22 серпня 1991 р. рішенням Верховного Совєта РСФСР замість червоного полотнища головним прапором Росії було затверджено трикольоровий стяг. Це сталося на 2 дні раніше за проголошення в Києві Незалежності України. А буквально наступного дня після нашого державного свята на представництві СССР в американському Нью-Йорку замість радянського прапора було піднято той же російський триколор.
Світ зрозумів: нова Росія забрала собі все майно вже неіснуючого Союзу, а колишнім республікам залишила лише крихти.
Але Кремлю майна та золотовалютних запасів виявилося замало. Тепер він прагне знову затягнути «республіки-сестри» у свою барлогу. І недавні візити церковних та державних ієрархів Росії в Київ це вкотре засвідчили.
«Кожен долар у руці іншого він сприймав як особисту образу, коли не міг сприйняти його як свою здобич». Ці слова – з повісті американського письменника О’Генрі «Трест, який луснув». Але їх із повним правом можна використати як оцінку нинішньої зовнішньополітичної діяльності Російської Федерації, чиї правителі дедалі більше нагадують царів-самодержців. Особливо – у ставленні до України, котру вони продовжують вважати власною губернією, а керівників – васалами, здатними хіба що дань щомісяця приносити.
Проте без масової пропаганди Кремлеві свої ідеї насаджувати було б важко. Тому «на передову ідеологічного фронту» кинуто всі сили. Причому як проурядові, так і напівопозиційні ЗМІ дмуть в одну дудку, коли мова заходить про Україну та українців.
Колись авторитетна та відома газета «Аргументы и факты», втративши чимало читачів на пострадянському просторі, вирішила здійснити «великий стрибок» далі на Захід. Власне, як і «Комсомольская правда» та чимало інших московських видань. Враховуючи, що ефірне українське слово та його друкований аналог у Європі мовчать, то саме російськомовні рупори тут і є основним джерелом інформації про нас, українців.
Що ж пишуть «Аргументы и факты. Европа» у перших числах серпня?
Заслуговують на увагу мінімум дві публікації. «Суперечливу історію» написала Юлія Борта. Спілкувалася з професором, доктором історичних наук Алєксандром Бєзбородовим із проблематики створення російського підручника історії для їхніх школярів. Пан директор Історико-архівного інституту РГГУ заявляє: «Однак головна проблема, котру сьогодні треба подолати, це свідоме спотворення історії професіоналами, виходячи з національно окреслених позицій. З’ясувалося, що ми не тільки з братами-українцями не можемо домовитися про спільний підручник історії, але й усередині Росії. В деяких регіонах – кавказьких республіках, на Поволжі – починають писати свою історію. Ось це й вимагає негайного втручання».
Куди ще далі втручатися, щоправда, сказати важко. Бо й наш правопис зросійщили ще 1933-го, й історію намагаються писати під московський диктат.
Ось ще одна стаття з «АиФ»: «Первозданний вєрнулся», яку написав Савелій Кашніцкій. Автор розповідає, як «Москва празднуєт 1025 лєт Крєщєнія Русі». Слова «Київської» тут немає.
Далі Савелій-борзописець узагалі намагається створити враження, що центр світового православ’я – це Москва:
«В 988 році, 1025 років тому, князь Володимир хрестив Русь, включивши слов’янські народи Східної Європи у візантійське співтовариство православних націй… Після багатьох років атеїзму щороку 28 липня свято долучення слов’янських народів до Христової віри приходить до нас».
Як бачимо, складається враження, що Київ та Україна до хрещення зовсім не причетні. Тим більше, що гаспадін Кашніцкій передає таку послідовність подій: «Цього року ювілейну дату відзначають у Росії, Білорусії та Україні. Географія урочистостей розширилася до природних колись меж: від Камчатки до Ужгорода»…
Який стосунок має російська (чи завойована в японців?) Камчатка до нашого Ужгорода (тільки після війни відібраного в мадярів), сказати важко. Тому краще знову послухати американського класика.
О’Генрі ще в одній своїй повісті «Кафедра філантропоматематики» зазначив: «Коли людина пограбувала своїх ближніх на певну суму, їй стає моторошно та виникає бажання віддати частину награбованого. І якщо простежити за нею уважно, можна помітити, що вона намагається компенсувати тим самісіньким людям, яких ще недавно обчищено до нитки»…
Так у нас і з «великим братом» виходить. Спочатку пообіцяв в обмін на добровільне зречення на його користь від ядерної зброї забезпечити незалежну Україну енергоносіями за доступними цінами та разом із США бути гарантом нашої безпеки. А тепер навіть на святкування 1025-річчя хрещення України-Руси не згадує, що рівноапостольний Володимир був київським князем. І ця облуда розповсюджується всією Європою…
Тоді, 22 серпня 1991 р., обслуговуючий персонал Кремля підняв прапор РФ «догори ногами». Помилку швидко виправили. Але, здається, цей факт став символічним. «Хотіли як краще, а вийшло як завжди». Ці слова екс-посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна, виявляється, і зараз актуальні. Барлога нашим сусідам стала тісною. Їх виводять на полювання…
Володимир ДАНИЛЮК.