Поворський авіаційний військовий полігон – не колишній, а діючий. Так наголошує його керівництво. Проте людей не лякає, що їм на голову будь-якої миті може впасти бомба: горе-грибники, вочевидь, надіються на удачу, коли ступають на небезпечну галявину. Для інших мета наживи виправдовує засоби: загинути за металобрухт – ледве не подвиг!
Алегро зі смертю
А й справді: коли мова заходить про єдиний на Ковельщині полігон, згадують об’єкт не так у зв’язку із навчаннями, котрі проводять військовики, а в трагічному світлі: постійно на заборонену територію ступає нога мешканця довколишніх сіл – і ціною такого необдуманого кроку не раз ставало здоров’я та навіть життя.
Чому ж людей так тягне на смертоносне поле? Позаяк територія полігону заліснена, там росте чимало грибів, тож дехто випадково втрапляє туди, незважаючи на таблички з попередженнями. Інша річ, коли підлітки й дорослі свідомо грають зі смертю: прямують на військовий об’єкт у пошуках металу й вибухівки. І коли в першому випадку все можна пояснити банальною дитячою цікавістю, то що керує людьми зрілого віку? Невже народ любить легкі гроші більше за власне життя?!
Військовики пригадують випадки, коли навчання з бомбометань ще не встигали завершитись, а окремі спритники вже чекали в кущах, немов ті партизани, й бігли збирати сталеві уламки вибухівки. Шукають у землі снаряди часів Великої Вітчизняної війни і навіть Першої світової (адже авіаційним полігон став у радянський період – 1954 р., до того був артилерійським). На жаль, трагічні випадки не стають уроком для тутешніх: востаннє – 2011 р. – загинуло двоє дорослих жителів с. Черемошне, через деякий час похід на полігон завершився смертю неповнолітнього мешканця с. Поворськ, а інший підліток був тяжко травмований.
Особливо секретно?
Хтозна, чи можна якимось чином змінити свідомість окремих «героїв», та, власне, що робиться військовослужбовцями для того, щоби на полігон не ходили? На цю тему вирішила поспілкуватися з його керівництвом і вирушила до с. Поворськ, де розташована військова частина. Спочатку її командир Володимир Лобур згодився на інтерв’ю, та коли редакційне авто було за кілька метрів від місця призначення, зателефонував до Поворського сільського голови Сергія Семенюка, котрий нас супроводжував, і повідомив, що розмова скасовується (мовляв, «зверху» добра не дали). Звісно, відомства Збройних сил – то серйозні структури, одначе складається враження, що солідність та – лише в голові військовиків (бо всі ми знаємо, яка в нас армія). До того ж, мали намір поспілкуватися на дозволені теми, а не вивідувати якусь військову таємницю. Чому ж така конспірація?
Хоча втрапити до «секретного» об’єкта і порозмовляти з паном командиром не вдалося, та назустріч нам прибула вповноважена особа – заступник начальника полігону, начальник штабу Олександр Левчук. У властивій військовим манері – без зайвих церемоній і багатослівності – він усе ж відповів на окремі питання.
На полігоні льотчики – «зальотчики»?
У спадок Збройним силам України дісталися боєприпаси радянських часів, котрі нині непридатні для використання, а відтак їх слід знешкодити. З цією метою прийняли відповідну програму, згідно з якою поступово знищуватимуть вибухівку на діючих військових полігонах. У матеріалах преси вдалося відшукати інформацію, що на Поворському полігоні, зокрема цьогоріч, заплановано утилізувати 1200 тонн непридатних боєприпасів. Коли ж попрохала пана Левчука підтвердити або ж спростувати цю інформацію, отримала неоднозначну реакцію:
– Я не маю вам ту цифру називати. Я приїхав сюди відповідати не на всі питання інтерв’ю! – нервово мовив військовий.
– Тоді, будь-ласка, скажіть, що табу, а що ні? – хотіла надати розмові конструктивності, а відтак попередила пана Левчука, що мене цікавлять не так військові плани знищення боєприпасів, як питання безпеки самого процесу.
«У дні проведення робіт – чи то забезпечення польотів із бомбометанням, чи знищення боєприпасів – на під’їзних шляхах до полігону виставляється дев’ятеро наших військовослужбовців. Узагалі, довкола полігону є попереджувальні знаки: проїзд, прохід суворо заборонено, – мовить Олександр Леонідович і додає, що, попри це, коли здійснюють об’їзд територією, часто-густо натрапляють на людей і чують від них: мовляв, полігон не функціонує. – Не знаю, звідки вони беруть цю інформацію – полігон не припиняв роботу з 1954 року. Хіба що тривалий час мали перерву в здійсненні польотів. До того ж, постійно проводимо попереджувальну роботу серед мешканців довколишніх сіл: розповсюджуємо інформацію через сільські ради, школи, підприємства тощо».
Сільський голова Сергій Семенюк розповів, що тамтешні жителі висловлюють незадоволення через таке некомфортне сусідство: мовляв, від звуків вибухів голова болить і шибки трясуться. Тож який вихід? Непридатні боєприпаси знищувати-то треба, і чим швидше – тим краще, аби бомби не почали здетоновувати самі.
Тож із якою періодичністю проводять роботи на полігоні?
– Знищення боєприпасів розпочалося у квітні, – повідав Олександр Левчук. – Потім у липні мали перерву. Зазвичай підриваємо двічі на тиждень.
Стосовно проведення навчальних польотів, то у вересні було п’ять змін, перед тим – літали аж у квітні. До того, каже військовий, два роки мали затишшя. Тож, як бачимо, основна функція об’єкта – забезпечення польотів авіації – відійшла на другий план: частіше тут підривають радянську вибухівку. Вочевидь, то один із проявів нинішнього реформування Збройних сил – знищити старе (мається на увазі далеко не прострочені боєприпаси), а нового не створювати… Інакше чому на діючому авіаційному полігоні частішими гостями є фахівці Центру розмінування, ніж льотчики?
Сильно не розженешся…
Власне, а яка функція працівників полігону? Невже лише час від часу охороняти його та інформувати населення напередодні здійснення робіт? На балансі військової частини є група розмінування, тож Олександр Леонідович каже, що періодично вони проводять обстеження полігона з метою виявлення старих боєприпасів, що покояться в землі з часів Вітчизняної війни. Коли такі виявляють, ставлять попереджувальні таблички, а згодом знищують бойове приладдя.
Загальна територія полігону – 24тис. 157,7 га, а власне мішеневе поле – в межах 8/9 км; у військовій частині працює 57 осіб. Штатним розписом передбачено й 5 сторожів, котрі охороняють мішеневу установку та щоденно здійснюють патрулювання.
А яка управа на тих відчайдухів, кого застукають на гарячому ?
– У квітні був випадок – на забороненій зоні виявили особу, котра викопала бомбу, – розповідає військовослужбовець. – Я викликав міліцію, та оперативна група не прибула, мовляв, немає підстав…
Хоча дивно: в Кримінальному кодексі є стаття про незаконне поводження зі зброєю, боєприпасами! Невже зважають на неї лише тоді, коли наслідки цього незаконного поводження – летальні?
Місцеві мешканці розповідають, що в радянські часи так просто на територію авіаційного полігону не можна було втрапити, адже чи не кожен клаптик охороняли солдати. Нині ж кілька сторожів у цивільному – не перепона для охочих повештатися мінним полем. А чи не єдина зброя скромного та секретного місцевого відомства Збройних сил – інформаційні листівки й таблички з попередженням про небезпеку. Інша річ: чи потрібен цей полігон узагалі? І чи тримаються військові за цей ласий шмат території тільки тому, що довкола – стиглі ліси, дерев у яких ніхто не рахував?
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.