«Село Красьоха. Хряськ Василь»
Коли дивишся на його полотна, суцільний
літопис Полісся, відразу чомусь згадується Сосюрине «Так ніхто не кохав…». Так
справді – ніхто. Земляки заслуженого художника України Василя Красьохи
настільки часто пізнають себе у його мальованих сюжетах, що вже й звикли до
зірковості. Он сусідка сіно гребе, хлопці солому на воза грузять, біля порома
метушаться чи сіли перекусити на косовиці… Он дорога до хати на краєчку вулиці:
прибита талими снігами та оперезана чорними коліями. І хата причілком в
горизонт вперлася. А сам художник, як і його полотна, – такий свій.
Скажіть,
де «в Бога за пазухою» поліський Хряськ, а де – столичний художній інститут?.. Та
ще й у період чорного повоєння… А він 11-річною дитиною (сам!) поїхав одного дня до Києва вчитися на
художника. Мама ридала. Батько гримнув: «Хай їде!». Відтоді до рідного Хряська він буде
повертатися тільки за натхненням. В долі визнаного маестро пензля особливу роль
відіграли волинські краєвиди і … довідка Цмінівської сільради, про те, що до
всіх передових звершень місцевому колгоспу «Зоря комунізму» дуже хотілося б
мати ще й свого художника. «Мрія» колгоспу не здійснилася, зате самобутнього
художника тепер має Україна.
Зустрілися
з Василем Красьохою «при дорозі», зате на рідних йому просторах – у с. Цміни
Маневицького р-ну. Він із донькою Іванкою, яка мешкає у Нью-Йорку, саме
повертався зі Старого Чорторийська. Зізнався: має таку традицію – святити воду тільки там. «Вам
пощастило, – відповідали земляки, коли
чули, що я розпитую про Красьоху. Він зараз буде на Хряськ їхати!». Довелося
Василеві Андрійовичу зійти, так би мовити, «на вимогу».
У 4-му класі пішов із хати
«То,
видно, вже був таким мій хрест», – каже він про свою дивовижну дорогу до
визнання. Малий Василь народився в 1952-го і був шостою дитиною. Батько – фронтовик, ще й
без ноги. Мама – на всіх одна… Хлопчина пнувся за наукою, ходив до сільської школи.
І може, все було б інакше, якби не поселився в них вчитель малювання Степан
Крижанівський. У Красьох він прожив тільки два місяці, потім поїхав ніхто не
знає куди, бо призвали до армії. А в Хряську лишив свої олійні фарби.
«Мені
дуже подобався їх запах. Якийсь такий… Пригадую, я ті фарби навіть куштував,
коли ніхто не бачив. Пробував на смак. А якось спитав у батька дозволу взяти
собі. І він дозволив», – розповідає Василь Красьоха.
Сільський
хлопчина малював усе, що бачив. Особливо любив переносити на папір узори з
маминих вишивок. А якось сестра прийшла додому й розповіла, що читала об’яву в
газеті, що «таких дітей, як ти, кличуть у Київ»:
«У
мене відразу голова пішла обертом: що? де та газета?! А вона ще й як на зло в
селі її лишила. Пішли, знайшли… Поїхали ми з сестрою шукати ту художню школу, до
якої запрошували в газеті. Там склав екзамени і сказали нам: «Чекайте!» –
згадує митець.
Як
же ж вони чекали! Думається, не одну сотню разів малий Василь вибігав до дороги
заглянути, чи не йде, бува, поштарка… Аж одного дня: таки йде! Рукою махає! Є,
мовляв, новини. Хлопець заповзявся: буде їхати. Нема з ким, кажуть йому, бо
сестри в школі, батьки неграмотні зовсім. Усе одно буде! Мати плаче. Батько
суворо: «Цить! Хай їде!». Дала рушника в дорогу, сестрички обіймали-голубили.
Подався. У Києві на вокзалі зайшов в
адресне бюро, розпитав, як доїхати. А там виявилося, що … спізнився. Не зі
своєї вини. Конверт у Київській республіканській художній школі спершу
заадресували з помилкою, сплутавши назву населеного пункту з прізвищем: «Село
Красьоха. Хряськ Василь», через що лист повернувся назад, у столиці його
заадресували знову і надіслали повторно вже без помилок.
«Склав
іспити, усіх батьки вже позабирали, а я стою… Потім підійшов до викладачки,
вона : «Ти що – сам?!». Дала мені хлопця-старшокласника, щоб провів у
гуртожиток, і так почалося…»
А
потім були іспити до художнього інституту. Мало не залишився Красьоха ні з чим,
бо місць для нього не лишилося. «Один-єдиний був шанс: або пан, або пропав –
одне місце. Мені вчасно підказали, що
треба рекомендацію з сільради. І такий папір справді був. Він, якщо чесно, таки
зіграв свою роль. Було написано там, що колгосп «Зоря комунізму», що в селі
Цміни Маневицького району, має багато здобутків. Але хоче мати і свого художника»… – всміхається.
Комусь – жінка жито жне, йому –
Богородиця
Вийшов
з Красьохи художник. Але не столичний – триматися за Київ він не став. Поїхав
працювати до Івано-Франківська, де одружився, виростив двох доньок, неспинно
шліфував у собі талант. І досі шліфує. І, здавалося, уже геть відірвався від
рідного порогу. Але корінням тримався й тримається за Волинь так міцно, як
рідко хто. Художника дуже часто можна було побачити за роботою десь за селом:
чи на лузі, чи в полі. Позбігаються земляки, дивляться, як з-під пензля
вростають краєвиди й люди, радіють, себе впізнають. А він все фіксував і
фіксував моменти рідних буднів у фарбах…
Сьогодні
у Хряську Василь Красьоха має майстерню. Часто приїздить за натхненням.
Дивовижна доля ще раз довела йому свою відданість. Померла дружина. Діти
повиростали… А він зустрів у столиці Зою Намуйлик-Кустовську, свою перше
юнацьке кохання – із Хряська. Одружилися. Повінчалися. Сьогодні творять разом:
Василь – живописні шедеври, Зоя – вірші.
Не
так давно Василь Красьоха став заслуженим художником України. Доробок художника сягає за тисячу
робіт. Його картини зберігаються у фондах Міністерства культури України, музеях
та приватних збірках багатьох країн (Росія, Німеччина, Польща, Японія, США). Не
так давно картину Красьохи «Адам і Єва»
із серії «Сакральність буття» придбав до своєї колекції Президент
України Петро Порошенко.
У
тому доробку – море волинських сюжетів та краєвидів, портретів земляків,
рідних… З останнього – серія картин на сакральну тематику, за сюжетами головних
православних свят. Але – яка!
Історію
їх появи Василь Андрійович розповідає щиро. Каже, у певний період свого життя
відчув потребу в якомусь духовному відкритті. Поїхав у Єрусалим: «А там така
правдивість всіх оцих з дитинства почутих сакральних сюжетів! Ось вони – перед
очима, реальні!.. Повернувся додому. А потім якось втрапили на очі мої ще
колгоспні замальовки. Де люди сіно косять, скирдують… Ті ескізи вже стільки
пролежали!.. Все ніяк я їх не міг
використати, бо там замальовки колективного життя, а нині все ж інакше –
цінується індивідуальне… Але дивився, як хлопці на покосах сидять і раптом мені
дійшло: це ж апостоли! Порахував: одинадцять. Треба домалювати 12-го! Але
перечитав біблійний сюжет ще раз: ні, апостолів спершу було 11, без Іуди. Ось і
вийшла в мене картина «Богоявлення»: 11 апостолів-земляків і «новобранець» на
покосах – бусел походжає. А потім пішло: скирдують, сіно догори здіймають… Це ж
сходження Святого Духа!».
І
вийшло у Красьохи 15 таких картин, де лелека – символ Христа, де драбина на
копиці сіна – символ дороги до Бога… Можливо, та сама драбина, що все літо висіла
під клунею десь у Хряську, а на зиму «перебиралася» під копицю…
До теми
«Оп-арт, або оптичне мистецтво – стиль
сучасного мистецтва, який широко використовує оптичні ілюзії. Митці оп-арту
досягають створення ілюзій руху або мерехтіння нерухомих об’ктів через зображення періодичних структур і влчне
використання кольорів та форм… Але якщо визнані митці оп-рту будують свої
композиції із геометричних площин, заповнених локальним кольором, то Красьоха
досягає оптичного ефекту завдяки фактурі та кольору, яким питше реальні
пейзажі, навіть іноді вводячи до них постаті людей, які вгадують на другому
плані». Микола Бендюк – із книги-альбому
«Василь Красьоха. Художник правди» (Остріг, 2014 р.)
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора (титульне): Василь Красьоха з
донькою Іванкою у с. Цміни.