Не цифри важливі, люди
– А ось і Анастасія
Максимівна Дужак, наш головний бухгалтер, – киває у бік миловидної жіночки, яка
заходить у кімнату, наближаючись до столу, за яким відбувається наша розмова з
директором «Волинської ягідки» Василем Голядинцем. – Маємо гостей з «Волинської
газети», – представляє нас Василь Володимирович.
– Дуже приємно, –
чуємо від Анастасії Максимівни, яка відразу додає. – Є журналісти, яких люблять
і не люблять, бо вони кругом, де треба і не треба. Хоча це люди розумні та
грамотні. З такими і спілкуватися приємно.
– Анастасіє Максимівно, розкажіть трохи про себе,
колектив, у якому працюєте, результати його роботи.
– Головним
бухгалтером у товаристві «Волинська ягідка» працюю не так давно, якщо точніше,
то з березня нинішнього року.. Сільське господарство – це взагалі для мене нова
сфера. Що можу сказати. Колектив гарний та дружній. Один за одного вболівають,
роботу свою знають. Процес відлагоджений, кожен знає свої обов’язки та обсяг
роботи. Зранку рознарядку довели і люди працюють. Це мені подобається.
– Керівник вміє ладити та працювати з людьми, суворий та
вимогливий?
– Строгий чи не
строгий, так не можна казати. Людина на своєму місці, яка знає свою роботу та
свої обов’язки, розуміє людей, має підхід до кожного. З таким директором мені
легко працювати в тому плані, що з ним можна разом вирішити будь-яке питання.
Ми своєю чергою стараємося його ні в чому не підводити. Це добре, коли директор
з розумінням ставиться до потреб бухгалтерії. Василь Володимирович знає, коли
бути строгому, а коли можна обійтися посмішкою. Колектив у нас величенький.
Праця у сільському господарстві дуже тяжка. Колись не думала, що тут так
складно, хоча сама з села. Але робота мені подобається, тут цікаво, саме
виробництво цікаве. Сільське господарство ще цікавіше. Дивишся на кущ лохини,
коли його привезли, як його посадили. Люди приїжджають і відкрита душа в людей.
Більшість наших працівників завжди на свіжому повітрі, я навіть часом їм
заздрю. Вони й більше спілкуються між собою. Не так як ми в тому комп’ютері
сидимо.
– Але ж і Ваша робота важлива, а комп’ютер її полегшує.
– Це так, але
справжнє життя там, біля землі треба бути. Ближче до неї і працювати.
– Ваші працівники отримують аванс і зарплату?
– Так. Ми все
робимо згідно із законодавством. Роботи в бухгалтерії вистачає, обсяг дуже
великий. У кожної бухгалтерії своя специфіка.
– Знаємо, що ваше підприємство є зразковим платником
податків. Цікаво, скільки грошей отримав бюджет минулого та нинішнього року?
– За минулий не
скажу, бо працюю тут, як вже казали лише з цьогорічної весни. Аби зараз не
затрачати зайвого часу, я вам скину
показник на вайбер. Ви не проти?
Безумовно, що такий
варіант нас влаштовує. Просимо Анастасію Максимівну більше розказати про власну
долю, де здобула фах бухгалтера.
– Родом я з с.
Головно колись Любомльського, а нині Ковельського р-ну. Маю вищу освіту.
Навчалася у Львівському торгово-економічному інституті, де здобула фах
товарознавця. А бухгалтерія мені подобалася з дитинства, я й на рахівниці вмію
рахувати. Після школи працювала в Головнянському сільському споживчому
товаристві ревізором. Перший рік не поступила. Другий захід виявився вдалим. У
рік народження нашої держави народила дитину. Працювала головним бухгалтером у
приватному підприємстві «Пролісок». Коли утворили Шацький р-он, то названому
підприємству треба було головного бухгалтера. Коли здала перший баланс, то
вирішила, що кину і більше не буду працювати. Але поступово набула професійних
навиків та втягнулася в роботу. Уже тридцять два роки працюю на посаді
головного бухгалтера. Якийсь період працювала на пошті. Тоді пішла в декретну
відпустку, після якої двадцять років віддала приватній фірмі. Коли вона
припинила своє існування, запросили сюди.
– У житті Ви щаслива людина?
– Думаю, що так. Разом з чоловіком виростили
двоє дітей. Син Юрій вже дорослий, має свою сім’ю, живе в Луцьку,
а ще є донька Богдана, яка живе разом з нами в Любомлі.
– Як звати Вашого судженого?
– Геннадій
Васильович, зараз нема дома, поїхав у Польщу на заробітки. Трохи до того тут
працював.
– Яка віддача вашого гектара, можете сказати?
– Ми ще не бачимо
тої віддачі. Маємо лише біологічні активи. Ми щойно посадили лохину, треба пару
років почекати, поки кущі почнуть плодоносити.
– Треба подякувати
нашим інвесторам, які в цей довгостроковий проєкт вкладають свої кошти, –
допомагає головній бухгалтерці відповісти на поставлене запитання директор товариства
Василь Голядинець. – Розумієте? Віддачу саджанці почнуть давати лише через
п’ять років, тоді тільки власники матимуть якісь дивіденди. А поки що вони
вкладають, вкладають… І молодці, створили робочі місця. Тепер люди мають
роботу. Їм не треба їхати в Польщу. Торік у період пандемії і за кордон не
можна було поїхати, і тут роботи не було, люди без грошей сиділи. Це ж
катастрофа. Хліба нема за що купити. Прийшов один чоловік і просить: заплатіть
мені за сьогоднішній день, бо нема чим дорогу оплатити, щоб доїхати додому. Думаєте
нам легко? Ми ж беремо кредити, які треба повертати. Дуже нелегко. Хотілося б,
щоб той ресурс, який вклали інвестори, швидше повернувся віддачею.
– А хотілося б
більше допомоги від держави, – доповнює директора головний бухгалтер. – Щиро
вдячна нашим засновникам, що вони вкладають власні кошти, створюють нам робочі
місця, платять зарплату. Дехто намагається їм ще ставити палки в колеса. Їм
треба тільки дякувати. Літом сюди з поближніх сіл цілими сім’ями приїжджають на
збір ягід, щоб заробити. Колектив у нас досить хороший. Ми гордимося головним
механіком Олександром Горпенком, завдяки
якому нема ніяких проблем з технікою, вона завжди в справному стані.
Олександр Іванович не тільки класний спеціаліст, а й хороша людина. До пари
йому і бригадир Василь Чижевич.
– Анастасіє Максимівно, Ви просто чудово розмовляєте
рідною мовою, враження таке, неначе за освітою філологиня, – не втримуємося від
компліменту.
– У нас були
прекрасні вчителі у школі в Головно. Зокрема, Марія Павлівна Ткач, Валентин
Йосипович Рибачук, на жаль, вже покійний. Мене навіть в інституті запитували,
хто навчав. Не всі вірили, що таку основу могла дати звичайна сільська школа.
Володимир ПРИХОДЬКО.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА.