Жодної секунди за десяток літ Любов Аламова із Заболоття Ратнівського р-ну не
пошкодувала, що взяла Софійку до себе. Дівчатко-зіроньку тулить до себе як
найріднішу з-поміж рідних. Сивочола жінка знайшла шлях до її сирітського
серденька. Не змогла протоптати стежини лише до сердець кількох старовижівських
чиновників.
У
нас на кожну велику душу завше має бути трохи бездушних. Отак і з Любов’ю
Аламовою. Ще 2005-го вона взяла до себе 3-річну онучку своєї сестри. Зовсім
маленьким дівча лишилося без мами і фактично без тата. Жахлива історія: п’яний
батько забив Софійчину маму до смерті. Вона на ту пору сьомий місяць чекала
другу дитинку. Просто з похорон Любов Семенівна забрала сиріточку зі
Старовижівщини до себе у Заболоття. На
ту пору в одній хаті сивочола жінка, вже матір і бабуся, доглядала трирічне
дитя, батька-фронтовика без однієї руки і батькового брата, лежачого й без
ноги.
«Мені
тоді син сказав: «Мамо, забери до себе, інакше вона пропаде», – от я і своїх
дітей послухала. Забрала малу собі. Воно таке було, що з-під стола ще й не
виднілося… Це внучка моєї сестри. Але сестра – інвалід, в них там сім’я така
неблагополучна, не було там місця дитинці. Відтоді я ні на секунду не
пошкодувала, що Софійка зі мною», – розповідає Любов Семенівна.
Із
2005-го дівчинка мешкає в Заболотті. І хоч – одного віку з онуками Любові
Семенівни, все ж свою рятувальницю називає мамою. За вбивство її рідної неньки
батько відсидів 5 літ, а згодом його позбавили прав на дитину. Нею він не
цікавиться. Хоча Софія – уже
красуня-дев’ятикласниця, добре вчиться, співає в хорі, грає на музичних
інструментах і скоро стане на самостійну дорогу в житті. У Любові Семенівни
материнського тепла вистачає на всіх: на дітей та внуків і на малу названу
донечку. Не вистачає єдиного: терпіння витримати чиновницьку бездушність.
Любов
Аламова – опікун Софії Соботович. Позаяк через певні обставини пенсії на дитину
отримувати не може, держава надає їй допомогу розміром 2,5 тис. грн. Щомісяця
жінка отримує і тисячу власної пенсії, яку заробила важкою працею у поштовій
галузі. Але коли згадує, якою ціною їй дістаються Софійчині гроші, не може
стримати сліз. І справа – в одній-єдиній довідці…
На
роботу ратнівських працівників соціальних служб Любов Аламова не нарікає. З
розумінням ставиться і до зволікань із виплатами, і до різних інших моментів. До
відчаю сивочолу жінку довели у відділі державної виконавчої служби
Старовижівського районного управління юстиції.
Процес отримування нею елементарної, здавалося б, довідки про те, що
ніхто на Софійку не платить аліментів, – «вартий пера»…
Щоразу,
коли Любові Семенівні треба збирати чергову порцію документів на отримання
соцдопомог, вона мусить їхати у смт Стара Вижівка (це далеко не сусідній до
Заболоття населений пункт!) поїздом, йти у відповідний кабінет, просити надати
їй документ… На перший погляд, усе просто. Але, як-то кажуть, не на тих напали.
«Каждий
раз вони мені виймають душу! У мене ж поїзд завше в один і той час їде. Я не
можу затриматися. Софійка – хоч і в дев’ятий клас ходить, але я тільки з нею
вдвох у хаті живу, саму її ночувати не лишу, бо за неї відповідаю. Тому на ніч
зостатися у Вижівці теж не можу. А щоразу в них – то обід, то когось нема, то
просто у плечі виштовхують з кабінету. Ну, так ставляться у тій виконавчій
службі – по-звірячому! То ж хіба я за своє до них ходжу?! За сирітське! Не буде
тої довідки – не буде вчасно грошей. Дівчинка ж росте, їй весь час щось треба»,
– бідкається Любов Семенівна.
Жінка
не розуміє, чим заслужили на таке ставлення. Але робить висновок: «Бездушні
люди там. Ви знаєте: от цього місяця треба туди їхати, а ніяк не зважуся. Я ж
прив’язана до поїзда, знову брязнуть дверима перед носом – обід у них… Бувало,
мені того папірця єдиного у шпаринку дверей віддавали. Вже хотіла не раз до
начальника їхнього йти, а вони все кажуть, що його нема…».
Хоча
Любов Семенівна вже поважного віку, але прекрасно розуміє: з сучасною технікою
довідку видати – не така вже й проблема. Зрештою: чи в особливих випадках не
можна зробити так, щоб не ця сивочола жінка з великим серцем їздила на поклони
у виконавчу службу Старовижівського р-ну, а ті, хто покликані «служити» народу
(і Любові Семенівні, і її Софії, і всім нам з вами) якось знайшли можливість до
неї серцем розвернутися? Це питання, у офіційному форматі ми адресували
працівникам Старовижівського районного управління юстиції. Чекаємо відповіді.
Можливо, можна «протоптати стежку» до одного-єдиного папірця більш
цивілізованими і моральними шляхами?..
Із
розумінням ставиться до ситуації і начальник служби у справах дітей Ратнівської
райдержадміністрації Сергій Ковч, який знайомий із проблемами Любові Аламової і
запевнив, що спробує докласти зусиль,
щоб спростити бюрократичну процедуру.
Бо
велике серце цієї жінки, ми переконані, вартує значно більше потраченого
робочого часу на друк однієї довідки. От тільки шкода, що чиновницька доблесть
у нас подекуди цінується більше, як елементарна людяність.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Софійка Соботович і її
названа мама Любов Аламова.