Біль війни

Недавно у Луцькому національному університеті відбулося урочисте відкриття багатофункціонального середовища арт-релаксації «ART-TELL-IYA», що спрямоване на відновлення психологічного стану ветеранів АТО/ООС, про що ми повідомляли у минулому випуску газети. Тоді й виникла ідея написати матеріал не просто про приміщення, а про людей, для яких воно створювалося. Вдалося познайомитися із заступником голови ГС «Спілка воїнів АТО Волині» Олександром Ярошиком та домовитися про зустріч.

Вже наступного дня я прямувала до Центру реабілітації учасників бойових дій КП «Луцький центр первинної медичної допомоги», де герої моєї статті проходять фізичну реабілітацію. З Олександром Борисовичем ми зіткнулися у фойє, і він з захопленням провів мені невеличку екскурсію закладом: тренажерний та гімнастичний зали, масажний кабінет, зона відпочинку.

«Тут двері відкриті для всіх, хто має бажання. Можна прийти в будь-який час і пройти повний курс лікувальної фізкультури. Я вже сюди ходжу третій тиждень і дуже задоволений результатом. Тут і басейн, і гідромасажні ванни, і душ Шарко. Воно все дуже потрібне, бо знімає напругу», – розповідає Олександр Ярошик.

А головне, що тут воїни можуть спілкуватися між собою, розповідати про свої переживання та навіть проблеми, бо відкрити зболілі рани важко, особливо тим, хто про війну чув лише з екранів телевізора.

Сам Олександр Борисович про війну знає не з чужих слів. 41 рік тому він пересік кордон Афганістану, а в 2014 р., покинувши свою роботу за кордоном, поспішив до українського військкомату. Незважаючи на солідний вік, настояв і майже півтора роки відслужив у львівській 80-ій десантно-штурмовій бригаді.

Зі своїми героями Олегом та Віктором я знайомлюся в «тренажерці». Хлопці напружено відробляють комплекс вправ. Лунає музика, сміх та жарти. Без зла жартують один над одним.

Першим, із ким вдається поговорити – Олег Фірчук. Чоловік народився у Луцьку, закінчив 14-ту школу, в 1984р . пішов до армії. Про тодішню службу не говорить, посміхаючись, каже, що й досі вона перебуває під грифом «Секретно». Після служби поступив у Курський медінститут, але провчився лише до другого курсу. Зізнається, через «гарячу голову» покинув навчання. Так, «по дурості» в’язався у бійку і був відрахований…

Повернувшись додому, на спір поступив у Луцький політехнічний інститут, спеціальність «Автомобільне господарство». Відучившись на заочному відділенні, одружився.

Про сім’ю розповідає з теплотою і гордістю. З дружиною Альоною виховали двох діток-двійнят: хлопчика та дівчинку. Зараз вони уже дорослі, кожен будує свій життєвий шлях.

Цікавлюся, а як їх звуть? Сміючись розповідає, що довго сперечалися, вибираючи імена, а тому вирішили назвати сина Олегом, а доньку Альоною, щоб нікому не було образливо.

«Спочатку не було таких великих проблем, а потім, коли вже діти підросли, дружина гукає: «Олег!», то зазвичай ніхто не йшов», – пригадує зі сміхом Олег-старший.

Акуратно перевожу розмову на тему АТО. Лице мого співрозмовника серйознішає, час від часу потирає плече, яке відлунює застарілим болем. Але хіба буває таким біль?

«Схід…Це було в кінці 2014 р., із військкомату прийшла повістка, так як я уже раніше  служив. Пройшов медогляд, сказали: «Чи можете?» і я відповів: «Так». Спочатку потрапив на розподілення в Рівне, потім у Житомир, 95-та бригада. Там 3 місяці на злагодження. Я служив в другому батальйоні, четверта рота. Після цього приїхали на базу в Слов’янську, і, переночувавши там, пішли міняти 25-тку на позиціях в Авдіївці, де ми й пробули 6 місяців, потім Тарасове та багато ще де…», – розповідає Олег Фірчук.

Цю війну він з гіркотою називає окопною, говорить, що вона не для такого роду військ, тому й пішов звідти разом зі своїм екіпажем, коли вийшов строк служби, але переконує, якщо буде якийсь наступ, готовий повернутися на передову. А просто сидіти в окопах – йому не до душі.

Зізнається, що у нього чимало спогадів, але йому важко ділитися з тими, хто цього не відчув на своїй «шкурі». Навіть дружині нічого не розповідає. Він говорить, що багатьом воїнам, повернувшись додому, важко справитися з «внутрішнім болем», напливом емоцій і спогадів, адже вони не можуть просто це викласти на поверхню. І не кожному психологу розкриються, тому найефективніше – це спілкування з побратимами. Так відпускає напруга, трохи заспокоюється серце.

Я прошу розповісти про другий бік війни, той, який наповнений життям. Олег помітно пожвавлюється і з ентузіазм розповідає:

«Ми тоді стояли поблизу населеного пункту Тарасове, виїжджали на рейди. Нам не дозволялося ходити в село, та на місці не сиділося, тож ми подумали, що нашу відлучку не помітять. Але хтось таки побачив, і комбат в покарання наказав моєму екіпажу і екіпажу мого колеги «Секрета» рити яму в пояс глибиною. Копали, копали та й вирішили, що задарма рити землю – не раціонально, краще зробимо баню. Зразу й майстри найшлися, і азарт появився. І яму більшу викопали, стіни обшили колодами, зробили сидіння, поставили буржуйку, обклали її камінням, і відро хтось приніс. До вечора уже всі екіпажі знали, що ми баню будуємо, вже й список скали, хто за ким паритися буде. Я ще встиг помитися в ній, навіть не парився, а в 4 ранку загальний збір, на техніку і в дорогу. А баня зосталася…».

Часто проводилися різноманітні турніри. А одного разу, будучи уже на Арабатській стрілці, вирішили скупатися у теплих джерелах. Це був січень, тож наші воїни думали, що там нікого немає. Їхали до місця на легковиках, аби не лякати місцевих, але форма і особиста зброя завжди мала бути при собі. Зі слів Олега, при їхній появі усі звуки стихли. Залишивши чергового, побігли скупатися, так ось, поки наші воїни були в воді, усі відпочивальники сиділи на березі. Після водних процедур до військових підійшло два чоловіки в халатах, які говорили по-російськи. Подякували їм за службу, протягнули гроші, аби наші солдати змогли собі щось купити і відзначили, що така поведінка відпочивальників є ненормальною. До слова, це були кримчани.

На моє запитання, як сприймало наших воїнів місцеве населення, Олег відповів, що відсотків 90% ставилися нормально, вірили, що вони зможуть їх захистити. Правда, були й такі, що звинувачували їх у розрусі, коли снаряди «градів» сепаратистів перелітали та вдаряли по місцевому населенню. Але в більшості спостерігалася позитивна реакція, до того ж, наші воїни усім ділилися з місцевими: і водою, і харчами.

І поки Олег спішить на різні фізичні процедури, до мене заходитьВіктор Кривцун – капітан спецпідрозділу особливого призначення «Світязь», позивний «Седой». Народився в Луцьку, до 4 класу жив у м. Ковелі, потім з сім’єю переїхав до обласного центру. Спочатку вчився у школі №1, потім у №4. Після отримання атестата поступив на історичний факультет, спеціальність «Вчитель історії, методист з виховної роботи». Ще на четвертому курсі пішов працювати в 25-ту школу і одразу став класним керівником у 7-В. Різниця між вчителем і дітьми була 9 років, але це не завадило класу стати найкращим в школі. Потім перевівся в 5-ту школу, а в 1998 р. життя зробило крутий поворот – поступив на службу в обласне управління податкової міліції, відділ боротьби з контрабандою. Своє рішення прокоментував так, що завжди мріяв носити погони, а це був єдиний відділ, який не вимагав сидіти в кабінетах у «білих сорочечках».

Майже весь час чоловік по службі проводив у волинських лісах, ловив контрабандистів:

«Ми завжди присовували три-чотири буси чи зі спиртом, чи з цигарками, чи ще з чимось. Завжди був улов».

Бували періоди, що проводив в машині на чергуванні і по два тижні. Зізнається, що повертаючись додому, часто клав одну подушку під спину, іншу під «п’яту точку», включав радіо, і тільки в такому положенні міг заснути. Таке життя подобалося нашому героєві, але одного разу його команда затримала начальника окремої роти ОРДПС на супроводі м’яса з Польщі, який виявився кумом начальника міліції. В результаті відділ розігнали. Нашого героя, який у той час зламав руку та перебував на лікарняному, списали за станом здоров’я.

Після того навіть відкрив свою охоронну фірму, але – не склалося. Життя кидало то в одну, то другу сторону. Працював адміністратором, потім доля закинула на професійну кухню. Зізнається, що завжди любив готувати їжу, хоч і ніде не вчився.

«У червні знайомий мені сказав, що створюється спецпідрозділ особливого призначення «Світязь», і я подзвонив до свого кума Сергія Помінкевича, який загинув 29 серпня під Іловайськом… Ми поговорили і вирішили, що ми йдемо. От так я потрапив у роту спецпризначення «Світязь», – розповідає про свій початок війни «Седой».

Там він став помічником фельдшера, а в серпні місяці вже вирушив у складі 40-ка чоловік у зону АТО. 

«В Іловайськ йшли на три дні, а затримались на довше. Не було води, та й з їжею були проблеми. А потім сказали, що ми виходимо. 28 серпня в 16.00 сказали, що буде перемир’я до 22.00. Ми почали з приміщення 14-ої школи виносити всю амуніцію, вантажитись, а під самий кінець вияснилося те, що медицині ніхто не сказав, що ми йдемо. І ми знову вернулися в школу… Сказати, що я не боявся, це сказати, що я «дебіл»… Коли в тебе тільки 9 магазинів до автомата, а весь боєкомплект за 500 м на дорозі, яка прострілюється… Ця ніч була найжахливішою. Всі миротворчі батальйони були в одній школі, як кажуть, класика жанру. Але нічого, вистояли. А потім в чотири ранку почали рух, ну, а далі… Всі знають, чим воно закінчилося», – випалює, як на духу, Віктор.

Під Новокатеринівкою спішились, війська РФ зайняли всі висотки, розстрілювали, як в тирові… Декому вдалося вийти, а нашого героя поранили. Костя Лахвіцький, Андрій Ткачук, Міша Таліманчук і Віктор Кравцун потрапили в полон. Спочатку були «на ямі», на другий день погрузили в «КамАЗи» та вивезли на якусь галявину. Про це є відео в інтернеті, де наші воїни стрибають під дулами ворожих автоматів, роздягнені до пояса. Так в Україні дізналися, що мій співрозмовник – живий. 

Віктор із вдячністю згадує Мішу Таліманчука, який надав йому першу медичну допомогу і не покинув друга в біді, хоча й міг втекти.

Про полон згадує, що військовий РФ, хоч і забрав телефон, але повернув сім-карту і флешку, а знайшовши в кишені фото доньки та іконки, повернув зі словами: «Это святое». «Седой» зі сміхом пригадує, що там ще були й гроші, але ворог їх не помітив.

«З росіянами в нас більш-менш було нормально, тільки там ці косоокі буряти кричали. То підійшов хлопець, я так зрозумів, що він контрактник, бо видно, що вояка ще той, і каже: «Слушай, ты на них не ори. Щас все поменяется, мы славяне между собой договоримся, а ты – косоглазая задница, они тебя и съедят!», – розповідає Віктор.

За його словами, російський лікар теж не кинув українських поранених, а зі всіх сил намагався допомогти нашим воїнам. Тож, і на війні, навіть із ворожої сторони, є люди.

Потім був польовий госпіталь і лікарня в Дніпрі. 

Не встиг ще й оправитися, і знову на війну. З другою ротацією відправився у Вуглегірськ. І знову оточення, знову «Світязь», 40 чоловік, 37 «грачей» (артилерія, – авт.).

«Кацапи пішли на Дебальцево. Починається Дабальцівський котел, а ми знову в оточенні. Три дні ми так трохи бодалися, жорстко бодалися. Вже навіть приходили з білим прапором: «Ребята сдавайтесь, все будет хорошо!». Ну, куди здаватися, ми всі через полон пройшли?! Тим більше, вже всі висіли на цьому сайті «Миротворець-каратель». Це, до речі, еліта там. – Сміється. – Вийшло по класиці, викликали вогонь на себе. Хочу дуже подякувати дівчатам-волонтерам, Марині Шеремет, яка загинула в автокатастрофі, дзвонили до неї, давали координати. Вона така була людина, яка могла зайти навіть у Генштаб, відкрити ногою двері. Вижили… Вийшли ярами, пішли на Горлівку, сєпари нас бачили, але ми познімали знаки «свій-чужий», хлопців із ЗСУ поставили в дубочки всередині, вони думали, що йде російська ДРГ».

Віктор каже, що звільнився, бо «Світязь» почали використовувати як ППСників (патрульно-постова служба, – авт.), і його серце цього не витримало. Повернувшись додому, створив ГО «Криївка Волині», це громадська організація, яка займається активною реабілітацією воїнів АТО та членів їхніх сімей. Трохи працював кухарем і знову повернувся до ЗСУ. Підписав один контракт на півроку, потім ще один. Каже, сміючись:

«Зараз трохи підлатаюсь, може, знову здурію?».

За весь час наших розмов, я дивилася в їхні очі, слухала їхні історії, і мені так соромно ставало за нас, які у святкову ніч «луплять» салюти, які мовчки дивляться російські фільми у маршрутках, які мовчать, коли ображають волонтерів, і про себе постійно бубнять: «Да, какая разница?». 

А різниця є, і велика. Ми живемо в час війни, і війна живе в тих, хто поряд із нами, і як би ми не хотіли від неї відвернутися, вона поруч…