Як вона, бідна, плакала! Стояла перед
іконами, а худенькі плечі аж тряслися, покриті чорною хустиною. «Оце долю
Господь послав… – шепотіли у церкві. – Минулого літа з війни чоловіка у труні
зустріла. А тепер ось… на сина похоронка
прийшла…»
Прибита
горем, удова нічого не чула й не бачила. Ходила від ікони до ікони. Молилася.
Навколішки падала. І все одно не знала: куди дітися? Як утекти від нестерпного
болю?
– Може,
вам допомогти ? – запитав, схилившись над жінкою, чоловік у рясі.
– Ой,
отче. Допоможіть. Ой, спасіть мене. Бо не витримую. Божеволію. Ой, ліпше б та
війна мені серце вирвала, – хапалася жінка за руки душпастиря. А потім
навколішки впала і давай священику ноги цілувати.
Віряни
підбігли. Стали бідолашну піднімати.
– Ходімо,
сестро, помолімося. Та й розкажеш мені. А я послухаю, – і священик повів сердешну під руку.
Знову
люди стали перешіптуватися. Зітхали. Головами хитали. «Будь вона проклята!» –
на війну казали.
А збоку
від усіх за трагічною картиною спостерігав чоловік . Голова сива-сивісінька. Сам
у формі камуфляжній. Він дивився і не міг повірити. Ота вдова із худенькими
плечима – це ж!… Та ні… Бути такого не може. Втім погляд незнайомки був
точнісінько таким, як у шкільному альбомі. Тільки там очі іскрилися щастям. А
тут…
Щоби
зрозуміти, помилився чи ні, Олег вирішив дочекатися жінки в чорному. І якщо це
справді Юля з паралельного класу – обов’язково до неї підійти.
Про
що заговорить? Іще не придумав. Може – й
ні про що. Бо часом мовчанням більше розповіси, ніж словами.
Так
воно і вийшло. За хвилин 40 жінка в чорному вийшла зі сповідальні. Вже не
ридала. Не падала навколішки. Просто дивилася поперед себе і, мабуть, нічого не
бачила.
– Юля?…
– чи то покликав, чи то запитав Олег.
Жінка
відразу не зауважила. Та за якусь мить зупинилася. Глянула на голову
сиву-сивісіньку. Потім на форму. Далі в очі заглянула. І відсахнулася….
– Олег?…
Де ти взявся? Казали, ти на шахтах Донбасу…
Вловивши
погляди людей, Олег під руку вивів Юлю з церкви, і вони помаленьку пішли. Юля
слухала. Задумливо вдивлялася у далечінь. А чоловік розповідав.
Виявляється,
він дійсно виїхав із Волині. 25 років відпрацював на шахтах. Разом із дружиною
довго не мали дітей. Десять років тому нарешті донечки дочекалися. Коли
почалися усі ті події, пішов у добровольці. Його попереджали: переходь в
«апалчєніє». Не послухав. Стали рідним дзвонити. Він своїх дівчат на Волині
хотів заховати. Не встиг. Прийшов одного ранку до хати. А хати нема. І жінки. І
доньки. Згоріли живцем. Від прицільного пострілу.
Сусід
побачив. Підійшов. «Прости, сосед. Не уберег. Ночью машиной подъехали. И…»
Юля
слухала мовчки. Раптом зупинилася. Повисла в Олега на шиї. Її худенькі плечі
знову затряслися, покриті чорною хустиною… І тої миті обом їм пригадався
випускний. І як вони ось так стояли, обійнявшись. І темна ніч минула. І разом вони
зустріли сонце… І це, мабуть, був знак…
Поліна
РУДЕНКО.