Доки Волинь вшановувала жертв війни 8 травня, а наступного дня відзначала свято Перемоги, у Берліні – столиці колись нацистської, а тепер демократичної Німеччини – основні урочистості відбулися, звичайно, 8 травня, коли 70 літ тому й було підписано Акт про беззастережну капітуляцію третього рейху перед країнами Антигітлерівської коаліції. Проте відбувалося все за зовсім іншим, ніж у нас, сценарієм: громадськість спокійно аналізувала минуле, а представники влади не виступали на мітингах…
Основний акцент: Друга світова війна загалом і її фрагмент із червня 1941-го до травня 1945-го – це величезна трагедія для всієї планети. Саме про це говорили під час спеціального засідання в німецькому бундестазі, участь у якому взяла й канцлер ФРН Ангела Меркель.
Вулиці найбільших німецьких міст були прикрашені фотоматеріалами, які наочно демонстрували всі жахіття війни. А провідні телеканали демонстрували документальні фільми про велетенське братовбивче побоїще, котре розгорнулося на теренах Європи з волі основних тодішніх диктаторів – Гітлера й Сталіна. Причому демонструвалися не лише жахіття гітлерівських концентраційних таборів у Польщі та звірства СС на окупованих територіях СССР, але й наслідки тотальних бомбардувань авіацією союзників мирних німецьких міст та неймовірно важке дитинство простих німців, у яких війна забрала батьків…
Але після цього всього Німеччина зробила правильні висновки і розбудувала в себе взірець державної машини, яка створена людьми і працює для людей. Гітлеризм і сталінізм для них – синоніми.
А ще – демократія.
Саме вона дозволила велетенській орді російських туристів прибути 9 травня в Берлін, щоб похизуватися колись спільною Перемогою всіх народів СССР. Основна маса цієї строкатої та галасливої публіки бовталася біля Бранденбурзьких воріт, привертаючи до себе увагу атрибутами, притаманними диким африканським племенам. Дехто із «онуків Перемоги» натягував на голову голубого берета солдата ВДВ, проте майже всі прив’язували до одягу помаранчево-чорні георгіївські стрічки. Вони охоче фотографувалися не лише біля помпезної споруди посольства РФ у ФРН (на фасаді якої зберігся герб неіснуючого СССР), але й біля уламків «Берлінської стіни», яка колись розділяла столицю Німеччини на різні окупаційні зони. Подекуди бовваніли й представники зграї «Нічних вовків», які правдами та неправдами таки проникли в Німеччину, щоб тут, у Берліні, показати всьому світові, що Кремль, як колись третій рейх, претендує на роль повного господаря Європи. Рядові ж берлінці намагалися не звертати увагу на цю категорію «гомо сапієнс», а мені, як поодинокому представникові України, довелося навіть кілька разів звернутися до «старших братів» зі словами «Слава Україні!».
Наснаги додали враження від відвідин чекпойнту армії США – меморіального об’єкта, який зберігся тут з часів Другої світової та «холодної» війн. Саме тут був блокпост, який розмежовував американську та радянську зони окупації Берліна, і саме тут невідомі проукраїнські сили на споруді музею розгорнули гігантський синьо-жовтий плакат із закликом до Кремля припинити ганебну війну в Україні. Тому навіть «колорадські туристи», які фотографувалися тут в оточенні одягнутих в американську військову форму часів минулої війни чоловіків, не могли не бачити очевидного: путінський режим сьогодні все більше нагадує гітлерівську систему…
Та найбільше враження – від меморіальної кірхи, розташованій на вул. Будапештській. Весною 1945-го, під час кровопролитних боїв у Берліні, тут оборонялися німецькі солдати. Радянські танки та гармати стріляли прямою наводкою, не тільки повбивавши всіх її захисників, але й завдавши споруді значних ушкоджень. Але кірха вистояла!
І щоб люди ніколи не забували про основні християнські цінності та більше ніколи не розв’язували збройних конфліктів та воєн, місцева влада вирішила законсервувати об’єкт у тому вигляді, в якому він був 70 років тому. І коли дивишся на цей почорнілий від порохових газів берлінський храм, коли бачиш посічені осколками його стіни, тоді починаєш згадувати й про спалені разом із мирними людьми церкви в Україні, і про гітлерівські і сталінські концтабори, і про солдатів, які ніколи не повернуться додому, і про ненароджених їхніх дітей, і про те, що ми, нинішні громадяни України, повинні не лише згадувати про переможний травень 1945-го, а нарешті розбудувати в себе таку країну, яка буде гордитися не лише минулим, але й прийдешнім…
Володимир ДАНИЛЮК.
Фото автора.
Більше фото тут.