В
Україні на початку жовтня відбулися велелюдні та представницькі вшанування
жертв Голокосту. Саме в ці дні 80 літ тому нацистські окупанти розпочали масове
знищення людей єврейської національності. Апогей злочину стався в столиці, де в
колишньому Бабиному Яру гітлерівці знищили десятки тисяч безневинного
цивільного населення…
Щодо Волині, то масові репресії проти мирних євреїв
нацисти розпочали на рік пізніше, восени 1942 р. А для початку в м. Луцьку,
Володимирі, Ковелі, інших великих тістечках вони облаштували ґетто, куди
силоміць депортували також десятки тисяч євреїв. Про масштаби трагедії можна
судити хоча б із одного прикладу: населення м. Луцька до 1941 р. складалося на
70% із представників саме цього народу…
Після закінчення війни місця масових захоронень
жертв Голокосту на Волині, за великим рахунком, гідним чином облаштовані, тут
регулярно відбуваються жалобні заходи.
Проте історія Другої світової засвідчує, що
гітлерівські карателі знищенням тільки євреїв не обмежувалися, така ж сумна
доля спіткала ромів та караїмів. Розстрілювали, вішали, морили голодом і
холодом радянських військовополонених, членів похідних груп Організації
українських націоналістів, представників польського підпільного Руху опору…
Хоч і не скрізь, часом і не на гідному рівні, але й
ця категорія жертв нацизму також не забута в Незалежній Україні.
Проте, згадуючи про трагедію Бабиного Яру та інших
місць масових екзекуцій євреїв, маємо не забувати, що слідом за окупаційним
режимом Третього рейху в Україну з листопада 1943 р. почав повертатися такий
самісінький людиноненависницький сталінський режим під умовною назвою СССР.
Червоні карателі також залишили по собі кривавий слід жертв масових репресій.
Щоправда, вони спеціалізувалися не на етнічних
чистках, а на класових репресіях. Наприклад, якщо арештовували священиків, то
представників усіх релігій. Коли вивозили в Сибір «кулаків», то разом і
українців, і поляків, і чехів, і росіян… А коли вбивали озброєних повстанців із
числа УПА як мінімум трьох формацій (Степана Бандери, Андрія Мельника і Тараса
Бульби-Боровця), то також без будь-якого огляду на національність цих людей:
хоча серед них було найбільше українців, але й чимало представників інших
народів, у тому числі навіть євреїв (в основному, виконували функції лікарів).
І ось тут уже не перше десятиліття виникає головне
питання: куди червоні карателі поділи сотні тисяч убитих і замордованих? В
повоєнній Волині було багато райцентрів, і в кожному знаходилися відділи
НКВД-МВД/НКГБ-МГБ. Там існували і камери для затриманих та арештованих, де
полонених нерідко закатовували до смерті або й розстрілювали. Туди ж звозили з
усіх усюд тіла вбитих у бою «бандитів УПА», проводили опізнання.
А далі? Де ті братські могили, в основному,
невідомих людей, яких чекісти таємно закопували в нашу грішну волинську землю?
Чому, наприклад, карта скотомогильників на території області існує, а місця
поховання цієї категорії жертв радянського окупаційного режиму – відсутні?
Я знаю, що більшу частину архівних документів
НКГБ-МГБ-КГБ свого часу вивезено в Москву, де вони й знаходяться й досі. Там –
уся правда і про підпільні кладовища… Але чому ніхто в Україні не займається
встановленням істини в інші, цілком доступні, способи? Люди ж якщо самі не
знають, то багато чого чули від старших родичів…
Це дуже болюча тема, але її треба піднімати. Бабин
Яр показує, на якому рівні це треба робити.
Володимир
ДАНИЛЮК.
На
фото з архіву: вересень 1941 р., київських євреїв конвоюють до місця страти.