Масовий бандитизм і тотальне беззаконня,
які кремлівський режим зараз застосовує на Донбасі, його духовні наставники
намагалися експортувати в Україну і 90 років тому. Але Волинь не тільки
вистояла, але й перемогла вовків в овечій шкурі! Так було і так буде.
Перший,
пробний етап антидержавної діяльності кремлівських емісарів у довоєнній Волині
припав на початок світової економічної кризи. Особливо складною ситуація стала
після неврожаю 1924 р. Узимку в багатьох бідних родинах розпочався голод. Навіть
депутат англійського парламенту Чарльз Бекет виступив у Лондоні з промовою
перед членами Палати представників, де заявив: «Ми відвідали
Володимир-Волинський у Західній Україні. Я знаю Індію, і ви, звичайно, чули про
страхітливі злидні індійських сіл. Але мені ніколи не доводилося бачити таку
гнітючу та відчайдушну бідність. Тепер зрозуміло, чому Польща утримує таку
численну армію».
Але
підривна робота російсько-терористичних угрупувань на наших землях розпочалася
значно раніше, ніж у країні почали з’являтися якісь ознаки економічної кризи.
Особливо активну хвилю більшовицької активності викликало урядове розпорядження
про запровадження наприкінці 1922 р. у Західній Україні військового обов’язку.
Комуністи одразу розгорнули бурхливу підпільну боротьбу, вдаючись до всіх форм
агітації та пропаганди, а часом – і до фізичного тиску. У результаті сотні
молодих волинян не з’явилися на призовні пункти, частина з них пішла в ліси, де
поповнили банди грабіжників та мародерів, які отримали гучну назву
«партизанських загонів». Лише в 1923 р. на призовні дільниці не з’явилося 835
молодих українців.
Поштова марка СССР, випущена на честь російського бойовика Кірілла Орловського
Узагалі,
стара література дає з цього приводу дуже багато цікавих свідчень. Зокрема й
видана ще 1964-го книга Івана Заболотного «Нескорена Волинь», де, зокрема,
сказано, що комендант воєводського управління поліції 9 жовтня 1923 р. щодо
масових безладів та провокацій доповідав міністрові внутрішніх справ Польщі: «На
території Волині за минулий квартал відмічено 78 випадків підпалів і пожеж… У
серпні і вересні підпали посилилися. Причин більшості випадків підпалів не
встановлено. Підпалюються скирти і стодоли збіжжя, цілі господарства
хліборобів. Можна припустити, що ці підпали вчиняються на політичному ґрунті
(саботаж). Підпали частішають».
Справа
дійшла до того, що глава уряду Віценти Вітос у супроводі міністра внутрішніх
справ Владіслава Керніка, міністра земельних реформ Броніслава Асецькі та інших
урядовців, занепокоєний становищем, 7 жовтня того ж року почав об’їзд східних
теренів держави і в першу чергу відвідав Луцьк.
Висновок
був невтішним: значну територію воєводства фактично контролювали банди червоних
бандитів. Уже стало системою, що жоден представник влади не міг з’явитися в
тому чи іншому волинському селі без супроводу озброєної охорони. А Ковельський
та Володимир-Волинський повіти взагалі зажили сумної слави районів, які
тотально контролювалися «партизанами», тому вглиб цих територій рідко
наважувалися виступати навіть цілі загони армії та поліції.
Ситуація
загострювалася щодня. Тим більше, що чекісти із СССР засилали в Західну Україну
все більші й більші групи агентів та бойовиків. Московська газета «Правда» 18
листопада 1924 р. радісно повідомляла: «Паніка на польських окраїнах зростає щодня.
Польське «Товариство опіки над Східними кресами» щоденно одержує повідомлення
про нові напади на поміщицькі маєтки. Самі поміщики перебралися в міста. Вбивства
членів таємної та легальної поліції стали звичним явищем».
Старшина армії УНР теж боролася з агентами Кремля.
Особливим
цинізмом характеризувалася тоді банда під проводом червоного агента, котрий
діяв із позивним «Артем» або «отаман Каліниченко». Насправді в Західній Україні
діяли не місцеві повстанці, а добре вишколені та перекинуті через р. Збруч
агенти ОГПУ на чолі з вихідцем із Могильовської губернії Кіріллом Орловським.
Вершиною багаторічного свавілля та вбивств цієї групи бойовиків став напад 17
головорізів на пасажирський потяг, у якому їхав… воєвода Поліського воєводства Станіслав
Довнаровіч. Підступно роззброївши нечисленну охорону, нападники примусили
машиніста зупинити паровоз, а потім витягнули держчиновника на землю, де просто
відшмагали офіцерським паском…. Зрозуміло, що в повоєнні роки «Артем-Калініченко»,
офіцер органів ВЧК-ОГПУ-НКВД, був обласканий російсько-терористичним режимом за
те, що вбив «понад 100 поміщиків і жандармів», отримав звання Героя Радянського
Союзу і Героя Соціалістичної праці, став головою колгоспу «Рассвєт» у Білорусі,
де й помер у ситій та безтурботній старості.
Взагалі,
розгул засланих із території більшовицької Росії озброєних банд у той період
набрав такого масштабу, що в ситуацію був змушений втрутитися навіть керівник
ВЧК-ОГПУ Фелікс Дзержинський. Це сталося після того, як група одягнутих у
польську військову форму невідомих осіб напала на радянську заставу,
розташовану на території Кам’янець-Подільського прикордонного загону. В
результаті розслідування було встановлено, що збройний напад здійснила… група,
сформована ГРУ РКК і яка була закинута на територію Західної України для
здійснення розвідувально-диверсійної роботи. Чому бойовики вирішили обстріляти
радянську заставу та пограбувати її, так і не встановили, оскільки «справу
зам’яли» за особистою вказівкою Сталіна.
Військо польське в обороні Волинського воєводства.
Тому
тільки запровадження рішучих та системних заходів дозволило тоді припинити
беззаконня та масові злочини. Парламент надав міністрові внутрішніх справ Владіславу
Керніку надзвичайні повноваження «для придушення страйкарів і забезпечення
громадського спокою в столиці та в усій країні». Комуністичні організації на
законодавчому рівні були визнані «державними зрадниками» і підпадали під
найсуворіші каральні заходи. На Волині було запроваджено військовий стан, майже
300 найзухваліших бандитів було заарештовано, а 42-х – розстріляно при спробі
збройного опору владі.
Серед
інших довелося відповідати за підбурювання до антидержавної діяльності й
журналістам. Зокрема 28 лютого 1924 р. у Луцьку було ув’язнено головного
редактора газети «Селянська правда» Сергія Дробана. Як умотивовував на судовому
засіданні представник воєводської прокуратури, за те, що «у своїх статтях
підбурює «русинських» мешканців, закликає до ненависті між «бидлом» – це цілим
«русинським» (українським) народом і «панами» – тобто польськими урядовцями,
ображає владу та зводить наклеп на поліцію».
Зрозуміло,
що активна та результативна діяльність тодішньої Польської держави викликала
підтримку, насамперед – у США, Великій Британії та Франції, котрі надали країні
максимальну допомогу.
У
листопаді 1925-го зовсім зупинилося виробництво на державному лісопильному
заводі в Ківерцях, сірниковій фабриці «Вулкан» у Рівному і тютюновій фабриці в
Ковелі. За найскромнішими підрахунками влади, лише за кілька місяць офіційно
зареєстрована кількість безробітних зросла на 2750 осіб.
«Марево
голодної смерті заглядає в робітничі і селянські хати! Двісті сорок тисяч! Та
це число ще далеко не загальна кількість тих, хто не має праці… Навіть
неопозиційні газети оцінюють справжню кількість безробітних на півмільйона, а
вона росте з дня на день», – написала тоді газета «Світло».
За
таких обставин червона агентура почала змінювати форми та методи підривної
роботи, намагаючись активно використовувати легальні механізми. Для цього
Кремль зумів використати волинську фракцію партії УСДП тодішнього польського
Сейму в складі Й. Скрипи, А. Пащука та Т. Приступи, які «стояли на твердих
комуністичних позиціях». З їхньою допомогою в квітні 1924-го в Луцьку було
проведено партійну конференцію, на якій вирішено пристати на платформу
Комуністичної партії Західної України та увійти до її складу. Й підривна робота
закипіла з новою силою.
Як
доповідав Луцький повітовий комендант поліції своєму керівництву, навіть після
масових арештів членів КПЗУ на Волині 1 квітня 1925 р. «діяльність цієї партії
не тільки не припинилася, але й з часом набрала нової сили під керівництвом
посла Сейму Андрія Пащука («Андрійова» або «Баті»), який розвинув велику
енергію та ініціативу в щоденній організаційній роботі». В с. Верхівка Луцького
повіту, зокрема, було таємно проведено конференцію, в якій узяло участь 14
осіб, зокрема – вже згадуваний посол Андрій Пащук. Як доносили таємні джерела,
тодішні волинські більшовики остаточно перейшли на шлях антидержавної боротьби
із планами здійснення відкритого військового путчу, засудивши «анархістські
ухили в рядах КПЗУ Волині і тих, хто вступив в організацію з числа членів
соціал-демократичних гуртків і приніс із собою антимарксистські погляди на
революцію».
Відтоді
вже не тільки через радянський кордон передавалася зброя та підривна
література, все необхідне для бойовиків постачалося й з інших джерел!
«Весна
1925-го була тривожною для західноукраїнських земель, що належали давніше до
Росії, а потім опинилися під панською Польщею. По волинських і поліських селах
всі в один голос говорили, що от-от має вибухнути загальне повстання проти
буржуазно-шляхетського ярма, передавали всякі поголоси про закопані десь
кулемети, заховані гармати, про цілі кошики револьверів, що присилають із
Варшави. То в одному, то в іншому місці спалахували панські скирти, загорялися
маєтки, відбувалися збройні напади на поліцію тощо. Скрізь селяни відтягували
сплачування податків і понуро дивилися на панів», – зазначав у доповідній
записці в Москву ЦК КПЗУ.
Втомившись
від безкінечних спроб демократичними методами налагодити роботу ефективного
державного механізму, основоположник Другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудські з
вірними сподвижниками 15 травня 1926 р. здійснив силове захоплення влади в
країні, розпустивши тодішній уряд, дві палати парламенту і призначивши наступні
вибори на 1928 р. За цей час у державі треба було подолати підривні структури
та укріпити основоположні принципи демократії.
До
речі, серед політиків та істориків і досі тривають дискусії, чи варто вважати
дії Юзефа Пілсудські та його війська військовим путчем, а чи – крайньою мірою
необхідної оборони державності. Бо ж, як відомо, після створення Другої Речі
Посполитої він особисто та добровільно у грудні 1922 р. передав усю повноту
влади демократично обраному Президентові Габріелю Нарутовічу, котрого привели
до влади центристські та ліві партії. Але безлад, який відбувався в країні,
примусив Юзефа Пілсудські діяти рішучіше.
«Врятувати
державу від занепаду, відстояти гідність народу, зберегти його моральне
здоров’я тепер було можна лише тільки зі зброєю в руках, пройшовши через
кровопролиття», – написав із приводу варшавських подій сам вождь Польської
держави.
До
речі, повернення до влади Юзефа Пілсудські в травні 1926-го фактично збіглося з
іншою історичною подією, пов’язаною з Україною та Волинню. 26 травня того ж
року в Парижі кадровим агентом Кремля був убитий провідник Української держави
в екзилі Симон Петлюра, котрий 1920-го уклав із Пілсудські військовий союз у
боротьбі з російсько-більшовицькими бандами.
Тому
лише жорсткі, а часом і не популярні заходи могли принести успіх у боротьбі з
потужним та підступним ворогом, що ліз через усі щілини зі Сходу. Особливо
потужним удар держави виявився по більшовицьких структурах на Волині, де
відбулися гучні судові процеси.
18
червня 1926 р. у Ковелі було визнано винними в антидержавній змові та підривній
діяльності 31 члена КПЗУ, серед яких були В. Малиновський, С. Ляховський, М.
Олексюк, Г. Парфенюк, Р. Мигуха, М. Лесюк, С. Гушинець та інші. Як повідомила з
приводу результатів процесу газета «Кур’єр поранни», вирок став «одним із
найбільш суворих із усіх дотеперішніх політичних процесів».
Із
15 листопада 1926 р. до 10 січня 1927 р. тривав процес у
Володимирі-Волинському. На лаві підсудних засідання, яке відбувалося в колишній
чайній «Союзу руського народа», опинився вже 151 обвинувачений більшовик. Як
свідчать учасники засідання, в залі з вуст засуджених лунали вигуки «Геть
фашистський суд!», «Геть бандитів!», а в заключному слові вони хором заявили:
«Мета нашої партії – змінити існуючий лад і приєднати Західну Україну до
Радянської України!».
У
результаті 9 із них було засуджено на довічний термін, а 120 осіб – на інші
строки перебування за ґратами. Серед ізольованих від суспільства виявилися
активні члени ЦК КПЗУ Н. Хомин, В. Крайц, І. Карась, Ф. Рябов.
Не
пощастило вийти сухими з води й луцьким агентам Кремля. 27 червня 1927 р. у
адміністративному центрі воєводства завершився процес над 53-ма більшовиками. Найбільш
активних із них – П. Фарину та П. Задерея – суд покарав довічним ув’язненням,
міру відповідальності решти визначили факти їхньої підривної діяльності.
Крапку
в організованій та фінансованій із Москви підривній діяльності орієнтованих на
Росію бандитів та ідеологічних перевертнів поставив ще один суд у Луцьку, який
завершився 10 грудня того ж року. Було покарано 57 спільників Кремля, серед
яких були найактивніші творці підпільних воєнізованих структур С. Бардась, К.
Хлопук, П. Мичик, П. Черняк, К. Томашевич, В. Байда і с. Євтушок.
Ці
заходи на якийсь час припинили активну підривну діяльність червоної агентури на
Волині та дозволили стабілізувати ситуацію в Польській державі, куди 90 літ
тому входила й наша Волинь. Проукраїнські патріотичні сили, звичайно, теж не
були в захваті від дискримінаційної політики «санації» та меншовартісності,
котру тоді проводила на наших землях офіційна Варшава, теж виступали з акціями
спротиву, теж потрапляли за ґрати на тривалі терміни ув’язнення, але жодна
націоналістична структура ніколи не отримувала підтримку Москви і навіть у
кошмарному сні не могла собі уявити такого «приєднання» до сталінсько-імперського
монстра, який в особі Кремля ніколи не дає Україні спокою.
Данило ЗАБАЙКАЛЬСЬКИЙ.
На титульному фото пам’ятник одному з більшовиків довоєнного періоду Степанові Бойку і
досі в Луцьку на видному місці.