Боротьба продовжується

Це – відомий художник Віталій Мельник, який успішно працює в художніх майстернях обласного центру, експонує свої роботи на Волині та далеко за її межами, а також завжди бере активну участь у найголовніших громадсько-політичних подіях нашого краю. 

В усякому випадку, навіть під час Революції гідності Віталій Мельник був серед тих, хто буквально живим щитом стояв біля адмінспоруди УМВСУ у Волинській області, вимагаючи від горе-правоохоронців дотримуватися чинного законодавства і не бути тупим знаряддям в руках антинародного режиму.

Не так давно він завітав у редакцію, аби пригадати події недалекого минулого та поспілкуватися на завжди актуальну тему: як вивести національно-патріотичний та правозахисний рух на новий етап розвитку.

Звичайно, все починалося і все базувалося на організаціях націонал-демократичного спрямування, які стояли біля витоків боротьби за відродження Незалежної України. Таких, як Народний рух України і «Меморіал» імені Василя Стуса.

Тож Радянському Союзу належало проіснувати ще три роки, а справжні патріоти України вирішили об’єднатися навколо високої мети, котра в тоталітарній системі могла означати жорстокі репресії проти інакомислячих.

Чим це загрожувало наприкінці 80-их років минулого століття,старше покоління добре знає. Всесильне і всюдисуще КГБ, яке мало цілу армію сексотів (вважається, що на кожних 5 тисяч населення був один кадровий або завербований таємний агент органів радянської держбезпеки) замалим чи не у всіх організаціях та колективах, з «ворогами радянської влади» не церемонилося. На Соловках місця та роботи вистачало мільйонам робочих рук. Тож у ряди сподвижників нашої незалежності ставали люди з когорти сміливців. 

– Ні я, ні мої колеги не сумнівалися, що щупальця кагебістського спрута дотягнуться до кожного з нас, – каже пан Віталій (по-батькові, ну, ніяк не погоджується себе називати, – авт.). – Звичайно, у той час ми ризикували, і навіть дуже… Хто тоді не знав долі багатьох дисидентів, серед яких найяскравішою зіркою на небосхилі патріотів горіло ім’я Левка Лук’яненка? Воно висвітлювало ряд інших пломенистих імен: В’ячеслава Чорновола,  Степана Хмари, братів Горинів і ще чималої кількості видатних особистостей  з відбірного генофону української нації.

Десь у той період газета «Літературна Україна» надрукувала програму Народного руху. Цією новиною Віталій Мельник одразу поділився зі своїм колегою – художником Олегом Байдуковим. Порозмовлявши, обоє зійшлися на думці, що пора щось робити і в Луцьку. Волинь завжди була прогресивною, тож у здвигу нації до незалежності не повинна пасти задніх. Постало питання, що взяти за основу? Кожна будівля, якщо господар хоче, аби вона була міцною і простояла якнайдовше, має починатися з міцного фундаменту. Вирішили скоорденувати свої дії із «Зеленим світом» журналіста Валерія Мельника, який тоді контактував з відомим волинським прозаїком (на жаль, нині вже покійним) Миколою Панасюком.

Аби довго не розкачуватися, Віталій Мельник відразу зателефонував Миколі Володимировичу і попросив приїхати в майстерню. Зрозуміло, що той поцікавився, яка в тому є необхідність? «Маємо зорганізуватися для політичної боротьби», – почув у відповідь. За півгодини Микола Панасюк був на місці. Почали думати-гадати, з чого почати. Віктор Мельник запропонував для початку організувати координаційну раду. Через два дні до нової команди долучається Михайло Тиський, Василь Гура та Олександр Гудима, котрий згодом став народним депутатом України. Спільно порішили, щоб актову залу художників використати для зборів Народного руху. До речі, жоден комуніст такої ідеї не заперечив.

– Насамперед, – пригадує мій співрозмовник, – необхідно було розподілити обов’язки серед нашої нечисленої групи, яка на перших порах нарховувала півтора десятка людей. Ми відразу почали випускати газету «Народна справа». Перший примірник надрукували на машинці і розмножили на відповідній техніці. Зрозуміло, що тут надрукувати в друкарні нікому не дозволили. Знайшли поліграфічне підприємство у Прибалтиці. Там охоче взялися нам допомагати, оскільки прагнення звільнитися з-під опіки «старшого брата» були обопільними. Відповідальним за видання призначили Віктора Карнковського.

Через якийсь час у «Народній справі» з’явилася сенсаційна публікація Миколи Панасюка про розстріл в’язнів Луцької тюрми «Могили під асфальтом». 

Віталій Мельник також пригадує, що вже дещо пізніше, аби дескредитувати Волинський Народний рух та його лідерів, обласна газета «Радянська Волинь», яка вважалася органом обкому партії та обласної ради депутатів трудящих, вмістила матеріал «Піна». Написаний він був у надрах КГБ неоковирною, далекою від літературної, мовою. Підписати цей опус спочатку запропонували тодішньому редактору Полікарпу Шафеті. Він, як і заступник Степан Сачук, таку пропозицію категорично відкинув. Матеріал, у якому найбільше шельмували Мелетія Сменюка, вийшов під «авторством» іншої людини… Щодо преси того періоду позитивно відзначу спочатку «Молодий ленінець», а потім – «Молоду Волинь», журналісти якої чимало зробили для відродження правди про минуле та зробили немалий внесок у розбудову Незалежної України.

У середовищі патріотів Волині і зародилося просвітницьке товариство «Меморіал». Його члени поставили собі за мету повернути історії імена незаслужено замовчуваних борців та віднайти забуті могили повстанців на теренах Волині, розповісти всю правду про масові незаконні репресії в області, які різні окупанти здійснювали. Починаючи з 1917-го… 

Оскільки один із засновників загальносоюзного «Меморіалу» – академік Андрій Сахаров – користувався в Україні за свою правозахисну та дисидентську діяльність великою повагою, то попри переслідування, залякування і моральний тиск через тодішні тоталітарні ЗМІ, «Меморіал» швидко постав і в Україні. Як відомо, ініціативна група зі створення Українського «Меморіалу» вперше зібралась 8 грудня 1988 р. у «Будинку кіно» в м. Києві,  а вже 4 березня 1989 р. відбулася установча конференція, де був прийнятий статут та обрані керівні органи. Розгорнули активну роботу й ми, волиняни…

– Тут теж організовував мітинги, демонстрації, проводили агітацію за демократичних кандидатів на перших демократичних виборах. Та чи не найголовнішим досягненням можна вважати те, що завдяки наполегливості членів «Меморіалу» та проведених ним депутатів 17 квітня 1991р. Верховна Рада УРСР таки прийняла Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Він хоча й повністю не відповідав усій логіці повного поновлення прав репресованих борців за Україну, але став першою ластівкою, що ознаменувала першу велику перемогу. Ми ж тоді зосередилися на пошуках правди про минуле та визнанчих особистостей із числа провідників та учасників національно-визвольних змагань в архівних установах мовить співрозмовник.

Віталій Мельник пригадує, з яким острахом уперше йшли в обласне управління КГБ, щоб ознайомитися з раніше недоступними матеріалами:  

– Ніхто ж не міг гарантувати, що не «загримемо» слідом за нашими попередниками, які боролися за Самостійну Соборну Україну!

Нині Віталій Мельник із вдячністю згадує керівника прес-служби облуправління СБУ підполковника Юрія Хлопука, який, заручившись підтримкою начальника, генерал-майора Анатолія Деменкова, активно допомагав пошуковцям і сам здійснив величезний внесок у відродження історичної справедливості.

– Тепер, до речі, мало хто пам’ятає, що саме Юрій Хлопук вручну створив картотеку учасників ОУН і УПА, саме він знайшов і передав в музейні установи раніше невідомі малюнки славетного повстанського художника Ніла Хасевича, – говорить Віталій Мельник.

– Згодом доєдналися до цієї справи Віктор Пенько, Роман Стрілка, Володимир Данилюк, Микола Кучерепа, Микола Коц,  інші дослідники. У числі багатьох матеріалів вдалося буквально по крупинці відтворити структуру УПА на Волині різних періодів її боротьби, прочитати протоколи допитів відомих провідників ОУН… До речі, змогли навіть віднайти щоденник капітана Радянсько армії, у якому той занотував, що у поліських районах Волині було від сили дві-три хати, мешканці яких воювали в загонах радянських партизанів, більшість населення перебувала в «бандформуваннях УПА». 

– Звичайно, я вірив, що вже друга за час Незалежності України революція таки дасть омріяний результат. На жаль, тепер бачу, що роботи залишилося багато… А ще пригадував події минулого… Знаєте, під час війни, щоб заглушити звуки пострілів під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми, кагебісти запустили тракторний двигун… На місці колишнього медвитверезника (тепер це вул. Паркова в м. Луцьку, – авт.)  радянські «визволителі» взагалі без суду і слідства розстріляли майже 100 жителів із с. Лище Луцького р-ну… Подібні криваві акції вони проводили і на території, де нині знаходяться будівля Головного управління національної поліції у Волинській області… І тому я, як і десятки тисяч інших, стояв тоді за те, щоб тоталітаризм більше ніколи не повернувся на нашу священну українську землю.

Люди повинні не тільки про це знати, а й пам’ятати та робити усе можливе, аби такі жахливі миті нашої історії ніколи не повторилися. Саме тому і в наш час Волинський «Меморіал» імені Василя Стуса буде активно працювати, аби гідно оцінити минуле та розбудувати омріяне майбутнє.