Чому
для чесних трударів землі немає, а для підпільних пилорам – можливостей «бери
не хочу»? І який толк від нової влади, коли її очолюють вчорашні дрібні
чиновнички, не навчені ні з людьми спілкуватися, ні на прямі запитання
журналістів відповідати?!
Наша
постійна читачка Любов Шворак із Камінь-Каширщини не вперше звертається за
підтримкою до «Волинської газети». Працюючи бібліотекарем у с. Стобихівка,
жінка плаче за землею, котру в неї можуть забрати. А то немало-небагато – майже
гектар сільськогосподарських угідь!
«І це
при тому, що в нас із чоловіком четверо дітей, що маємо три корови й зі
статусом родинної ферми мали би заручитися підтримкою держави», – ділиться
наболілим Любов Іванівна.
Любов Шворак.
Підтримки,
кажуть Швораки, немає навіть од місцевої влади:
– У
Стобихівці селян, яких обділили землею, чимало. Коли восени ви приїжджали на
мітинг під сільрадою, самі бачили: без наділів лишилися ті, хто по 20 і більше літ
у колгоспі трудився, а за місяць-другий до розпайовки був звільнений. Натомість,
хто ближче до начальства стояв, той устиг не тільки в останній момент
«колхозніком» стати, а й чимало поля відхопити, – нарікає наша читачка.
Щоби
землю у Стобихівці поділити по совісті, селяни впродовж багатьох літ просять
сільського голову скликати збори громади, розказувати й показувати: скільки є у
сільради землі, кому та коли її роздали, на що розраховувати молодим родинам,
які хочуть жити і працювати на малій батьківщині.
– Але
як, скажіть, жити й дітей годувати, коли навіть корів ми не маємо де випасати?
– запитує Любов Шворак. – Той луг, на який колись гонили худобу, сільський
голова віддав під розпайовку. Тож аби стобихівські корови (а це до сотні голів)
не померли з голоду, ми попросилися на територію Скулинської сільради
Ковельського району (туди, де розбився літак із контрабандою). А за «сусідську»
траву платимо щороку по сто гривень «від корови».
Щоби
господарям повернули безплатне пасовище, частина жителів Стобихівки підготувала
сільському голові заяву, під якою підписалося близько 20 людей.
– А він
тої заяви навіть зареєструвати не хотів! Мовляв, то не так оформили, то не так
вручили, – продовжує Любов Іванівна.
Сільський
голова Іван Рекачук про цю проблему знає, але вирішити її не знає як:
– Раніше
люди гонили корів на випас, що займає площу в 24 гектари. Якщо порахувати, що в
табунах коло 70 голів, то це скільки на кожну припадає! А друга половина села
тисне: давай розпайовуй! І як мені бути? Де стільки землі набрати, щоб усім
хватило?
Тож як
єдиний варіант пропонує Іван Степанович і далі платити стобихівцям за
ковельську траву.
Про
питання Любові Шворак сільський голова теж не забуває.
«Ви як
тільки подзвонили, я відразу зрозумів, хто всю бучу колотить», – зізнався в
розмові.
– Але я ще
раз нагадаю Любові Іванівні: ту землю, яку вона стільки часу обробляла, жінка
не орендувала, ніяких документів не оформляла і відповідно жодних коштів за
користування не сплачувала. Якщо простими словами, то громадянка Шворак вдалася
до самозахвату, – вважає голова. – Звісно, рано чи пізно та лавочка мала
закритися. А тому зараз (коли більшість наших жителів отримали державний акт на
землю і розоране Швораками поле припало комусь у пай) на ту ділянку хочуть
прийти законні власники. От Любов Іванівна й бунтує. До речі, вона має, окрім
цього поля, пай свого свекра. Тільки чомусь досі не виготовила державного акта
на ті площі.
– Не
виготовила, – пояснює Любов Іванівна, – бо нам постійно повертають документи. А
зараз ось син подів десь своє свідоцтво про народження. Тому процес затягнувся.
– І
таких пайовиків, які досі не оформили документів, у селі чимало, – додає Іван
Рекачук. – Одні спеціально цього не роблять, бо, ставши законними власниками
наділів, не зможуть отримувати від держави допомогу. Іншим шкода тисячі
гривень, які треба заплатити за виготовлення паперів. Ще інші спеціально розтягують
гуму, бо бачте, ті поля, які вони самі в ході жеребкування отримали, їм не
підходять: не коло хати.
Але на
побоювання стобихівців, нібито вільних площ уже нема, Іван Степанович каже:
сільська рада за кілометрів п’ять-шість од села має земель запасу десь 70-80 га.
Так само
не лишаться без наділів молоді сім’ї, котрі планують обзавестися власним
обійстям. Під житлову забудову сільрада їм виділяє 40 га. А коли врахувати, що
кожній родині передбачається по 25 соток, то ділянок вистачить усім охочим,
заспокоює Іван Степанович.
Так-то
воно так. Але якби реалії відповідали словам Івана Рекачука, то чому тоді людям
здіймати бучу? І чому так само, як журналістам, Іван Степанович не пояснить
ситуацію своїм односельцям? Із яких причин не організує збори громади, перед
тим не домовившись із кожним господарем окремо. Не в одній же Стобихівці люди
сварилися через розпаювання? На тій самій Камінь-Каширщині був випадок: сусіди
так «закосилися» через межу, що один другого косою порізав!
– До
кінця року ми теж завершимо розпайовку, – пообіцяв Іван Степанович. – І так
само в кінці року я перед громадою прозвітую.
Втім
саму громаду такий поворот подій, схоже, не влаштовує. Тому допомогти розібратися
в земельному конфлікті стобихівці постійно запрошують районне керівництво. У
квітні, після так званого перезавантаження влади, звернулися до прокуратури і камінь-каширського
осередку «Правого сектору».
–
Чекаючи в гості громадських активістів, сподівалися, що й дільничний міліціонер
буде присутній, і наш голова. Але начальство сховалося од людей. Мабуть,
боїться в очі глянути, боїться правду почути, – припускає Любов Шворак. – На нашу
скаргу правоохоронні органи приїжджали розібратися. Та замість збори скликати і
громаду вислухати, допитали мене та ще одну жіночку. Поцікавилися, між іншим,
чи не боюся без роботи лишитися або в тюрмі опинитися. Але мені вже нема чого
боятися. Не для того двоє моїх синів у Києві під кулями стояли! Я і
прокуратурі, і нашому голові сказала: «Тіко мене зачепите – я на суді таке
розкажу! Про всі ваші чорні діяння! Про те, чому в селі всього п’ять чи шість пилорам
офіційних, а решта сорок – підпільні. Бо ж, правда, дивно, що всі про
«нелегалів» знають і ніхто «не помічає»? Зате коли проста людина просить поля,
аби чесно трудитися, чує лише відмовки. Як-то кажуть: не помажеш – не поїдеш.
Тож
голова поспішив і за підпільні пилорами виправдатися. Мовляв, як же за всіма
ними встежиш?
Сировина для ненажерливих пилорам, яких місцева влада не помічає.
–
Офіційно в нас працює близько шести таких підприємців. Кожен із них сплачує до
місцевого бюджету від трьох до десяти тисяч гривень податків щомісяця (залежно
від обсягів переробленої деревини). А решта кажуть, що дерево ріжуть для
власних потреб. Хтось пояснює: жінка хвора. Хтось проситься: дітей годувати
треба. І я як голова хіба можу їм заборонити?
Розуміючи,
що добре Іван Рекачук знає, звідки у власників підпільних пилорам цегляні
особняки виростають, запитую в сільської бібліотекарки:
– Навіщо
ж ви такого голову собі обрали?
– Та
думала, чоловік по-чесному працюватиме. А він…
– То
можна недовіру йому висловити.
– Наші
депутати на таке не підуть: у них рука руку миє.
– То
чому за таких нечесних свій голос віддавали?
– Та…
Словом,
домовилися ми з Любов’ю Іванівною: оце будуть восени вибори – голосуйте за
людей, які і вчора, і сьогодні по совісті живуть. Бо ми спершу за сто гривень
ставимо галочку у бюлетені (здогадуючись про нечесні заробітки «щедрого»
кандидата), а потім дивуємося, чому мафія на все свою лапу наклала: від
пилорами на закинутому хуторі до цілих областей із мільйонами «кріпаків».
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора та Олени ЛІВІЦЬКОЇ.
На
продовження теми
Вождізм
районного масштабу
Ось такий він – голова Камінь-Каширської райдержадміністрації Сергій Дмитрук: трибуна, звукопідсилювальна установка, герб району з лелеками і аж два тризуби…
Прагнули
журналісти «Волинської газети» поспілкуватися на цю тему і з так званою новою
владою Камінь-Каширщини. Для цього навіть спеціально виїхали у відрядження.
Проте поведінка голови
райдержадміністрації Сергія Дмитрука, м’яко кажучи, здивувала. На численні
звернення звичайним телефоном у приймальні великого начальника районного
масштабу кілька днів відповідали, що, мовляв, Сергій Олександрович то зайнятий,
то вийшов, то кудись виїхав. Спроби поспілкуватися з ним мобільним теж
виявилися безрезультатними: він то не відповідав на дзвінок, то відхиляв
виклик…
Чи є
випадковою така поведінка Сергія Дмитрука? Може існувати мінімум 2 варіанти
відповіді на це запитання.
Перший:
колишній учитель початкових класів, який після закінчення в Луцьку педфаку
(зазвичай тут основна маса студентів – дівчата) працював у першій школі
Каменя-Каширського, просто не усвідомлює, що за збігом обставин саме він сьогодні
представляє в районі всю вертикаль державної влади України, на чолі якої –
Кабінет Міністрів України Арсенія Яценюка та Президент України Петро Порошенко.
І відсутність взаємодії з органами місцевого самоврядування у справі вирішення
повсякденних турбот простих трударів – це саме Сергія Олександровича, так би
мовити, недопрацювання, що автоматично дискредитує і обласну виконавчу владу на
чолі з Григорієм Пустовітом, і найвищі державні інституції.
Другий
варіант відповіді: Сергій Дмитрук після завершення активної педагогічної
діяльності так міцно ступив на стезю партійної та номенклатурної діяльності,
що, ймовірно, після призначення на посаду голови райдержадміністрації просто
потрапив у період запаморочення від успіхів. Але який багаж професійного досвіду
у нього за спиною? Головування в місцевому осередку однієї з політичних партій,
яка на виборах Президента України в Камінь-Каширському р-ні зазнала нищівної
поразки і за що Сергієві Дмитруку треба було б уже давно відповісти «по
партійній лінії». А ще – кипуча діяльність в апараті районної ради, де, як
відомо, головне вміти акуратно підготувати проекти якихось рішень і вчасно
покласти на стіл начальству.
Цілком
можливо, що існують ще якісь вагомі пояснення, чому новопризначений вождь
Камінь-Каширщини ні на нинішній, ні на попередній посадах нічого не зробив для
того, аби війна за паї в Стобихівці закінчилася хоча б перемир’ям, щоб
камінь-каширських корів селяни не ганяли пастися в сусідній район, а в проблемі
діяльності підпільних пилорам було нарешті поставлено крапку. Саме тому
редакція письмово звернулася до Сергія Дмитрука з проханням надати вичерпні
відповіді на ці запитання. Причому, якщо отримаємо відписку, то знайдемо на
Сергія Олександровича управу на інших рівнях… Бо не люди існують для окремих представників
влади, а навпаки.
Редколегія.