойсея влаштував
показове каяття вцілілих волинських беркутівців. Почергово вони виходять на поміст,
під прокльони та гнівні вигуки намагаються щось пояснити чи виправдатися, далі
– стають навколішки… Довкола сцени, яка колись була острівцем свободи
Євромайдану, немає жодного міліціонера в формі. Всі повтікали по хатах та
дачах. Облуплена від ударів бруківкою та обвуглена від вогню споруда УМВСУ лише
дивиться на все, що відбувається в перші дні перемоги Революції гідності німим
та відстороненим свідком.
Григорій Павлович тоді
сказав:
– Бачу, немає кому охороняти
місто. Треба своїх хлопців негайно викликати…
Потім у газетах написали, , а
в телепрограмах показали, як уже літні воїни-афганці разом із активістами
патрулюють нічні вулиці обласного центру, перевіряють автотранспорт, припиняють
провокації… Але скільки не написано і не показано!..
Та навіть усі найбільші жахіття,
що творилися на Волині та в Києві, починаючи з кінця жовтня минулого року і аж
до початку весни нинішнього, бліднуть перед тим, що всім нам довелося пережити
згодом. Спочатку – капітуляція в Криму. Потім – споглядання на розгул
сепаратизму на Донбасі. І тільки коли українська влада нарешті спробувала дати
збройну відсіч агресорам, стало зрозуміло: в таких, як Григорій Павлович,
попереду дуже багато роботи! Триває вона й до сьогодні…
Відверто поспілкуватися з
Григорієм Павловичем не тільки про справи ветеранів Афганістану, але й про те,
як ця громадська організація за короткий час зуміла перетворитися на одну з
найавторитетніших структур області, котра самотужки реалізовує завдання, що не
під силу нікому іншому, домовлялися вже давненько. Але Григорій Григорович усе
віднікувався, посилаючись на відсутність часу. А одного разу взагалі
приголомшив: не можу, бо лежу під крапельницею в госпіталі…
Олег Трофимчук.
Тому особливо не сподівався
на перетворення неговіркого Григорія Павловича й цього разу. Та раптом –
несподіване запрошення! Виявляється, якраз готується в далеку дорогу на Донбас
чергова партія вантажів для наших захисників.
Тож принагідно взявши 10
теплих спортивних костюмів як подарунок воякам від фірми «Ліга-спорт» (кума
Оксана зателефонувала і попросила передати її дар за призначенням, а не якимось
там посередникам, – авт.), їду на 33-й квартал Луцька. Офіс обласної
організації Української спілки ветеранів Афганістану вже давно перетворився на
такий собі Смольний періоду Жовтневої революції (не вживаю історичне поняття
«переворот», бо воно тут недоречне, – авт.) Від самісіньких вхідних дверей сходи, що
ведуть на другий поверх, заставлені різними коробками і пакунками. Григорій
Павлович, відкриваючи крихітне приміщення під ними, яке називають «каптьоркою»,
демонструє: всередині – також склад.
Ідемо в спортивний зал. На
татамі просять не ступати, але з усіх боків гігантського килима для майстрів
східних єдиноборств чи рукопашного бою – також мішки та клунки з зібраною для
солдатів амуніцією. Та й тренажерний зал – це якась велетенська камера
зберігання речей, амуніції, продуктів, медикаментів… Григорій Павлович коротко
коментує походження цих скарбів, а беручи до рук коричневий хутряний
комбінезон, наголошує: це – українська діаспора з Канади передала! Мало того,
всі коридори «афганських апартаментів» зараз
перебувають теж у доволі асиметричному оформленні: вгорі – військові фотографії
чи картину, внизу – коробки, рюкзаки, мішки, ящики… Та й у музеї афганців не
тільки експонати, але й цілком придатні для використання на сучасній війні
предмети. Лежать, чекаючи своєї черги «відправки у війська»…
Нарешті ми в кабінеті
керівника афганської спілки. Але й тут – купа народу. Одні в цивільному одязі,
інші – в камуфляжі. Хтось спішить доставити в буси необхідне спорядження, хтось
– усе розпакувати по місцях. І за цим усім спокійно спостерігає дуже цікава
статуетка солдата-афганця, встановлена на полиці. А ще – дитяча іграшка у вигляді
гелікоптера з дистанційним управлінням, яку наші умільці вже переобладнали на
безпілотний розвідувальний пристрій, що з допомогою відеокамери виявляє
супостатів із висоти 800 м.
Входить уже старшого віку
стрункий чоловік у берцях та камуфльованому одязі. Це – Микола Сичук,
доброволець із 8-ї сотні «Айдару», яка зараз іменується 3-ю штурмовою ротою. До
її складу входять досвідчені бійці. Переважно колишні «афганці», хоча
пліч-о-пліч із ними воюють і спецпризначенці молодшого покоління.
Григорій Павлович каже, що
теплі спортивні костюми потрібні саме їхньому підрозділові. Тому й вручаємо
дарунок саме айдарівцям. І, користуючись моментом, коротко спілкуємося з
Миколою Георгійовичем.
– Якщо чесно: що найбільше
дошкуляє на цій неоголошеній війні добровольцям?
– Брак достатньої кількості
військової техніки… Тому доводиться відбивати її у ворога. Маємо вже кілька
танків, два чи вже й три бронетранспортери… А ще – дивне ставлення до нас
тилової служби ЗСУ: якби не волонтери, то до зими б і не підготувалися. Та й
усе інше отримуємо переважно від простих волинян та меценатів із нашого краю.
– За останні місяці
вдалося звільнити з полону майже 2000 полонених. Чого так багато тих, хто
піднімає руки?
– Важко відповісти
однозначно… На війні різні ситуації виникають… Але головна причина, мабуть,
відсутність чіткої координації з боку штабу АТО. Часто різні підрозділи діють неузгоджено та врізнобій. І взагалі:
яка може бути координація, коли в нас недавно міністром оборони був сторож
(мається на увазі Валерій Гелетей, який має досвід керівництва структурами з
охорони перших осіб держави, але не володіє навиками армійського генерала, – авт.)?!
Побачимо, як новий керуватиме… Думаю, що Михайло Коваль, кадровий
офіцер-десантник, був на своєму місці, але його усунули…
Тому особлива цінність на
столі Григорія Павловича – розбухлий від записів і нотаток блокнот. Тут, якщо
відкрити невелику військову таємницю, стільки інформації про АТО та її
учасників, що нічого подібного немає, мабуть, і в Генеральному штабі. Григорій
Григорович на запитання, де зараз воюють наші земляки, чітко доповідає: 51-шу
виведено із зони бойових дій, прикордонники займаються виконанням автономних
завдань і всім забезпечені, а от кілька десятків наших – у 72-й Білоцерківській
аеромобільній бригаді, кілька – в інших механізованих підрозділах, якась
частина – серед нацгвардійців, які і на блокпостах, і Луганську
теплоелектростанцію охороняють. Та найбільше уваги потребують хлопці з
добровольчого батальйону «Айдар» та батальйону територіальної оброни «Волинь». Вони
– у самісінькому пеклі, а забезпечення солдатів на передовій кульгає на обидві
ноги й досі…
Лунає дзвінок по мобільному…
Григорій Григорович підводиться з-за столу. Уважно слухає. Потім коротко каже:
наші нацгвардійці на блокпостах відрізані від своїх… На виручку пішли айдарівці-афганці.
Але лише з легкою стрілецькою зброєю проти озвірілих «казаків», у яких
сила-силенна важкої техніки та артилерії.
У кабінеті на мить запанувала
тиша. Потім хлопці починають телефонувати всім можливим абонентам, і тут, у
Луцьку, планувати спецоперацію з порятунку нацгвардійців!
…Як згодом з’ясувалося з
інформаційних повідомлень центральних телеканалів, бойова робота завершилася
вдало. Столичні журналісти пояснили: завдяки чітко спланованій операції нашого
командування. А ми ж знаємо, де те справжнє командування перебувало…
А через поріг, поки кипить
підготовка до відправлення спорядження на Донбас, переступає черговий
відвідувач. Дістає коробку, всередині – сучасний бінокль. Каже, ледь вдалося
доставити партію цих дуже потрібних для виявлення противника приладів… Про себе
доповідає коротко: звати Валерієм, представляє фірму «Луцьк-експрес», яка
допомагає нашим воїнам із АТО давно й системно.
Григорій Павлович додає:
«Честь і хвала цим хлопцям! Вони й із придбанням бронежителів та касок
допомагають, і з ремонтом техніки, а одного джипа недавно взагалі подарували
для потреб наших солдатів!».
Потім Григорій Григорович демонструє
ще одне чудо техніки – спеціальні навушники для снайперів, які дозволяють
фіксувати кожен звук на відстані понад 100 м від бойової позиції стрільця…
Григорій Павлович демонструє Миколі Панасюку спецнавушники для снайпера.
Тим часом невеликий майданчик
заповнюється машинами та людьми. Одні підвозять вантажі, інші – перекладають їх
у транспортні засоби, що от-от вирушать у далеку дорогу. Особливим попитом
користуються міні-буржуйки, які волинські кулібіни навчилися виготовляти зі
старих газових балонів.
Доки вирують клопоти,
перекидаємося кількома словами з Олегом Трофимчуком, заступником голови
обласної організації Спілки ветеранів Афганістану. Колись, дуже багато років
тому, розповідав у газетній статті про мужнього офіцера-десантника, який в
Афганістані здійснив чимало бойових подвигів, проте під час одного з бойових
завдань наступив на протипіхотну міну душманів і втратив ногу… З того часу Олег
Трофимчук, уже у званні підполковника, зосередився на громадській роботі,
котрої на Волині вистачало завжди.
– А для чого це все зараз
тобі, людині, яка пройшла пекло Афганістану і яка не з чужих слів знає, що таке
війна? Праця ж тут важка, невдячна і за неї ніхто не платить…
– Цікаве запитання… А хто
поцікавиться, чому нашому голові зараз найбільше довіряють у справі
забезпечення наших військових на Сході? Та саме Григорія Павловича попросили,
аби він чесно розподіляв бюджетні кошти серед наших підрозділів на Донбасі.
Чому? Бо той, хто сам пройшов війну, ніколи не вкраде навіть копійчини в тих,
хто воює зараз! От і розподілено за призначенням той мільйон, який обласна рада
виділила. І люди до нас так само ставляться. Дуже часто, наприклад, солдати
телефонують своїм рідним і просять: якщо щось передаватимете, то тільки через
Спілку афганців. Бо ми вже знаємо, хто і де перебуває. А інші – тільки говорять
на цю тему. А потім передачі їздять-їздять, та й назад на Волинь повертаються…
– Хто ефективніше воює:
мобілізовані в армію чи добровольці?
– Я б так не розділяв солдатів на різні
категорії: кожен виконує свій обов’язок так, як може… Хоча, звичайно,
добровольці йдуть у бій із особливим настроєм. А інші військові в підрозділи
по-різному ж потрапляли. Одні йшли військкомати після першої повістки, а дехто
ховався по кутках… Хоча найважче, що чую: проблеми з командирами… Щось не те
відбувається…
– Нинішні командири ж мало
чим від тебе самого відрізняються за військовою освітою, специфікою служби… Та
ще ж і рідну землю захищають, а не «інтернаціональний обов’язок» виконують! Що
їм заважає?
– Проблема в тому, що серед
кадрових офіцерів зараз виявилося багато тих, хто звання отримав після
закінчення педінституту чи гуманітарного університету. А між ними й тими, хто
закінчив військове училище та певний час командував взводом, ротою чи
батальйоном – гігантська різниця.
– Думаєш, коли ця війна
закінчиться?
– Як на мене, треба до кінця
рішучість проявити нам усім та досягнути перемоги. І починати треба було
набагато раніше… Ще в Криму! А тепер навіть не беруся прогнозувати, коли кінець
війні…
Олег Трофимчук на завершення
жартує:
– У нас із батьком було
негласне змагання. Він звільнився з армії в званні підполковника. А мені
довелося піти майором… Тож він казав: «А в «зірочках» на погонах я тебе перевершив!».
Коли ж із ним стався інфаркт, то батько знову пожартував: «От у мене вже перша
група інвалідності, а в тебе – менша… І тут я попереду!».
Тим часом останні
приготування завершуються. Ось пригальмовує заповнений під самісінький дах бус
із Горохівщини. Голова райради Леонід Андрійчук та начальник райуправління
агропромислового розвитку райдержадміністрації Микола Панасюк показують, що
зібрало населення району для захисників України на Сході… І представляють водія
Михайла Стецюка, який вкотре доставить гуманітарний вантаж за призначенням.
А за мить після розмови
споряджені транспортні засоби вирушили на Донбас. І в далеку дорогу їх
благословив святий отець Михайло Журовський, теж колишній воїн-афганець…
І це – лише один-єдиний
епізод із неспокійного життя лідера волинських афганців, рядового солдата
Григорія Павловича, який разом із цілою армією добровільних помічників робить
нашу перемогу на Сході відчутнішою і в часі, і в просторі. Але попереду ще дуже
багато роботи…
Тому, обмінюючись
рукостисканнями з Григорієм Григоровичем, ми говоримо: «До побачення!». Бо
цілком можливо, що в складі одного з наступних гуманітарних конвоїв вирушимо на
Донбас разом…
Володимир ДАНИЛЮК.
Фото автора.